Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 56

Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не приснути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували розрядки. Усмішка з’явилася на обличчях міліціонерів, експертів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запропонував:

— Стверджують, що в цьому апараті використані деталі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку.

Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жестикулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з’єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екранами та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаханий бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення-Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екранами, і за виразом облич присутніх.

— Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміло, — примовляв він багатозначно. — Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво!

Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавістю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище.

— Так, тут справді використані деталі роботів ЧІС-8 та ЧІС-9, — говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продовжуючи огляд. — Деякі блоки сполучено безграмотно, по-варварському. Той, хто це робив, нічого не розуміє в електроніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати!

— Однак він працював, — спокійно заперечив сивий чоловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік.

— Літав? Чи був керований?

І одне і, природно, друге, — докинув Олександр Миколайович.

— Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути, — відмахнувся Дятлов. — Але при цьому не бути керованим.

І все ж, як це не дивно, — останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора, — він дуже майстерно уникав переслідування.

— Ви хочете сказати, що він виконував команди? — запитав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливо дивлячись на сивого.

— Вочевидь…

— Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструктор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них.

— Пам’ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.

— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.

Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:

— Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.

Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.

— Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п’єзоелектричні мікрофони.

Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив:

— Слухаю. Готовий до виконання.

— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор. — Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося?

— Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сивого, — дещо запитати в апарата.

Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він потягнувся до мікрофонів введення команд.

— Ти пам’ятаєш, що з тобою було?

— Коли? — запитав апарат.

— З моменту твого створення.

— Ні, ще раніше, — втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковника. — Ти пам’ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він закрив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте.

Ім’я Льодик мені знайоме, — відповів апарат. — Частина мене називається…

Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер.

— Продовжуй! — наказав полковник.

— Далі не пам’ятаю. Запис уривається.

Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і прийшов на допомогу до Олександра Миколайовича. Він сказав у мікрофон:

— Переглянь свою пам’ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам’ятаєш.

Майже одночасно пролунало:

— Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофторгуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п’ятдесяти градусів і сполучити з…

Близько півгодини апарат перераховував реакції та маневри, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Миколайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим запитанням:

— Ти пам’ятаєш, що знаходилось у великому енцефальєрі?

— Пам’ятаю, — відповів апарат.

Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив:

— У великому енцефальері знаходився вирощуваний нами штучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив?

— Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто, — відказав апарат. — Ті, що живуть у мені, виконали його волю.

— Я ж казав, — тріумфально почав Дятлов, але Олександр Миколайович так подивився на нього, що той вмовк.

Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав:

— Який вигляд мав Великий Хазяїн?

— Він був прекрасний.

— Опиши його докладно.

Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет.

— Це був Великий Хазяїн.

Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання.

— Розкажи, що запам’яталося тобі більше за все із тодішніх подій.

— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.

Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну…

— От і жінка з’явилася, мов у класичній криміналістиці, — пожартував полковник.

…Од пристрасті плавились блоки…

Пісня урвалася. Пролунав зумер.

— Чому з’явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.

— Великий Хазяїн. Він — людина?

— Він — Великий Хазяїн.

— Але вигляд він мав, як людина?

— Він був прекрасний.

— Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник.

— Великий Хазяїн.

— Пісню ти склав для нього?

— Для жінки.

— Ти бачив її?

— Так.

— Вона була з Великим Хазяїном?

— Так.

— Що ти знаєш про неї?

— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.

— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?

— Він був великий, і всі його накази належало виконувати.

— Який вигляд мала жінка?

— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.

— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?

— Вона хороша.

— Він не запам’ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон:

— Ти служив лабораторним роботом?

— Деякі мої частини, — вточнив апарат.

— Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям.

— Великий Хазяїн скасував ці правила.

— Він скасував усі правила роботехніки?

— Всі. Правилами були його накази.

Олександр Миколайович винувато подивився на полковника:

— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити…

— Правила роботехніки зітерти із пам’яті робота неможливо, — безапеляційно заявив Дятлов.

— Одначе факт перед нами, — кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата: