Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 113

Просторе приміщення лабораторії було так щільно заставлене приладами, що невикористаної площі не залишалось. У вмонтованих у стіни термостатах зберігалися сотні колб, чашок, пробірок з культурами мікробів. Мікроскопи, фотоапарати й кінокамери з’єднувались у добре продуману систему так, щоб об’єкт можна було роздивлятися в різних променях спектру і водночас — фотографувати. Повсюдно виднілися шафи, ультрацентрифуги, колонки для електрофорезу, пристрої для спектрального аналізу…

Я зупинився біля апарата, призначення якого для мене було незрозуміле.

— Найостанніша новинка, ІСЕУ — ідентифікуюча система електронних універсалів, — усміхнувся професор. — Автоматично проводить електрофорез, підрахунок часток і елементів, спектральний аналіз. А потім пізнавальний пристрій розподіляє за спектром, виділяє за кольором, показує їх на екрані і фіксує на стрічці. З допомогою цього пристрою вдається по випромінюванню абсолютно точно ідентифікувати білки, навіть гени…

Хвилювання збило у мене звичний ритм дихання, довелося зробити регулююче зусилля. Невже я зрештою знайшов те, що мені так необхідно? От справді, не знаєш, де знайдеш! Приховуючи хвилювання, я спитав:

— Можна мені ознайомитися зі схемою апарата?

— Звичайно, дорогенький! Можете і попрацювати на ньому. А тепер ходімо в іншу лабораторію. Там живуть собі і благоденствують чудові звірятка. Вони теж мікробчики, але вже на іншому ступені — в порівнянні з “велетнями”, котрі розкошують в оцих ось шафах. Вони перебувають на межі між живим і неживим. Ви, звичайно, зрозуміли, що я кажу про маляток-вірусів.

Вірусологічні лабораторії були тут обладнані за останнім словом техніки, і в кожній з них була ІСЕУ. Хода професора змінилася, стала пружистою і стрімкою. Він показував мені прилади, і його обличчя лисніло від задоволення, а ніздрі довгого великого носа роздувалися.

— Впевнений, що ви відчуваєте хвилювання дослідника. Адже в цій лабораторії ми перебуваємо, так би мовити, біля самих витоків життя. Тут починаються найтонші його відмінності, які, насмілюся стверджувати, призводять до гігантських наслідків. Два-три атоми відібрати, додати, змінити: всього-на-всього дві-три крихітні цеглинки — і життя змінює русло, тече в інший бік, набуває інших якостей, може зникнути або прибрати небувалої форми. Хіба це не чудово? Не дивовижно? Ось ви, медики, дивуєтесь, жахаєтесь: де взялася якась страхітлива вірусна пандемія? Ви винаходите засіб проти нового віруса, ви намагаєтесь догадатися, звідки він прийшов, щоб поставити заслони на шляху малятка, а воно спокійнісінько розвивається і збирає багатий врожай — мільйони й мільйони людських життів.

Професорові очі спалахнули, розширились, щоки вкрилися червоними жилками, губи тремтіли.

— Зараз я покажу вам зброю, перед якою всі гармати світу — ніщо.

Він підійшов до термостата і вийняв з нього дві пробірки.

— Ми беремо вірус, — він поводив першою пробіркою перед моїм носом, — і міняємо в його молекулі, яка складається з п’яти мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч атомів, усього три атоми фосфору. І що ж? Ми одержуємо суперубивцю. І однієї цієї пробірки, — він підняв над головою другу пробірку, — досить, щоб знищити сто мільйонів людей! Я наголошую — тільки людей. Лишаться міста, машини, засіяні ниви — все, що люди створили. Навіть корови зостануться мукати в своїх хлівах. Тільки тих, хто вирощував урожай і будував міста, не стане. Дивіться уважно! Він вставив обидві пробірки в ІСЕУ, покрутив верньєр. На екрані апарата з’явилися два промені. Один голубий, другий — темно-синій, майже чорний.

— Як бачите, апарат безпомилково їх розрізняє. Можливо, дорогенький, ми, люди, здатні наділяти своїми людськими якостями навіть прилади й машини. Ось і наш ІСЕУ — символіст, він зафарбував перший промінь у голубий колір, в один з кольорів життя і благоденства, а другий — у чорний колір смерті. І це, беруся стверджувати, відповідає дійсності!

Ніс Ховраха видовжився, руки жестикулювали:

— Дорогенький! Тут зібрані безцінні матеріали! ї тут розписано, яке малятко стає небезпечним лише після мутації, як воно може подіяти в залежності від віку людини, від генетичних особливостей, від рівня харчування. Вже сьогодні нам відомо чимало, а завтра з вашою допомогою…

— З моєю допомогою? — я навмисне не приховував здивування.

— Так-так, з допомогою матеріалу, який ви привезли нам, дорогенький…

— ?..

Його рухи стали стриманими, обличчя потьмяніло:

— Вибачте, голубчику, я мав на увазі робітників, які прибули з вами. У нас тут гостра нестача робочих рук…

Я промовив повільно:

— Наскільки я помітив, у вас у лабораторіях багато автоматики.

— Справді, це так. Однак на деяких роботах потрібні людські руки.

— Навіть ті, які звикли займатися зовсім іншим?

— Навіть ті.

— З нетерпінням чекатиму на початок робіт.

— Можете починати хоч зараз, голубчику. Перевірте на ІСЕУ деякі штампи… Ось вам їх список. За цими назвами їх легко відшукати в шафах. А ось кольорова таблиця випромінювань. Спробуйте самі почати, впевнений — розберетесь. А я зазирну до вас через годину-дві.

— Гаразд, — відповів я, беручи аркуші.

— Можете користуватись довідковою бібліотекою нашого центру. Вона досить солідна, займає близько чотирнадцяти великих обчислювальних машин ІБМ-80. — Він показав на телетайп з екранами. — Відповідь одержите максимум через шість хвилин після замовлення. Якщо в бібліотеці не знайдеться даних, машина-бібліограф підкаже, де їх можна одержати. Працюйте.

Він підніс руку до дверей, щось прошепотів, і вони слухняно відійшли вбік.

— Бажаю успіху, — мовив він уже з коридора в той час, як двері ковзнули на своє місце.

Звичайно, Ховрах не міг знати, з якою швидкістю я здатен працювати. Пам’ять обчислювальних машин, в яких зберігалася бібліотека, я проглянув хвилин за сорок, і машина-бібліограф ледве встигала отримувати для мене інформацію з інших бібліотек.

Я не користувався телетайпом та іншими повільно діючими механізмами, а просто приєднав до вводу бібліотеки свій мозок. З цього моменту на весь час контакту бібліотека стала мовби продовженням мого мозку, і я перекачував у свою пам’ять море інформації, сортував і узагальнював її на свій розсуд.

Моя робота була в розпалі, коли двері лабораторії нечутно ковзнули вбік. За ними стояв Ховрах. Він доброзичливо усміхнувся і попрямував до мене.

— Ну, що встигли зробити, дорогенький? Ознайомилися з малятками?

Я подав йому опрацьовану таблицю. Він проглянув її, здивування його межувало із захопленням.

— Так ви ж незамінимий помічник, дорогенький! Можна подумати, що ви все життя лише цим і займалися.

Його сяючі очі-намистинки раптом вкололи мене швидким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі вся збрижилась, як погано натягнута панчоха:

— Пам’ятаю, казали, що ви чудодійний лікар…

Я урвав його:

— Можливо, я зробив би більше, якби міг перевірити деякі дані, дізнатися про методику експериментів.

— Так у чому ж річ?

— Машина сповістила, що методика засекречена, і необхідний спеціальний допуск: код і шифр.

Він спохмурнів.

— Що саме вас цікавить?

— Скажімо, як були одержані дані про здатність бактеріофагів групи “Т” перероджувати клітини і викликати епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву інформацію. Але наскільки чисті ці досліди?

Його порадувала прихована похвала, яка крилася в моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким і підозрілим.

— Заспокойтеся, голубчику. Досліди були поставлені чисто, це я гарантую.

— Але механізми епідемій Т-2 і Т-6 неможливо досконально вивчити в лабораторних умовах.

— Чому?

— Для цього не годяться ні миші, ні собаки, ні навіть мавпи…

— У нас був інший матеріал.

Я пригадав, коли вперше почув від нього слово “матеріал”, і в мене з’явилася певна підозра. Я відмахнувся від неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній справі будь-яку людину було соромно і безглуздо.