Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 25

Марта зіп’ялася на ноги. її хитало, однак, тримаючись за стіни, за меблі, вона вперто переходила з кімнати в кімнату. Скільки ж часу минуло? Годинник зупинився. Як тепер дізнатися, котра година? Покрутила ручку радіоприймача — мовчання, клацнула вимикачем на кухні — світла нема… Дивна байдужість охопила її, не хотілось ні про що думати.

Почула, як у кімнаті, постогнуючи, заворушився батько. Помогла йому дочалапати до кухні. Дістана холодне м’ясо, хліб, кисле молоко, і вони мовчки поїли.

Марта визирнула у двір. По траві зміїлися сиві пасма звичайного, не червоного туману, і вона полегшено зітхнула. Поволі обійшла подвір’я. Усі тварини й птаство були живі, але якісь мляві, ніби сонні. Лише собака, як і завжди, радісно заскавулів і кинувся до неї, хекаючи й намагаючись язиком лизнути її в щоку. Марта сіла на землю коло собачої буди, пес крутився біля неї. В скроні лунко гупали молоточки. Ноги не слухалися. Шкіра щеміла, немов обпечена, особливо на руках та шиї. Але ж треба було дати якийсь лад господарству… І вона підвелася й побрела далі.

Звична робота повернула Марті спокій та впевненість. Коли старий з’явився на подвір’ї і завів свою щоденну буркотливу пісню, вона навіть зраділа. Усе, як завжди: собака гавкає, кури сокочуть, таточко лається…

Старий тим часом батькував усе підряд: собаку, що при його появі сховався в буду; буду, що її чортзна-як ізладнав нелюбий зять; зятя, що якогось дідька попхався з його улюбленим онучком у ліс по ягоди, — ніби вдома нема чого їсти! холодильник повнісінький!; далі — холодильник, що не працював, електричний струм, що кудись ізник, і, нарешті, всіх отих учених дармоїдів, що понавигадували різні струми, атоми та силу-силенну інших дурниць, без яких пречудово можна обійтися. Однак Марта все те пускала повз вуха.

— Куди пнуться, розумники? — не вгавав дідок. — Чого їм ще треба? От і догралися, трясця б їх узяла! Все через них! А тепер що? Кінець світу!

— Та помовчав би хоч трохи! — не витримала врешті Марта. — Чого галасуєш? Іще ж нічого не відомо…

— Дурена! Ох і дурепа ж ти! — залементував старий, вимахуючи руками в неї церед носом, — де й сила взялася. — Невідомо! Аякже, прийдуть повідомлять! Усе розкажуть! Ти наче дитина! Оно сама глянь, як тобі не повилазило, — і він показав на обрій.

— Дитина? — обірвалося щось всередині у Марти. — Дитина?..

Досі вона звертала увагу лише на те, що відбувалось на подвір’ї. А зараз випросталася, підвела голову, поглянула довкола — і побачила чорні, немов смолою облиті пагорби, які ніби повищали й затулили собою півнеба. Десь там, серед цього мертвого, похмурого громаддя загубився її син — крихітна, рідна, тепла істота… Марта здійняла руки до байдужого неба і закричала — пронизливо, страшно…

— Та ти хоч розумієш, що говориш! — спалахнув Рем. — Куди ж вона подінеться?

— Куди, куди… Ми вціліли, значить, іще хтось міг урятуватися. Хіба ж не так? Сам казав!

— Казав. Але ці люди, може, за тисячі кілометрів звідси або взагалі в іншій півкулі. Це лиш моє припущення. Та я зараз на мурашку в нашому дворі боюсь наступити, а ти задля примхи важиш людським життям!

— Це зовсім не примха. Вислухай мене до кінця, тоді нарешті зрозумієш, що в нас нема іншого виходу.

— Та чим же Ліна тобі заважає?

— А чому це ти її так борониш? Хто вона тобі? Для нас усіх вона однаково чужа.

— Чужа чи рідна, вона насамперед дитина. Жива істота, зрештою. Беззахисна і слабка…

— Дитина… Хіба їй три роки?

— Нехай не три — тринадцять. Це ж іще дівча!

— Коли мені було тринадцять, ніхто не назвав би мене слабкого та баззахисною. Я вміла постояти за себе, О-о, мені всього довелося навчитися. Ти ж бо знаєш, мати пішла від нас, і відтоді весь дім тримався на мені, а я ж на той час була не набагато старша за Ліну. Усе тут моє… моїми руками.,

— Спробуй-но поставити себе на її місце. Сама-самісінька в оцьому скляному деклі — що ти робила б?

— Я не хочу ставити себе на чиєсь там місце, Я — це я, а вона — це вона. Ми з нею зовсім різні, хіба пе ясно?

— Авжеж, різні. Я знаю, ти не любиш її, вона тебе дратує. І тим, що така мовчазна, весь час думає про щось своє, і там, що повільна, неуважна, що все в неї пада з рук…

— А хіба ж яі? Яка з неї поміч — кіт наплакав, а я мушу розриватися…

— Звісно, Марто, тобі важко, ти втомлюєшся. Але я допомагаю тобі чим тільки можу. Не чіпай лиш Ліну, дай дівчаті одійти, одігріти душу! Ми ж не знаємо, якою вона була раніше, до того, як сталося це лихо. Чи легко в її віці пережити подібне? Зараз весь світ для неї — ми. Хіба ж можна її отак узяти й вигнати?

— А хіба ж у своєму власному домі я не владна робити те, що забажаю? Батько теж мене підтримає.

— Так я й думав: це він напоумив тебе вигнати Ліну!

— Ні, я сама!

— Неправда, Марто! Ти б ніколи не докотилася до такого. Та згадай же, як ми знайшли її! Як принесли сюди, як напували теплим молоком, заново вчили ходити… І ти все це забула?

— Ось ти кажеш: згадай, як ми знайшли її. А ти сам — ти забув, як я знайшла тебе?

Рем розгубився лише на мить — на ту коротеееньку мить, коли грунтівка, круто ввернувши ліворуч, вивела його з лісу і він побачив червоні клуби хмар, що закрили вже півнеба і з неймовірною швидкістю летіли на нього. Та цієї миті вистачило, щоб автомобіль втратив керування, рвонув убік і міцно влип у могутній товстий стовбур. Машину трусонуло, почувся дзенькіт скла й огидний скрегіт металу, щось важке й темне насунулось на Рема, кров заюшила обличчя, і він уже не знав, чи насправді виник багряний морок за вікнами пом’ятої кабіни, чи все те було лише витвором потьмареної свідомості.

Коли Рем нарешті прийшов до тями, то дивний краєвид, який він иобачив, спершу видався йому продовженням марення. Перед ним лежали чорні пагорби, де-не-де вкриті імлистими пасмами. Несміливі сонячні промені ковзали по лискучій темній плівці, що вкривала все довкола. Майнула божевільна думка, чи не опинився вія на іншій планеті… Але небо вгорі було земне, звичне, і звичайним було сонце, і коли Рем нарешті наважився озирнутись, то побачив позад себе звичайнісінькі дерева. Однак він довго й напружено вдивлявся в них, ніби хотів переконатись, що вони не щезнуть, як марево, в повітрі. Та дерева не зникали, і вітер слабко шурхотів їхніми верховіттями. Рем знову повернувся лицем до чорної пустки.

Попереду, метрів за п’ять від його побитої машини, пролягла нерівна борозна, що відокремлювала зелену траву від лискучої мертвої поверхні. Рем обережно виліз із кабіни, підійшов до цієї межі, присів навпочіпки і, переборюючи відразу та острах, торкнувся плівки рукою. На дотик вона виявилася гладенькою, твердою та холодною, і він подумки охрестив її чорним склом.

Коли випростався, в очах потемніло. Та він встояв на ногах. Видно, добряче його вдарило… Шкіра, вкрита засохлою кров’ю, неприємно щеміла. Він вернувся до машини і поглянув на себе у тріснуте дзеркальце заднього огляду. Авжеж, гарний! Хтось побачить — злякається. Розсічено брову, через те й крові стільки… Нічого, заживе. Поліз у кабіну, дістав фляжку з водою, що її завжди брав у дорогу, намочив носовика і, дивлячись у дзеркало, почав відтирати кров. Потім дістав з аптечки йод та пластир. Залив рану йодом, пильнуючи, щоб не потрапило в око, заклеїв — незручно, криво якось, та нехай уже… Знову позирнув у дзеркальце. Ну от, тепер краще.

Шляху вперед не було, він зник під навалою чорного скла, і лише обриси його вгадувалися під плівкою. Отже, треба повернутись назад. Незадовго до того як в’їхати в лісову смугу, Рем бачив якесь селище. Він ніде туди, знайде людей, повинен же хтось знати, що сталося! Добиратися треба пішки — з машиною сам він нічого не вдіє. Доведеться йти, хоча паморочиться голова й ниє все тіло. Він не зможе сидіти тут і чекати…

Рем ішов не дорогою, а узбіччям, час від часу зупинявся, тримаючись за стовбури дерев. Коли почався підйом, він став робити зупинки частіше. Нарешті видерся на вершину пагорба й завмер.