Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 51

— Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: “Візьміть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби…”

— Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього и варто було чекати, люди змінюються, з’являються нові риси характеру. Недарма сказано: “Людина — це звучить гордо!”

Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: “Божевільний? І я з ним тут наодинці”.

Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. “А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовірно й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: “Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує”. Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справдиться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А поки що вдавати, що нічого не запідозрив.

Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив У тон.

— Ці якості в людей довго виховували…

І виховали нарешті!

Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася посередині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня.

“Він жартує, розігрує”, — з полегкістю подумав Василь і сказав:

— Здорово це у тебе виходить!

— Що?

— Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш.

— Блазень біжить попереду короля, жарти — попереду істини.

— Розігруєш?

— А ти як думаєш?

Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду.

— Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це…

— Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив:

— А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав.

І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови з лікарями. Та й сам, коли захворієш… А ти часто хворів?

Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам’яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку.

— Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування.

“Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — подумав Василь. — Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув…” Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав:

— Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини…

Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся:

— Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось.

— Коли? — зрадів Василь.

— Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника.

— Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хірургічний відділ!

…На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні.

Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень грудами, жваво перемовляючись. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступає здивування. Він навіть промовив, не дивлячись па Василя:

— Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами.

Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся:

— У кого що болить, той про те і гомонить.

— Це ти придумав?

— Дивак. Старовинне прислів’я.

— Що значить старовинне? Скільки йому років?

Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома:

— П’ять тисяч вісімсот сорок один. Досить?

— Виходить, за п’ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися?

— А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь. — Адже ти сам говорив: “Людина — це звучить гордо!”

— Так. Але тільки людською мовою.

— Що ти хочеш цим сказати?

І “амеба” звучало б гордо амебною мовою.

Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився:

— А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити?

— Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів… Особливо — про потоки ліо.

— Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до краю спантеличений Василь.

Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій.

— Що ж це за потоки?

— Вони утворюються внаслідок взаємодії людини з єдиним полем.

— Про них уже було в пресі?

— Ні.

— То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають?

— Адже вони хочуть вилікуватися.

“Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. — Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається “нестійкість психіки”. Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять”.

У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло.

Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: “Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота… Навіть повірити важко…”

І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій:

— Обидві вони однаково мертві.

Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось:

— Чому?

Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: “Не встрявай у суперечку!”

— Пусті життя.

Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися прив’язати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив:

— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля.

Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:

— А ось іде жива людина, зовсім жива!

По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла.

Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку:

— Здрастуй!

— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія.

— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.

— Вірю в це.

— Чого ти хочеш більше за все?

“Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:

— Завершити почате дослідження.

— В якій галузі?

— Походження життя.

— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?

“Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…”

І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.

І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу.

Пролунала відповідь:

— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це…