Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 82

А тепер я думаю: як би там не було, добре, що він виявився таким відчайдушним і впертим, добре, що зміг викликати тривогу в Бориса й деяких керівників управлінь, а в результаті, незважаючи на нашу протидію, маршрут все ж таки було спрощено, а екіпаж скорочено — не полетіли Петро, Марія й Ніна, Клод, Гліб… Гліб… Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в один екіпаж. Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…

Але чому я думаю про нього в минулому? Ех, Борисе, якби ж я послухався тебе і того разу, коли з’явився незнайомий космонавт із старовинною книгою! Та чи ж міг я передбачити, якого значення в моєму житті набуде фантастичне оповідання, надруковане десь наприкінці двадцятого сторіччя? Чітко пам’ятаю синю картонову обкладинку книжки, ілюстрації до оповідання… Ото вже дійсно “на світі може трапитись, мій друже, таке, що і не снилося нашим мудріям…”. Ні, комусь-таки наснилось і привиділось, якщо він створив оповідання, яке могло врятувати не лише Гліба, але й Бориса, і всіх інших. А я ж заперечував і висміював пророцтво упертіше за інших, намагаючись притлумити свій страх і боячись виказати себе. І все через те, що якось Борис сказав мені: “Ти буваєш занадто обережним. Твою обережність можна сприйняти інакше…” Навіщо він це сказав? Чи може людина знати, які слова приведуть її до загибелі?..

І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів, напевно ж, мені привиділися. Єдина незаперечна реальність — це корабель… Якщо очі не зраджують…

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не йму віри власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…

Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.

Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я зостануся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене…

Подібні безпорадність і відчай я зазнав у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня; бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, намагався ухопитися за пласке днище, кричав. Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої нахлебтався, можна позбутися, а течію перебороти.

А тепер, коли став досвідченим, потрапив у становище, в якому почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та, здається, промені однієї подовжуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе сягнути мене.

Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра, начинену поглиначами. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили…

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ? Це піт — рясний, солонуватий…

Підтягую ліву ногу і намагаюся відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багрово-синіми язиками.

Скеля враз змінила колір — була чорною, стала синьою, ба, навіть набрала дещо іншого відтінку. Скеля поряд також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їхня форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Щойно небо було чорним, а тепер — ніби розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” зостався живим лише я. Один. Наодинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому зразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вибратися з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене… Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду непоказний — приземкуватий, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний острах кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Дівчата в школі не звертали ніякої уваги. Я мусив завжди і в усьому самостверджуватися, щось доводив собі й іншим. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце снаги не стачило, та в десяток найсильніших математиків школи ввійшов. Ще учнем став майстром із шахів і планерного спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так хороше й затишно вдома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як важко постійно підтримувати повагу до себе своїх рідних, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі, слава…

…Щонайменший порух віддається пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка плазує, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по тілу повільно повзе отерплість. Там, де вона захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як рятівної отерплості.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля вже близько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоча намагався туди не дивитись. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…

Стараюся думати про інше. Пригадую, як одного дня прогулювалися з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…