Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 102

Я кинувся туди, куди він показав. Увімкнув прожектори. Побачив ліс водоростей. Гори водоростей. Зграї риб. Придонний планктон. Дивний запах. Невже тут хтось причаївся? Ультразвукові щупи й інфравізори не вловлюють нових сигналів. Якщо поблизу є організм, він мусить діяти, щоб жити. Хоч би як він крився, він не може не дихати, не поглинати розчинені у воді кисень, вуглець та інші речовини. Ллє сигналів немає, крім тих, які йдуть від трьох водолазів. Мені подумалося, що на місці Вєтрова міг бути хтось інший, і ця несподівана думка викликала в мені не знаний досі неспокій. Здалося, що хтось здалеку стежить за мною, обмацує липким, недобрим поглядом. Вперше я переживав відчуття, про які раніше тільки читав у книгах. Що ж зі мною діється? Радіти цьому перетворенню чи журитися?

Раптом у заростях водоростей я побачив сліди, схожі на широку колію з численними відгалуженнями.

Я поплив над колією, тримаючи в руці розтруб генхаса.[4] Тепер уже не цікавість була моєю рушійною силою. Вона лишилась, однак на перший план вийшли інші почуття, стали головними спонукальними причинами, головними моделями поведінки. І найнесподіванішим серед них був азарт погоні.

Слід уривався перед горою, що заросла водоростями. Колія закінчилася так різко, неначе істота, що проклала її, випарувалась…

Я зупинився спантеличений. Чому істота мусила випаруватись? Вона могла просто змінити площину руху — горизонтальна вертикаль. Можливо, зараз вона ширяє наді мною, збираючись впасти вниз? Я подивився вгору — нікого. Ультразвукові щупи й локатори, як і раніше, фіксували тільки трьох людей. Вони пливли за мною, увімкнувши водометні двигуни скафандрів, і скоро відстали.

Проте за всіма законами матеріального світу істота не могла зникнути безслідно. І, виходить, вона десь тут, а я не здатен її виявити. В чому ж річ? Які механізми в мені не довершені?

Тепер цікавість діяла, мов батіг, подстьобувала мозок, примушувала напружено працювати, шукати допущені помилки, варіанти рішень. І несподівано у мене з’явилася підозра, що у своїх пошуках я припустився панічного прорахунку. Стрічка пам’яті пішла в зворотному напрямку, і я знайшов помилку. Вона сховалася, замаскувалась, як у коконі, в слові “істота”. Чому я вважав, що вбиває людей істота. Тому що розповідали про чудовисько? Піддався містифікації?

Але, по-перше, чудовиська могло взагалі не бути.

По-друге, якщо воно й існує, то не обов’язково винне в смерті людей. Існування чудовиська і смерть людей могли збігтися в часі.

Перейдемо до останнього випадку. Я бачу слід. Обдурений моделлю “чудовисько-смерть”, я міркував так: оскільки сталися нові зникнення людей, вони мусять мати зв’язок з чудовиськом. Але вихідна логічна посилка помилкова. Слід, який я бачу, може належати машині або апарату… будь-якому геометричному тілу певних розмірів і конфігурацій… І з певним запахом. Таким, як оцей… Запах гниття рослинних мас…

Пам’ять підказала, де й коли я відчував такий запах…

Тієї ж миті величезна гора водоростей, біля якої уривався слід, заворушилась і зрушила з місця. З неї двома ракетними струменями вдарили гази гниття. Гора поповзла, тягнучи за собою довгий хвіст і залишаючи широку колію. Вона вдяглася в іскристу луску, що складалася з міріадів повітряних пухирців. Піднялася, наче дирижабль, потім знову опустилася. Гора почала змінювати обриси, з неї витяглася “шия”, “щупальці”. Одне з них простяглося до мене, закрутилося круг пояса, потягло. Я спробував звільнитись, рвонувся і заплутався в сотнях живих мотузків. Рвонувся ще раз — заплутався ще більше.

Довелося ввімкнути генхас, відрубати “щупальці” від основної маси, розбити гору на частини. Кожна частина продовжувала рухатися, гублячи сплутані підгнилі клубки водоростей, наче шматки тіла.

Я ввімкнув локатори на пошук металу і почув чіткий сигнал. Підозра перейшла в здогад. В одній з частин “чудовиська”, в ненаситному його “череві”, я знайшов намертво сповитого робота, що витратив усю енергію своїх акумуляторів на марну боротьбу з “чудовиськом”, до зустрічі з яким він був не підготовлений, бо ніколи з ним не зустрічався і не міг завчасно розпізнати небезпеку, а в програш не мав ніяких вказівок.

У мене не було часу займатися роботом, передусім треба знайти професора Вєтрова. “Чудовисько” проковтнуло його близько трьох годин тому, тож, можливо, він ще живий. Але шукати людське тіло у величезній, переплутаній масі було так само важко, як голку в копиці сіна. Вільно ж оперувати променем генхаса і розчленяти масу на невеликі частини я не міг, боячись убити професора, якщо якимось дивом він ще живий. Біолокатори погано допомагали, сигнали від скупчення водоростей і мільйонів дрібних істот зливалися, накладалися один на одного.

Коли я помічав підозрілий горбок або впадину, я кидався в перевиту клубком масу, ризикуючи заплутатись. Мені вдалося відшукати трупи двох людей. Вони з’їдені мешканцями “водоростевого чудовиська”, отже, пробули в його “тілі” досить довго. Напевно, це ті водолази, що зникли першими. Які ж бактерії зуміли розчинити тканину їхніх костюмів? У мене не було часу розгадувати цю загадку. Хвилини, десятки хвилин спливали швидко, танули у вирі, в темній ямі. Від утоми шуміло в голові.

Я знову й знову штурмував рештки “чудовиська”, примушуючи працювати на межі можливого всі органи пошуку, поки не знайшов ще двох людей: спочатку мертвого техніка, а потім — професора Вєтрова. На жаль, професор теж був мертвий.

Знайомий запах — запах “чудовиська” — йшов від трупів. Отже, всі вони задихнулися, витративши в марній боротьбі запаси кисню із своїх балонів, або…

Кінчиком язика я доторкнувся до того місця на костюмі професора, де шолом з’єднувався з коміром, потім-до плями, де вже почала з’являтися тріщина в пластику. Запустив “внутрішню лабораторію криміналістики”. Порівняльний аналіз показав: “чудовисько” виділяло алкалоїд. Причому алкалоїд містився лише в тих водоростях, які були в глибині “тіла”. Зовні вони майже нічим не відрізнялися від водоростей, що утворювали “шкіру” або “щупальці”. Алкалоїд з домішками щавлевої і сірчаної кислоти розчиняв тканину скафандрів.

Ці дослідження підказали мені незвичайний висновок: у зоні міста, живлячись його відходами, піддаючись впливу випромінюваної ним енергії, морська флора і фауна, зокрема й водорості, змінювалися. Змінювалися настільки, що водорості об’єднувались у велетенські угруповання і на різних його рівнях перероджувалися. Втім, біологам давно відомо, що деякі водорості різко змінюються, іноді дивовижно, при зміні складу або температури води. В лабораторних умовах вдавалося викликати таке ж явище підвищенням або зниженням тиску. Траплялися випадки, коли вчені несподівано відкривали, що водорості, які раніше відносили до різних видів, насправді належать до одного. Однак у даному випадку процес пішов ще далі. Життя в угрупованні змінило поведінку й структуру водоростей, викликало мовбито розподіл функцій. З’явилася спеціалізація: водорості захоплення і полювання, водорості-двигуни, що виробляли гази, водорості шлунку, що виділяли відповідні кислоти і розчиняли “їжу”. Так випадкове угруповання поступово переростало в угруповання-організм…

Отак міркуючи і вже пробуючи скласти рівняння для опису процесу, я перетягнув трупи людей туди, де залишив робота. Потім звільнив від пут і його. Всі вони — четверо людей і робот — зараз були однаково мертві, тільки робот мав перевагу перед своїми господарями — його можна було оживити. Для цього досить зарядити його акумулятори, зачистити окислені контакти і з’єднання блоків. Він — машина, витвір людей — був у чомусь досконалішим за своїх творців. І в цьому полягав початок шляху, який я мав дослідити. Не тільки для себе…

Із своїм жахливим вантажем я вирушив у дорогу, думаючи про підводного вбивцю. Отже, можна сказати, що чутки підтвердились — “чудовисько” існувало. І якщо вдуматись і дещо згадати, то не таким уже незвичайним виглядатиме “чудовисько”, винне в загибелі чотирьох людей і робота. Хіба мандрівників поїдають тільки хижі звірі? Хіба не тонуть вони в річках? Хіба не засмоктує їх драговина, не поглинають сипучі піски? Хіба мільйони людей не гинуть від землетрусів, від виверження вулканів, спалені вогнем земних надр? Чому в будь-яких нещастях обов’язково шукають зажерливих диких звірів-чудовиськ? Хіба мати-природа не стає іноді нещадним монстром, який пожирає власні творіння?