Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 7

— Я винна. Та, може, перш ніж підписати наказ, ви, певно, схочете взнати, чому я припустилася помилки?

Цікаво, що вона скаже. Була хвора, температура?..

— Розумієте, в той час, коли я писала це слово, думала про інше…

На такий поворот я не сподівався, тому що це було схоже на правду. Але про що вона думала? Які великі турботи обсіли її? “Хвора мати, нещасний батько, лихо в подруги?”

— Я намагалась уявити весь обсяг наших досліджень, картину битви.

Я подумав, що вона просто морочить мені голову, і знову схопив ручку. Новенька забурмотіла швидше, навіть не дивлячись на мене:

— Кожний невідомий острів ми шукаємо обов’язково в просторі. Але він міг бути на зазначеному місці, а в момент нашого пошуку зануритися під воду. Він виявився невідомим для нас не в просторі, а в часі, де його і треба шукати…

Тепер я вже не міг підписати наказ доти, доки не вислухаю критику наших досліджень. Крім того, мені подобалося, що вона не робить пояснювальних фраз, а говорить, не сумніваючись, що слухач зрозуміє її на півслові.

— У процесі старіння виділяється менше гормонів, але ж і чутливість тканин до них зростає. Так би мовити, маємо менше, проте більше цінуємо. В кожному разі намагаємося утримати рівновагу. І мені здається, що треба вловити не самі стрілки годинника, а їхній рух. Адже, можливо, від збігу його з рухом інших стрілок і спрацьовує годинник. Наприклад, початок старіння природа могла запрограмувати не якимось гвинтиком, який повинен у певний момент вилетіти з гнізда, а збігом процесів…

І знову мені сподобалась її мова, те, що, незважаючи на уривчастість фраз, вона вживає обережні слова “можливо”, “мені здається”, невластиві юності. Отже, вона чимало но-передумала. Я змушений був здивуватися: це дівчисько вміло самостійно мислити. Мимоволі пригадав її характеристику з університету. Там було доволі схвальних слів.

І, знаєте, мені здається, що ми надто захоплюємося дослідженнями на атомному рівні. Вони необхідні, але стрілки містяться вище — там, де починає жевріти життя…

Пружина мого роздратування заіржавіла і розпалася, так і не розпрямившись до кінця. Я відсунув не підписаний наказ і подивився на годинника. Робочий день вже давно закінчився.

— До речі, як вас звати? — запитав я і тут-таки спохопився, подивившись у наказ, де було написане її ім’я. — Якщо хочете, Майя, я можу підвезти вас. У машині поговоримо.

Кілька блакитних сніжинок встигло впасти на її пальто раніше, ніж ми сіли у “Волгу”. З репродуктора донеслося:

— Передаємо повідомлення ТАРС. Будівництво наукового містечка на Місяці…

Ми працювали до знесилля, не помічаючи, як минають місяці. Передчуття близької перемоги над старістю підстьобувало і гнало нас уперед, як запах оазису гонить втомлених верблюдів у пустелі. До кінця року ми склали вже довгий каталог найвразливіших триплетів ДНК і РНК.[2]

Хизувалися “чарівними” формулами і довгими рівняннями, які разом мали дати формулу безмежного продовження життя. Підсміювалися з ортодоксальних вчених, які твердили, що безсмертя неможливе. У тисяч собак і щурів штучно викликали настання старості, щоб випробувати па них гіпотези.

Я думав: що важливіше — знати, де пролягає межа твоїх можливостей, чи не знати цього? Я сформулював думку інакше і тим прояснив її. Тепер вона звучала так: чи стане людина сильнішою, коли знатиме межу своїх можливостей?

Тоді мені здавалося, що відповідь на це питання може бути лише одна…

Особливо багато ми працювали в листопаді і грудні перед сесією Академії наук, на якій я мав виступити з доповіддю. Часто недосипляли, а про нові кінофільми й спектаклі у театрах дізнавалися тільки з газет.

На той час Майя вже була молодшим науковим співробітником. Я її майже не бачив. Зрідка до мене доносилися, ніби відгомін далекої канонади, досить таки протилежні відгуки про її роботу. Юрко говорив про неї знехотя:

— Жевріє в ній якась іскорка. Може, колись і спалахне…

У ті дні я повертався з інституту додому після десятої. Якось у димчастих жмутах фар побачив дівчину, яка перебігала дорогу. її швидка хода була дуже знайомою. Я зупинив машину і гукнув:

— Майя!

Вона здивовано повернула голову, зупинилася. Мені здалося, що вона, впізнаючи, вигукнула “а”, перш ніж підійти і привітатися.

— Сідайте, — запропонував я.

Вона сіла поруч. Під очима в неї лежали сині тіні втоми. Щоб щільніше причинити дверцята кабіни, мені довелося просунути руку за її спиною, і вона пожартувала:

— Не обіймайтеся.

Нам обом стало незручно від цього жарту. Я почав розпитувати її про роботу, вона відповідала уривчасто, замислюючись.

— Вас одразу відвезти додому, чи трохи покатаємося? — запитав я.

Вона кивнула, і я зрозумів: покатаємося.

— Помовчимо?

Вона знову кивнула.

Я кружляв тихими вулицями околиць, то пришвидшуючи, то уповільнюючи біг коліс, забувши про Майю, обдумуючи тези доповіді. Раптом я відчув теплу вагу на плечі, шию щось залоскотало. Я скосив очі (замість того, щоб глянути в дзеркальце) і побачив на своєму плечі голову Майї. Дівчина спала.

Я повів машину обережно, тепер уже ні про що не розмірковуючи, дослухаючись до тепла, яке від плеча розтікалося по всьому тілі. Плече затерпло, але я не хотів змінювати положення. Помітив, що маленька западинка на переніссі Майї має форму еліпсоїда, що коли дівчина спить, то ледь відкривав рота й нижня губа її ображено відкопилюється. Одне слово, я зробив немало відкриттів, і серед них найважливіше: мені не вистачало саме цього — жінки, що заснула на моєму плечі.

А коли вона відкрила очі й наші погляди зустрілись, я зрозумів, що ми стали іншими одне для одного. Певно, це визначено наперед: якщо жінка поспала на вашому плечі, хай навіть недовго, вона вже не здається вам чужою. Чи не так?

Моя доповідь пройшла успішно. Але з настанням Нового року наш ентузіазм почав згасати: близькість перемоги виявилась оманливою, як марення. Треба було оговтатися після хибних сподівань.

Якось я запропонував Юркові і Степ-Степановичу:

— Ходімо сьогодні замість семінару на віденське ревю. І обов’язково — з дамами.

Вони зробили великі очі, і Степ-Степанович сказав:

— Припустімо, батечку, у нас є дружини, з якими ми всі ці місяці майже не бачились, і ставимося до них, як до наречених. Та якщо ти примудрився за цей час завести собі хоча б просто знайому, то коли ж ти спав?

— Він жартує. Певне, прийде зі своєю тіткою, — сказав Юрко.

“Якої ти заспіваєш, побачивши ту тітку?” — подумав я.

Ми з Майєю навмисне прийшли перед самим дзвінком. Степ-Степанович і Юрко з дружинами стояли в фойє біля кіоска і пили лимонад, перемовляючись; я не мав сумніву, що вони пащекували про мене. Ми підійшли до них майже впритул, лишившись непоміченими. Я сказав банальне:

— А ось і ми!

Келих затремтів у Юрковій руці, і він ледве встиг поставити його на столик.

Майя скоса зиркнула на мене. Я здогадався, про яку історію, пов’язану з розбитим склом, вона подумала.

Пролунав дзвінок. Ми з Майєю попрямували до залу, а вони пішли за нами. Я чув нетерплячий шепіт дружин і знав, що їм доведеться докласти зусиль, щоб їхні чоловіки заговорили.

У залі згасло світло. Холодні тонкі пальчики лягли на мою руку. Я накрив їх долонею.

Довгі напудрені ноги віденських герлс на сцені ледь зігнулись у колінах, і тієї ж миті гримнула музика.

— Оце так! — почулося поруч.

Це були перші слова Юрка після нашої появи в театрі.

— Послухай-но, хто вона така? Це в нього серйозно? — долинув настійний шепіт його дружини.

Щоб припинити муки бідолашної жінки, я нахилився в її бік й сказав у вухо:

— Це співробітниця з лабораторії вашого чоловіка. Та сама, що била посуд, і він за це хотів її звільнити. (Про себе я змовчав). А захоплення у мене серйозне. Таке саме, як і в Юрка, коли ви одружувалися.

— Вдячна за повну інформацію, — майже байдуже, але з нотками сміху відповіла Юркова дружина і полегшено зітхнула.