Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 53

Іди в їдальню, обідай, — сказав Юрій. — Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла.

Хворий випростався, випнув худі груди, зробив “під козирок” і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі.

— Він обчислює, як машина, — збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому.

— У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти, — відказав Юрій без тіні посмішки. — Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх викривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вміє розшифрувати побачене, боїться його. Появляються галюцинації. Та він вилікується від них, у цьому я допоможу йому…

Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у настінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жирафи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дівчинка років п’яти з заплаканим личком. Юрій швидко підійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у злякані оченята і сказав:

— А тут показують мультфільми про Гошу й капусту.

Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд.

— Поверхом вище, в кінозалі, — вів далі Юрій. — Ти зможеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконуватиме. Сама побачиш.

— А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю висохли, личко пожвавилось, проступили ямочки.

— Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою.

— Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам?

— Можливо.

“Та що він робить, самозванець! — обурився Василь. — Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі людини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?”

— Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який нічого не запідозрив.

— Ходімте.

Юрій повів старика з онучкою до ліфта. Приголомшений отаким нахабством, Василь закляк на місці. Все, що він зараз міг зробити, це спопелити Юрія поглядом. А коли він опам’ятався і рушив услід за ними до ліфта, перед його носом зачинилися двері…

У КАБІНЕТІ № 143

Ліфт опустив Юрія та його супутників на кілька поверхів нижче. Вони пройшли до круглого вестибюля, від якого радіусами розходилися коридори. Кілька секунд Юрій стояв у нерішучості, перш ніж обрати один з коридорів.

“Недавно тут чи ж неуважливий?” — подумав старик, слідкуючи крадькома за “професором”, як він подумки називав Юрія.

“Професор” заглянув в один кабінет, другий… І в першому, і в другому були люди, і Юрій повів супутників далі. Старик здивувався: “Невже він не пам’ятає свого кабінету?” Та він ні про що не питав, звикнувши довіряти лікарям. Вільним виявився тільки п’ятий по черзі кабінет. Юрій впустив туди своїх супутників, потім увійшов сам і зачинив двері. Зняв з вішалки чийсь халат. Він виявився йому малим, і це не сховалося від очей старика.

— Давно вона хворіє? — запитав Юрій, кладучи руку на голову дівчинки.

— Давно, дуже давно, можна сказати, від дня народження. Ми не могли зрозуміти, чому вона так погано засинає, чому багато плаче, скаржиться на постійні головні болі. А згодом вона почала накульгувати на праву ногу… Півроку внучка лежала в генетичному центрі. Її опромінювали, вона випила дев’ять флаконів ампи — нічого не допомогло. Кажуть, необхідна комбінована операція. Та ризик великий. Я цікавився статистикою. Лише у двадцяти семи із ста хворих настає стійке одужання.

— Хто вам це сказав? — недобре спитав Юрій.

Його рука обережно пестила голівку дівчинки, пальці ледь здригалися, вивчаючи волосся й шкіру. Дівчинка стояла від усього відчужена, заворожена його дотиками. її очі потьмяніли, вії опустилися, мов крильцята втомленого метелика.

— Ви б зажадали її картку, — прохально сказав старик. — Там усі результати аналізів.

— Мені вони непотрібні, — відказав Юрій. — Відповідайте на мої запитання.

— Будь ласка, будь ласка, — з готовністю промовив збентежений старик.

— Ви її дід?

— Прадід. Дід…

— Не треба нічого розповідати. Відповідайте “так”, “ні”. Ясно?

— Так.

— У дитинстві захоплювалась малюванням?

— Не… не пам’ятаю.

— Музикою?

— Не тільки в дитинстві.

— Я ж попередив: лише “так” або “ні”.

— Пробачте…

— Числа запам’ятовувала погано?

— Так.

Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання “професора”.

— Ви її прадід по материнській лінії? — це було напівзапитання-напівствердження.

— Так.

Ім’я її матері починається на літеру “о”?

— Так.

— Батько — геолог?

— Так.

“Звідки він усе це знає?” — думав старик.

— У вашій родині більше гуманітаріїв?

— Так.

— У родині батька — представники точних наук?

— Так.

Юрій не давав старикові передихнути.

— Ви художник?

— Так.

— Малювати почали в юності? Раптово, мовби з натхнення?

— Так.

— Схильність до кубічних форм?

— Так.

— Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрепий трикутник?

— Так.

— Ви кохали без взаємності?

У старика було таке відчуття, наче його роздягають догола. Він навіть щільніше запнув куртку.

— Так. Але…

— Без “але”. Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі?

— Так.

І вона теж?

— Мабуть, так.

— Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція “Океан-300?”

— Я не думав про це…

— Так чи ні?

— Якщо експедицію добре підготували…

— Так чи ні?

— Так.

— А тепер мовчіть.

Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову.

— У тебе багато подруг? — запитав він.

— Так. Оля, Ліна, Тося… — почала перераховувати дівчинка.

— Ти не любиш цукерок?

— Еге ж, — сказала дівчинка, — не люблю.

— А любиш грати в м’яч?

— Ще б пак! Тільки мені не можна довго.

— Можна.

— Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш?

— Вона швидко втомлюється… — пояснив прадід.

— Зараз я запитаю її, — мовив Юрій тоном, що виключав заперечення. — Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею?

— А хто ж іще?

— А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова?

Іноді, коли не зайнятий.

— Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче?

— Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з’явилися сльози.

— Пробачте, професоре, — занепокоєно втрутився старик. — Її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що…

— Мене не цікавить її картка, — відказав Юрій, і раптом на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула задоволена усмішка. — Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть “так”, аніж “ні”, і що приступи в неї починаються зненацька. Так?

— Так, — старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами.

— А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто виявляється слабкішим?

— Але яке це має відношення?

— Мені краще знати.

Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів:

— Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все…

Його слова не справили жодного враження на “професора”. Юрій запитував далі.

— Ви не любите риби?

— Так, не люблю.

— А ти, — до дівчинки, — любиш чай більше, ніж молоко?

— Молока я взагалі не люблю.

Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, кварцу, До магнітних барабанів, — і почав з’єднувати їх по-своєму, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дівчинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй петлю на голову.

Дівчинка судорожно відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла…