Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 19

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!

Воїни лишилися на подвір’ї замку, а Віту Турс повів через довжелезну анфіладу покоїв, що вражали пишнотою. У перших залах не було нікого, крім варти коло дверей, в останніх же дівчина побачила цілий гурт людей, що змовкли при їхній появі. В одязі тут переважали улюблені кольори Грізного бога — жовтий, помаранчевий, червоний. На головах, шиях, руках чоловіків та жінок сяяли численні прикраси, і Віті кинулося в очі, що вони були чомусь неприродно великі, це нагадувало зроблені навмисне задовгими клоунські черевики або приставлені задля сміху величезні носи. Дивна в них мода, подумала. Зла й рішуча, вона простувала за Турсом, якому вклонялися ці поважні пани — придворні Сутара. Зараз вона нарешті дізнається, навіщо знадобилася Грізному богу…

Слідом за Турсом Віта піднялася високими сходами з білого каменю у величезний затемнений зал. На підлозі лежав вузький килимок. Пухнастий ворс глушив кроки. Яскраве світло хлюпнуло їй в очі. Дівчина аж примружилася, проте бічним зором устигла помітити, як довга постать Турса шаснула кудись убік і немов розчинилася в стіні. Прямо перед собою вона побачила підвищення на зразок східчастої піраміди, а на ньому на осяйному троні сидів чоловік, вбраний у яскраво-жовті шати з нашитими на них золотими прикрасами. Голову його оперізував вузький блискучий обруч з червоними каменями. Кругле обличчя із плескатим носом, таке непримітне обличчя, і нічого жахливого в ньому нема, хоча й привабливого теж… Так от як насправді виглядає Грізний бог!

Сутар величним порухом простер до неї руку і гучно промовив:

— Вітаю тебе в Гресторі, дочко Землі!

Він говорив її рідною мовою! У Віти мимоволі сіпнулися губи.

— Пробач мені це хвилювання, правителю, — відповіла вона. — Я так давно не чула звуків своєї мови.

— Як твоє ім’я, дівчино?

— Вікторія, — їй не хотілося, щоб Сутар називав її Вітою.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне для нашого слуху. Я — Сутар, правитель Грестора. Могутність моя не має меж, Вікторіє, і якщо ти будеш прихильною до мене і покірливою, тебе чекатиме небачена нагорода.

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш сама її вибрати. Але то буде згодом. А зараз, люба госте, скажи мені, чи не поставилися до тебе жорстоко ті негідники, що тебе полонили?

— Ні. Ніхто з твоїх воїнів не образив мене нічим. Вона навмисне вдала, що не розуміє питання. Звісно

ж, не золотошоломників мав на увазі Сутар.

— Я кажу не про них, — правитель поблажливо всміхнувся, — а про тих, що тримали тебе в себе. Де вони ховали тебе?

— У якомусь льоху чи то землянці серед руїн.

— Чи не могла б ти вказати, де саме?

— Навряд. Я, власне, зовсім не знаю вашого міста.

— Хто був там із тобою?

— Зі мною була жінка.

— А більше нікого з тобою не було?

— Здається, ні. Я погано пам’ятаю. Все немов уві сні…

— Ти розкажеш мені те, що зможеш пригадати, Вікторіє. Це дуже важливо! Злочинці мусять бути покарані!

— Але ж вони не заподіяли мені лиха!

— Не заподіяли чи не встигли заподіяти?

— Цього я знати не можу.

— Зате я знаю. І не дозволю так поводитися зі своїми гостями!

— Ти кажеш, що я твоя гостя, правителю. Проте ніхто не кликав мене в гостину!

— Так, визнаю, це сталось випадково. Тепер я зроблю все, аби ти забула про це непорозуміння. Перша зі своїх співплемінників ти матимеш можливість поглянути на інший, відмінний од Землі світ. О ні, ти ще не знаєш його, адже ти встигла побачити лише смітники Грестора, а я хотів би показати тобі найкраще з того, чим я володію. Це благодатний, щедрий край, і люди тут добрі й сумирні. Народ Грестора заслужив те щастя, яке я дарував йому. Але спершу я проситиму тебе, дівчино, допомогти мені. Лише ти одна можеш це зробити…

Щось м’яке почало огортати Віту. “Ти втомилася, бідолашна дитино. Скоро ти спочинеш, і тобі насняться чудові, мирні сни… Але зараз — допоможи мені. Ти добра, ти щира, — бриніло щось усередині неї самої, — ти допоможеш, адже так проста… Ти одна здатна допомогти. Лише ти одна!”

Дівчина труснула головою, відганяючи ману.

— Чого ти хочеш від мене? Кажи!

— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!

Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…

— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!

Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.

— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!