Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 34

Я помру завтра. Я так часто бував свідком чужих смертей, що це можу помилитися. Старість, клята старість… Недугу я здолав би, а перед нею — безсилий. Та Я не чіплявся б так за життя, коли б устиг виконати волю богів… О великі боги землі і води, боги дня і боги ночі, добрі й злі духи Пралісу! Ва прилучили мене до своїх таємниць. Ви відкрили мої очі — і я побачив те, чого не бачили інші, ви загострили мій слух — і я почув те, чого інші не могли почути. Чи мати моя виблагала у вас цю ласку, чи ви самі обрали мене з-поміж багатьох? Би давали мені силу й снагу, і я чинив вашу волю, і ніс її своєму родові. Та не зростив я твердих духом собі на заміну, в цьому моя провина, і тому помираю самотнім. Душі невідомщених проклянуть мене. І Ваура… Ваура… Я готував її до найважчих випробувань, але вони їй понад силу. Коли я піду до предків, вона не буде більше мстити, бо серце її м’яке й хитке. Завтра мене не стане! Завтра на світанні Ваура востаннє увійде в зміїну плоть, і пам’яті мертвих буде принесено останню жертву… О боги Пралісу, простіть мене і прийміть у своє лоно! Не гнівайтеся на мене! Будьте милосердні…

Коли зорі почали танути, Ваура стала на коліна перед священним деревом і палко зашепотіла:

— Прилети й порятуй мене, Червоний пташе! Я не хочу більше бути змією!

Та ліс мовчав, і не чутно було шелесту пташиних крил. А небо невблаганно світлішало. Ваура схопилась на ноги й простогнала:

— Нігу! Де ти, Нігу?

У хащі щось ворухнулося, зітхнуло, Ваура вловила ці ледь чутні звуки й кинулася туди, не розбираючи дороги, обдираючи тіло об колючки… Нігу лежав навзнак, очі його були заплющені, але, й не розкриваючи очей, він дізнався про її прихід і зашепотів, похлинаючись хрипом:

— Я… вмираю… Вауро…

Дівчина обхопила його ноги і закричала в розпачі:

— Звільни мене, Нігу! Зараз зійде сонце…

Тіло старого звела судома, воно здригнулося й застигло. Остання надія полишила Вауру. Сонячне світло впало на неї, і крижаний холод ізнов скував її. Тепер уже нікому було зняти з неї закляття.

Гнучке тіло відміряло звичний шлях. Ох, як повільно рухалося воно сьогодні! Справедлива змія Холо неквапно повзла поміж хижами. Вона більше не ховалася. Та люди холо не наближались до неї, лише одна жінка схилилася у ритуальному поклоні й поставила перед нею мілку миску з молоком. Змія очікувала. Невже ніхто так і не насмілиться її зайняти? Вона завдала їм стільки лиха… Невже до кінця днів своїх зоставатись їй у зміїній шкірі? Так ось та кара, яку вона заслужила…

Несподівано щось черкнуло об її тіло, і вона повернула голову. Жодного разу не бачила обличчя Техо, та була певна: це він. У руці його був довгий спис, а на обличчі, суворому й сумному, вона із несподіваним полегшенням прочитала свій вирок. Гостре жало вп’ялося в її шию, вогонь упав на неї, і світ заслався пітьмою.

Звичай велів карати святотатця вигнанням. Відкинутий рідним племенем, Техо блукав лісом, далеко від знайомих місць. Тут він наштовхнувся на старого й дівчину і спершу подумав, що вони обоє мертві. Та коли нахилився нижче, помітив, що дівчина ще диха. На шиї в неї зяяла глибока рана, видно, від удару списом. Чи виживе ця бідолаха? Він узяв її за руку, і очі дівчини відкрилися — величезні очі, а в них — божевільний жах.

— Я тебе впізнала… — залепетала вона. — Убий мене, убий ще раз… Ти — моя смерть…

І очі її знову заплющились, а тіло затрусилося, немов його била пропасниця.

“Марить, — подумав Техо. — Як опинилась вона тут, у нетрях, із цим дідом? І хто поранив її? Мабуть, це теж вигнанці. Який закон порушили вони?.. Я поховаю старого, як велить звичай, а її спробую виходити. Удвох нам було б легше блукати лісом… Може, і вона відвернеться од мене, коли взнає, чому я тут? Аби лиш не померла…”

І він віддав останню данину мерцю, а потім підстеріг здобич, і засмажив її на вогні, і нарвав жовтих плодів, які повертають сили недужим та втомленим. Але дівчина гарячково металася і не брала їжі, а коли він збудував курінь і спробував перенести її туди, почала пручатися й кричати, тільки-но він доторкнувся до неї. І кров потекла з її рани, і тоді Техо, як то робили воїни його племені, притулив до рани свій спис — вважалося, що рану можна зцілити, якщо прикласти до неї таку ж зброю, якою її завдано. Кров зупинилася, і дівчина затихла. Він переніс недужу в курінь і всю ніч підтримував вогонь, пильнуючи, аби дикі звірі не напали на них. А на сході сонця дівчина раптом голосної скрикнула й затулила голову руками, неначе боялася, що сонячні промені спопелять її. Потім вона гірко заридала і плакала довго, і з тими сльозами виходили з неї страх та знетямленість, і погляд її став м’якшим, а рухи зробилися спокійними, і коли відкинула вона з обличчя розкошлане волосся, Техо із подивом відзначив, що вона дуже вродлива.

Рана потроху заживала, та дівчина була ще квола, 1 він доглядав за нею, як мати за малою дитиною, і добував їжу для себе й для неї. Він вирішив, що не залишить її, доки їй потрібна допомога.

Техо розповів їй про лихо, яке спіткало його рід, і про те, як він сам прирік себе на вигнання, бо вбив Справедливу змію Холо, а вона вважалася недоторканною. І дівчина затихла й зіщулилась, в очах її знову затріпотів страх.

— Так, вони засудили мене, і ти дивишся на святотатця з переляком, однак я врятував їх усіх, а гнів богів упаде на одного мене! — вигукнув Техо.

Дівчина рвучко випросталася, ніби скинула із себе важкий тягар.

— Інші осудили тебе, Техо, — мовила вона, — але не я. Ти вчинив правильно.

Зажура захмарила її лице, коли вимовляла ці слова, і щось чуже й непевне з’явилося в ній, ніби вона зберігала якусь похмуру таємницю. Про дівчину він не знав нічого: після хвороби вона втратила пам’ять і пе забула лише ім’я своє — Ваура.

І Ваура міцнішала із дня у день, і повернулися до неї сили, і почала вона дбати про нього, готувати йому їжу, стелити постіль зі свіжої трави й плести одяг із волокон рослин. Рана її загоїлася, однак тепер вона завжди трохи схиляла голову на лівий бік, але Техо не помічав цього, бо врода її вже увійшла в його очі й досягла серця, і бачив він, що дівчина ця добра й турботлива, і думав, що самі боги Пралісу подарували йому її, аби він не був самотнім. І запитав він одного разу, чи не хоче вона розділити з ним його шлях. Сум знову ліг на обличчя Ваури, довго мовчала вона, а потому мовила:

— Я сказала тобі неправду, Техо. Нічого не забула я, та не насмілююсь повідати тобі про те страшне, що розділяє нас. Ні, не бути нам разом ніколи…

— Я беру тебе такою, якою ти є зараз, і мені байдуже, ще було з тобою раніше. Я кохаю тебе, Вауро. Здогадуюсь, що випали тобі важкі випробування, та вони не зламали тебе і не ©били в твоєму серці доброти. Я не думав ніколи, що той, хто бажає людям добра, може стати вигнанцем. Якщо і з тобою трапилось таке, як зі мною, якщо ти, як і я…

— О ні, Техо, ні! У мене інше… страшніше…

— Не хочу знати твоїх таємницьі Ми однаково знедолені, і нам судилося бути разом. Я кличу тебе в далеку дорогу. Чи підеш ти зі мною?

— Дай мені час, Техо! Нічого не хотіла б я так, як завжди бути з тобою. Та не квап мене із відповіддю…

І вранці пішла Ваура до священного дерева Червоного птаха Вау, обняла товстий стовбур і довго стояла так, доки не почувся шелест крил і не спустився на дерево Червоний птах, та не сам, а з подругою, і дівчина завважила поміж гілля гніздо. І тоді повернулася Ваура до Техо, поклала руку свою в його руку і мовила до нього:

— Я піду туди, куди ти підеш, і не залишу тебе, доки живу.

І промайнули роки. Вони жили в любові та злагоді, ділили порівну радощі та горе, викохували дітей — трьох синів та дочку. Коли ж старший син досяг віку Мисливця, занедужала Ваура. І гадав Техо, що то нескінченна праця й тяжкі випробування позбавили її сил та зістарили до часу, і побивався, що не зумів вберегти свою подругу. А Ваура танула на очах. Здавалося, за день вона проживає цілий рік. Коси її посивіли геть, шкіра помережилася глибокими зморшками, і лише очі нагадували колишню Вауру.