Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 86

8

Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх — ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.

Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи — умови відтворення харчу на острівках, і виберуть найраціональніші маршрути переселення.

Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до вимирання. Зокрема, вдалися і до одного гуманного закону — боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями, неповнолітні — поза боротьбою.

Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону… З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.

Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам — розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?

Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, і замість однієї людини в ньому загинуло б дві. Його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг…

Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.

А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.

Я страшенно втомився, кривава поволока застилала мої очі, я падав на кілкий пісок, підводився і волік його далі, знаючи, що з такою ношею мені не дійти до табору, а надії натрапити на патруль майже не було.

Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства…

Якби я зумів врятувати Бориса з “Омеги” — з цього останнього поля бою!.. Напевно, я віддав би усе на світі, крім Гліба, навіть власне життя. Але Борис загинув — і вже нічого неможливо зробити для нього.

“МОЖЛИВО”, — вимовив якийсь голос.

“Певно, це говорить сигом”, — подумав я, і почув у відповідь слова сигома:

— Ні, я нічого тобі щойно не говорив.

— Ти чув, як хтось мовив “можливо”?

— Ні, не чув.

“Почулося? Так ясно?”

“МОЖЛИВО”, — повторив той самий голос. Тепер він здавався знайомим…

9

“…Він помиляється. У тому про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли, — допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.

Та чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо па вольові зусилля, я витрачаю багато енергії…

Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”

Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.

“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “6 частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, — “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”

10

— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. — Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.

— Навіщо тобі економити час?

— Аби зробити те, для чого мене створено. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, Всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.

— Для кого?

— Для себе. Хочу знати.

“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”

11

…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися.

— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!”

— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.

— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — гримнув Рибаков. — До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…

Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній сапо вдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої стрімкої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнулась:

— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти.

— Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екіпаж “Титанії”!

Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.

— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницьки мені підморгнув…