Невидимець - Уэллс Герберт Джордж - Страница 14

— Книжки? — зненацька запитав він, з посвистом покінчивши роботу зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на стос книжок поряд.

. — Еге ж, — сказав він. — Еге ж, це — книжки.

— У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, — сказав матрос.

— Маєте слушність, — відповів містер Марвел.

— А бувають незвичайні речі й поза книжками, — сказав матрос.

— Ваша правда, — сказав містер Марвел.

Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, — провадив матрос далі.

— Буває.

— Ось у цій газеті… — сказав матрос.

— А! — відповів містер Марвел.

— Є… — матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. — Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рота, почухав собі щоку і відчув, що вуха йому червоніють.

— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він. — І де це: в Австралії чи в Америці?

— Ні там, ні там, — одказав матрос. — Тут.

— Боже! — здригнувся містер Марвел.

— Коли я кажу тут, — на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, — то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

— Невидима людина! — повторив містер Марвел. — І що ж вона робить?

— Усе, — відповів матрос, допитливо вдивляючись і містера Марвела, і додав: — Усяке паскудство.

— Я вже чотири дні не бачив газет, — сказав Марвел.

— Об’явився він уперше в Айпінзі.

— Ну?

— Відти й почав. А відки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Осьо: “Надзвичайна пригода в Айпінзі”. І в газеті сказано, що все це незаперечна правда!

— О боже! — озвався містер Марвел.

— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно… Себто, точніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді “Карета й коні”, і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і спромігся дати драла, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут кажуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. Цікава історія, га? Наведено й прізвища, й усе.

— О боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом йому стрілила в голову нова, досить дивна думка. — Надзвичайно чудна історія, — зауважив він.

— Авжеж-бо? Просто незвичайно! Ніколи не чував я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…

— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

— А хіба цього мало?

— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, та й усе, га?

— Зник, та й усе, — відповів матрос. — Вам що, цього не досить?

— Цілком досить.

— Досить і по-моєму, — сказав матрос— Як на мене, то досить.

— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.

— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, хвалити бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Себто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього!

Подумайте лишень, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напастись на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть, легше! Бо в тих сліпих надзвичайно гострий слух, як я чув. А коли б він нагледів де винце, якого б йому заманулося…

— І справді, він має страшні переваги, — сказав містер Марвел. — Але…

— Маєте рацію, — погодився матрос, — страшні.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруг, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись зловити якісь непомітні рухи. Нарешті, він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос. — Ви?

— Так, — відповів містер Марвел. — Я.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. — Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте… — почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе дивом яким змінився. “Ой!” — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. “Ой-ой!” — скрикнув він знову.

— Що з вами? — здивувався матрос

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Ну, мені, мабуть, треба йти, — сказав він, кумедно совгаючи на лаві й одсуваючись од свого співбесідника.

— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, — запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

— Брехні, — мовив Голос.

— Це брехні, — повторив містер Марвел.

— Таж у газетах пишуть, — спробував заперечити матрос

— Брехні однаково, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього з газетою в руці. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — поволі мовив матрос, зводячись на ноги. — Ви хочете сказати…

— Так, хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого ж чорта дозволяли ви мені верзти вам усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбан, цей чортів син, не міг би хоч із чемності…

— Навіщо ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Лаюсь! Я тобі покажу…

— Ходім! — звелів Голос і враз щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь чудною, кривульчастою ходою…

— Отож-бо, шмаляй відси… — сказав матрос.

— Це мені “шмаляй”? — спитав містер Марвел.

Він сунув якось бочка?, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

— Ото бевзень, — сказав матрос. Розкарячивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід. — Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Це ж є в газеті!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його оступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

— Скільки тих дурнів на світі, — пробурмотів він до себе. — Ти бач, жарти знайшов… Глузувати з мене… Це ж є в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну річ, яка сталася зовсім уже недалечко від нього: про “повну жменю грошей”, що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-Лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос Він спробував був схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погодь була сонячна, і двері всюди стояли отвором), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємний літ — хоч цього ніхто не постеріг — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.