Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 28

— А де ж батько? — спитав Рем.

— Він нас не дочекався, повечеряв уже. Видно, надибав пляшку, хоч як я її ховала… Тепер завівся, нескоро зупиниться.

— Хоч почую нарешті, який у нього голос, — спробував пожартувати Рем.

— О, встигнеш наслухатися, ще й набридне, — повні Мартині губи зневажливо скривилися. — Це він і так Довгенько мовчав, мабуть, через тебе. А тепер освоївся…

— Та в ньому ж загинув великий оратор, — засміявся Рем, прагнучи розвеселити Марту, що враз спохмурнів ла. — Ач ‘як декламує!

Вона не підтримала його жартівливого тону.

— Почалося… — мовила приречено. — Давненько не чула.

— Він що, завжди був такий?

— Замолоду — ще гірший. Зараз хоч рукам волі не дає, знає, що не подужає мене. А раніше… усім діставалося. Через це мати й кинула його. Не витримала…

— А ти?

— А що я? Куди мені було подітися? Сестри роз’їхалися, із чоловіковою ріднею не зійшлася… Треба ж було десь жити. Тут усе-таки дім, хазяйство…

Марта зітхнула й замовкла. А голос за вікном лунав то піднесено, то гнівно, сповнювався то іронії, то трагізму, сплітав в один дивовижний клубок страшні прокльони і найніжніші слова, пестливі звертання і брудну лайку. Мартин батько то оплакував загибель світу, то давав нищівну характеристику своїй колишній дружині, Мартиному чоловікові та його родичам. Мартин чоловік був винен у тому, що з нього нікудишній хазяїн; Мартина мати завинила тим, що донька вдалася в неї, така ж безголова, нащо відпустила у ліс дитину з отим бовдуром? Навіть співчуття до Ліни, що недавно так вразило Рема, змінилось мало не люттю: чому вона врятувалася, вона, чужа дівчинка, а не його онук?

Рем іще не зустрічав таких потворних виявів горя, йому було водночас і шкода старого, і бридко. Врешті він не витримав і зробив крок до дверей, але Марта заступила йому шлях.

— Не чіпай його! — благально зашепотіла. — Бо тоді він почне лаяти нас із тобою, а я… не можу більше… страшенно втомилась… Такий день…

Вона хитнулась уперед, голова її знесилено впала на груди Рему, а руки оповили його шию, і він завмер, не наважуючись поворухнутися.

— Марто…

— Мовчи…

Тепло її тіла немов переливалося в нього. Ніжні жіночі пальці пестливо торкались його обличчя. Рем стиснув Мартині плечі. Ми вдвох… ми витримаємо, повинні витримати… Заблимала, догоряючи, свічка, полохливі тіні застрибали по стіні.

Вигуки старого долинали вже не так виразно, мабуть, відійшов подалі од вікна. Але ще можна було розібрати, як він шпетить учених — од них усі біди! Голосна тирада проти науки дедалі частіше переривалася напівсонним мурмотінням. Потім брязнув кухоль об відро, що стояло на лаві, — після нападу красномовства старому, видно, схотілось пити. Рипнули вхідні двері, дідок почовгав до своєї кімнати. Вони почули, як клацнув замок. Марта ледь помітно здригнулася. Рем рвучко пригорнув її до себе і сховав обличчя у темному хвилястому волоссі!’

Немов великий нічний птах розкинув дужі крила і відлетів у прочинене вікно, забравши із собою усі жахи й жалі. І коли він одлетів, враз легше стало дихати. Знадвору в кімнату потекла нічна прохолода, запахло матіолою. Марта труснула головою, проганяючи останні привиддя, і на Рема війнуло дощем — забутим дощем.

— Що ти верзеш? До чого тут війна? На війні вбивають. А я вбивати нікого не збираюсь. Я навіть зброї ніколи в руках не тримала!

— Зброя різна буває. Твоя зброя — байдужість. Вона теж може вбити. Байдужість до чужого болю, чужого лиха, нетерпимість до всього, що не вкладається в твої уявлення про те, як треба жити, до того, хто чужий, не такий, як ти і твій батечко… Ліна чужа, бо не така… — Рем говорив глухим, рівним голосом, немов ішлося про якісь буденні речі. — Ти знищуєш не одну Ліну. Ти вбиваєш і її майбутніх дітей. Адже дівчинка, якщо ми таки виживемо в цьому пеклі, виросте й зможе народити дітей. Хто знає, чи не їм судилося заселяти нашу землю знову…

— І де ж ти, голубе, збираєшся шукати їй жениха? — очі Марти враз ізробились колючими. — Бачу, сам чекаєш не дочекаєшся, поки вона підросте? Лицар-рятівник… Еге ж, дівчатка швидко ростуть, я це знаю. Іще рік-другий, і тоді… Ти просто мене не любиш! — вона знову зірвалася на крик.

— Неправда, Марто. Більше мені нікого любити в цьому обпаленому світі. Саме тому я й хотів тебе вберегти від страшної помилки, бо ти…

— Помилка — це дозволити їй з нами лишитися! Нехай забирається геть! Негайно!

— Поки я тут, ви не посмієте цього зробити.

— Поки ти тут? По ки ти тут? — з притиском мовила Марта. — А куди ж ти звідси подінешся?

За що, ну за що ж?

За що вони мене незлюбили?

За що ненавидять?

Коли ж це почалося? Коли я розповіла Марті, чому опинилася неподалік їхнього дому? Вона тоді поглянула на мене, як на ненормальну: “Лілеї? Які ще лілеї? Там давно самий мул і жаби кумкають”. Мабуть, дівчата й справді мене піддурили, а я, наче маленька, побігла в ліс шукати те озеречко… Я ж ніколи не бачила лілей. Навіть тітці нічого не сказала — побігла. Мама журилася, що я така легковірна. Вона мені говорила: “Учись відрізняти брехню від правди, доню, ти ж уже велика”. Тепер ніхто не скаже мені: доню. Рем один раз колись сказав — і все. Не хоче дратувати Марту. А Марта навіть на ім’я мене не називає, ніби в мене його й нема… Вона до собаки й то ласкавіша.

Я їх боюся. У мене руки й ноги терпнуть, коли Марта зупиняє на мені очі. Вони в неї тоді стають такі недобрі… А старий мене просто обминає, як порожнє місце. Чужа… Я для всіх тут чужа — так сказала Марта…

Нащо тільки ці люди знайшли мене?.. Я ж їх не просила! Марта спершу по голові мене гладила, а тепер шматком хліба дорікає… Та я навіть не пам’ятаю, як потрапила сюди!

У селищі всі хати зробилися однакові й чорні, без вікон і дверей. Я не змогла впізнати тітусину хату. У мене одна думка була — дістатись до міста. Там мама… І я йшла, поки ноги несли. А тоді впала… А потім я була вже тут, у них…

Вони дивляться на мене так, ніби це я в усьому винна. Я відчуваю їхню злість. Вона тисне й душить гірше, ніж червоний туман. Рем казав, отрута, хімічна зброя… А мені іноді здається, що то їхня ненависть вибухнула і вкрила все довкола чорним… Може, саме тому їх і не зачепило?

Нікого, нікого вони не люблять. Недаремне ж поселилися подалі від усіх. Тільки для себе стараються, тільки щоб їм одним було добре… Марта хитра. Вона ніби й жаліється на батька, а ніби й хвалиться: ось він який у мене, нікому спуску не дасть! А Рем… Він заступався за мене, я чула. Та вони все одно зроблять по-своєму. Вони вмовлять його, а не вмовлять, то змусять. Марта зуміє…

Що ж робити? Що мені тепер робити? Просити, плакати, не виганяйте, залиште, я все для вас робитиму? Не залишать… Мама казала: “Ніколи не принижуй інших і сама не принижуйся”. Ні, я не буду принижуватись. Не буду їх просити. І не чекатиму, поки виштовхають у спину. Я сама піду. Головне — іти й не оглядатися. Бо тоді стане страшно: позаду все зелене, а попереду — чорне…

Я дійду до міста. Я мушу дійти! У мене вже є трохи сил. А що, коли й справді там лишився хтось живий? Що, коли й мама жива? Я шукатиму її. Я йтиму, поки не знайду людей…

Чому вони не можуть мені пробачити, що я живу? Що ходжу по їхній землі? їм їхній хліб? Чорне скло вбиває швидко, а вони… Якщо весь світ зараз — це вони… Як мені тоді жити? Краще піти від них… назавжди… в цю пустелю…

За що ж, ну за що?

Ось і межа. Тепер треба ступити на чорне скло — і йти, йти, йти… Тільки не озиратись. Не озиратись!

Добре, що вони не побачать, як я плачу…

Рипнули двері — на порозі стояв старий.

— Годі вам сваритися, — мовив доброзичливо. — її нема вже. Було б про що базікать.

— Як — нема? — здригнувся Рем.

— А отак — нема, і все. Ви ж тут такий галас здійняли — мертвого збудити можна. Вона слухала, слухала, а тоді й пішла. Видно, сама зрозуміла…