Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 28

З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять-дев’ять. Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:

— А хто автори експерименту?

— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не сказали свою думку про вірш. А для нас це…

— Колись неодмінно скажу.

Вона поклала трубку і натиснула кнопку запам’ятовування. Потім увімкнула канал зв’язку з інформбюро і запитала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні “дівчата” з десятого “А”, у Другому ОНЦ.

Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам’яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його матір — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплюється спортом?”

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки зауваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран візора.

Вона якось забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачилися на вечорі-зустрічі випускників, і трохи збентежилася, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою поміж брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в посмішці:

— Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збиралися навідатися до вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське.

— Не виправдовуйся, Петре. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їхні позивні?

— Не треба, Петре. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

— Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів.

— Петре, ти не чув про експеримент шістнадцять-дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та доки вони зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, то хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учневі:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалася поміж білястих брів:

— А чому ви зацікавилися нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петре. Я все скажу тобі під час зустрічі.

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорилися ще в аеропорту. З’ясувалося, що летять до одного міста і майже в одній справі. Німцю хотілося довідатися, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.

Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалося літнє англійське подружжя — довгообразий неприступний джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Однак потім вона довідалася, що прадід англійця загинув у Лондоні від німецької авіабомби під час другої світової війни.

У просторому, на триста місць салоні аеробуса було ще кілька іноземців — троє африканців, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і з’ясувалося, що майже всі вони їдуть в аеропорт “Наука”, який обслуговує Другий ОНЦ.

М’яко світилося табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали…

В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів, його сухорляве обличчя розквітло посмішкою, однак в очах інколи спалахувало занепокоєння.

Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і ледь скуйовдила її, як бувало колись.

— А ти подорослішав, Петре.

— Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петроі глибоко зітхнув.

Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, й зітхання.

— Не буду тебе морочити, Петре…

Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поміж брів поглибшала, підборіддя випнулося. Він мить подумав, перш ніж відповісти.

— Вам відомо, що робить наш науковий центр?

— Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивилися по телебаченню випуск першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану”…

Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилася на колишнього учня:

— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?

Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею.

— Програма для п’ятої моделі сигома називається “Продовжувач”…

Стара вчителька завважила, що він ретельно добирає слова.

— Академік Туровський так виклав нам свій задум…

Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…”

А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив:

— Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки можемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина…

Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.