Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 117

— Яка мета вашого приходу? — спитав я і прочитав відповідь у його мозгу.

— Ні, — відповів я на його невимовлену пропозицію. — Вам не вдасться обдурити мене. І не пробуйте,

Кеп сахнувся, його вигляд був спантеличений. Проте він одразу опанував собою. Нік з-поза його спини подавав мені знаки, благаючи бути обережним.

— Мені дуже шкода, док, але ви стаєте на шляху науки, — повільно мовив Кеп. Він навіть дозволив собі скласти губи в посмішку. — А перевиховувати вас запізно. Мені, звичайно, хотілося б поговорити з вами при інших обставинах…

— Адже я попереджав вас, що більше вам мене не обдурити, — урвав я його.

Імпуни з’юрмилися за моєю спиною. Зараз вони являли собою ніби єдиний пульсуючий організм, який інтенсивно випромінював одні й ті ж почуття.

Кеп важко зітхнув, кивнув Коротуну, і той звів автомат на рівень моїх грудей.

— Бог свідок, мені дуже не хотілося б дірявити вашу шкіру, док, — сказав він. — Але наказ є наказ.

І тут, відводячи автомат вбік і заступаючи мене, наперед пробився Нік.

— Не поспішайте на той світ, док, — попросив він і по-змовницьки підморгнув мені. — Поговоріть з Кепом, — і знову підморгнув. — Бога ради, док, будьте розсудливим.

Він вважав, що треба виграти час, і тоді йому вдасться допомогти мені й імпунам втекти звідси.

— Ну то що, поговоримо? — спитав Кеп.

Шалено-веселі очі Коротуна, вже затуманені жагою крові, очікувально дивилися на мене. Він, бідолаха, пам’ятав, що я вилікував його в джунглях, але нічого не міг вдіяти із своєю природою, з хворою ділянкою в лівій півкулі мозку. Звичайно, хвороба могла б не прогресувати, коли б не було для цього відповідних умов. Цікаво б дізнатися, чи став він маніяком-садистом тільки в загоні Кепа, чи прийшов туди вже “готовим”. Мабуть, він ще в дитинстві забирав у однолітків-школярів сніданки або гроші, наслідуючи приклад п’яниці-батька, що бив домашніх. З багатьох інстинктів, з якими він з’явився на світ, стимулювалися далеко не кращі…

— Чекаю на відповідь, док,

Я заперечливо похитав головою і зусіллям волі ввімкнув додаткову захисну оболонку, утворюючи щит і для імпунів.

— Ну що ж, нехай кожен іде до пекла своїм шляхом, — посміхаючись, сказав Кеп і кивнув Коротуну.

— Не стріляй, небезпечно! — попередив я і простягнув руку, щоб вихопити в нього автомат.

Та Коротун уже встиг натиснути на спусковий гачок, цілячись у мою руку. Тут же він закричав від болю. Його плече зафарбувалося кров’ю — туди влучила відкинута захисним полем куля.

Кеп відскочив до стіни. Темні окуляри злетіли з перенісся, і я побачив його очі. Світлі, холодні, примружені, вони, наче з-під дашків, гостро дивилися з-під надбрівних дуг.

— Ви не дослухали мене. Стріляти небезпечно для вас самих, — пояснив я, спостерігаючи, як кров відливає у Кепа від щік, як його обличчя стає схожим на гіпсову маску. Але мене більше цікавила химерна гра нервових імпульсів у його мозку, шляхи їхнього поширення, зв’язки поміж клітинами і вузлами.

Нещасний, коли б він знав правду про свої розумові здібності! Помилялися ті, хто вважав його нездарою. Зрештою, він і сам помилився, повіривши їм. До речі, в нього мала бути багатюща уява; якби він не витрачав її на вигадування пасток для тих, кому заздрив, то міг би далеко піти.

Мені довелося виламати кілька дверей, серед них і кілька броньованих, перш ніж вибралися з території дослідницького центру. Багато разів у нас стріляли. Можливо, когось убило власною кулею, але запобігти цьому я не міг, а на мої застереження вони не зважали…

З Тагіром і його товаришами я розлучився на стежці, яка вела в джунглі. Імпуни умовляли мене йти з ними, і довелося зібрати всю силу волі, щоб не піддатися вибухам біовипромінювань, якими супроводжувались їхні відчайдушні заклики.

— Що ти робитимеш, коли повернешся до племені? — спитав я у Тагіра.

Його очі гостро блиснули:

— Передусім знищимо зрадників.

Він мав на увазі вождя, його сина й декотрих близьких до них людей.

— А потім?

— Ми підемо далеко в джунглі, до печер. Будемо жити, як раніше.

Я похитав головою.

— Минулого не можна повернути.

— Можна! — він тупнув ногою. — Можна! Ми скинемо одяг, який дали нам лихі боги, заборонимо нашим жінкам і дітям приймати дарунки. Повернемося до колишнього життя, будемо полювати.

Він дивився на мене запитально, але в його погляді був і виклик.

— Бажаю успіху! — сказав я і швидко почав підніматися по стежці. Я думав: “Бідний Тагір, ви можете знищити тих, кого називаєте зрадниками, скинути чужий одяг, повести плем’я на старі місця, та до минулого життя ви не повернетесь. Бо тільки-но вам не пощастить на полюванні або випаде засушливий рік, люди згадають час, коли вони не залежали від полювання, а продукти можна було купити в лавці. Сильніше будь-якої отрути діятимуть спогади про ковбасу, цукерки, морозиво, що їх ваші діти й ви самі покуштували колись. І жінки нудьгуватимуть за барвистими ганчірками і скляним намистом… Бідний Тагір”.

Частина третя

ПОВЕРНЕННЯ

Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:

— Розкажи про мене.

— Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися.

— Розкажи про свої здогадки.

— Вони туманні. Бачиш?

— Ти не хочеш допомогти мені?

— Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — допомогти самій собі.

— Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою пам’ять.

— Ти можеш зробити це й без мого дозволу.

— Не хочу.

Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людмила, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося побоюванням виказати свою беззахисність.

Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті циркулюючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мозаїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону.

— Михайло Дмитрович?

Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь стіну мовчання:

— Вважаєте, що це не той шлях?

— Так.

І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався.

— Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.

Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, краплинку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ…

В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я відчув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе викувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягуватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своєму шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин…

…Я миттю обчислив кут і швидкість руху смерчу. Ця “машина” йшла в потрібному мені напрямі і з пристойною швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за годину. Я заквапився навперейми смерчу. Ось уже відчувається його крижане дихання… Я притиснув руки до тіла, щоб не зачепити каміння і балки, що крутились у вирві, випустив кокон захисної оболонки.

Легко, наче бавлячись, мене за вісімдесят метрів підняло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у вирві підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в “нішу”, де тиск лишався досить низьким. Мені довелося кілька разів міняти місце всередині цього велетенського хобота завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в півтора кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан різних ділянок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння, виводив формулу мого “експреса”.