Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 124

Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників:

— Хто керує цехом?

— Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь.

— Він інженер?

— Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню немов захищаючись.

— Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво.

Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…

— Де цей ваш Срібна Гайка?

— У цеху номер сім.

Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.

“Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”, — подумав я і запитав:

— Хто будував ці цехи?

— Ми! — гордо мовив той.

Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.

— А хто розробляє конструкції деталей?

— Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).

— Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?

— Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — незворушно проскрипів Срібна Гайка.

— То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності?

— Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, — заскрипів Срібна Гайка. — Він розподіляє обов’язки.

— Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він?

— Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик.

— А його як знайти?

— Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший…

Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.

— Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте?

— Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.

— А чому не поспішає Старший По Чину?

— Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.

— Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…

— Нас багато. На всіх не настачиш.

Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався:

— Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?

— Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складальник.

— А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.

— Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили.

Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.

У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходами-ескалатором і опинились у просторому кабінеті. Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої води. На ньому під трьома отворами замість написів “монета”, “вода”, “здача” спалахували в золотих рамочках слова: “стоп”, “малий”, “повний”.

— Так це і є… — не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карпович, хоча все було зрозуміло з глибокого поклону гіда.

— Не може бути, щоб десь поблизу не існували інші роботи. — Я повернувся до гіда. — Назви всі категорії, починаючи з Самого-Самого Головного.

— Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідальності — Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга каста. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Благородні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я, — провідники, диспетчери, складальники, техніки, інженери…

Інженери? — перепитав я. — Веди нас до них.

— Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі, — попередив він. — Доведеться опускатися у ліфті.

— Виконуй наказ!

Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карпович і я приготували автожетони. Із невимовним здивуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті металевими заслінками.

“Невже вони винайшли захист від автожетонів?” — перелякано подумав я і через лічені секунди впевнився у небезпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкорятися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином паралізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його.

— Хто ви такі? — запитав Микола Карпович.

— Старші По Чину безномерні, — відповів один із них, націливши пістолет. — Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені.

Я ніколи не вважав Миколу Карповича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет.

— Що ви робите? — вигукнув я.

— Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців, — впевнено сказав він.

— Геть звідси, — в один голос заявили роботи, і пістолети затремтіли у їхніх клішнях. — Геть, а то будемо змушені…

Микола Карпович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДВАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори:

— Готовий до виконання!

— Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут.

— Слухаю!

Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий поштовх, ледь чутний свист повітря. Через кілька секунд двері відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький коридор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Роботи відповіли на привітання не так радісно, як ми сподівалися, — тільки схилили голови на знак того, що чують, розуміють і підкоряються.

— Що це з ними? — запитав Микола Карпович.

Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підземелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи, загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми, — доповів гід. — Та коли затягнути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки.

Я підійшов до одного з роботів-інженерів, який займався підрахунками.

— Як ви можете коритися усім цим примітивам, цим Директорам і Старшим По Чину? Хіба хтось із них здатний розв’язувати такі рівняння, як ти, чи розробляти схеми?

— Головне — не складність, а безпомильність, — заперечив той. — Старші вирішують прості завдання, але вирішують непохибно.

— Ти називаєш завданнями два плюс два? — Я посміхнувся.

Він блимнув індикаторами і сумно похитав головою:

— Все не так просто. Гадаєте, вони відповідають: чотири? Думаєте, легко розв’язувати прості приклади? Скажімо, якщо до двох струмків додати ще два, то буде чотири струмки, а не одна річка? Ох, людино, те, що для мене оповито туманом, там, де мені доводиться сумніватися, мучитися, уявляти і вгадувати, для Старшого По Чину все зрозуміло. Він дає таку відповідь, яка потрібна Директорові чи Великому Носієві Відповідальності. Якщо ті хочуть чотири струмки, він каже: чотири струмки; а якщо ті хочуть одну річку, буде одна річка. А якщо ті хочуть п’ять, буде п’ять. Старші не знають сумнівів, бо зроблені з особливого матеріалу.

— Та їх робили на заводі з металевих відходів, що лишилися після випуску таких, як ти!

— Цього не може бути, — прошепотів він, намагаючись закрити свої слухові отвори гнучкими пластмасовими пальцями. — Не маю права навіть слухати тебе і не можу не слухати, що ж мені робити?

Я встиг добряче розсердитися і гукнув гідові: — До біса всіх цих інженерів! Хто там ще нижче?

— Конструктори.

— А ще?!

Той позадкував від переляку: