Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 15

Ерліс відчула, що не зможе йти далі, а тому зібрала всі сили й, спираючись на руки, підвела голову, аби востаннє побачити Крейона. Може, тому, що вона лежала на землі, а не рухалась, предмети перестали розпливатись, і дівчина зрозуміла, чому зупинився загін Турса. Вони дійшли до перехрестя. Щоб далі рухатись до зам ку, треба було повернути праворуч. Але на розі, спершись однією рукою на стіну будинку, у недбалій позі стояв чоловік у жовтому плащі, проте без шолома. Він перепинив шлях загонові і зараз про щось розмовляв із Турсом.

А далі все закружляло в скаженій круговерті, немов на ярмарковій каруселі. Пролунав різкий свист, з-за рогу вискочило ще кілька чоловіків — і почалася сутичка. Ерліс не могла б докладно розповісти, що саме відбувалось, все сталося блискавично. Майже половину загону Турса перебили, а сам він із рештою воїнів відступив і змушений був утікати. Ерліс не встигла навіть зрадіти несподіваному визволенню, а Крейон уже був коло неї, і поряд з ним стояв чорнобородий чоловік — той самий, що розмовляв із Турсом і дав сигнал до нападу.

— Встань, Ерліс, — мовив їй чорнобородий, і вона слухняно звелась на ноги. Голова перестала паморочитись, тіло стало пружним, як струна, біль зник, а щока враз затерпла, мабуть, від засохлої крові, тому що з рани вона більше не текла. Ратас — звісно ж, то був він, — підбадьорливо їй усміхнувся.

— В тебе відважне й палке серце, дівчинко, — сказав він. — Ми визволили твого Крейона, проте вертатись додому вам не варто. Зараз треба якнайшвидше зникнути звідси. Не можна важити твоєю головою, лікарю, бо то — чи не найбільший скарб Грестора.

— Що? — не зрозумів Крейон.

Видно було, що він не встиг іще отямитись.

— Кажу, найцінніше, що є в Гресторі, — це твій розум та ще відданість цієї дівчинки. А тому я хочу врятувати вас обох. Ходімо!

— Куди?

— До тих, хто ненавидить Грізного бога так само, як і ти, до тих, хто бореться й гине за те, аби кожен мав право сам вирішувати свою долю. Твій хист і досвід, лікарю, нам дуже згодяться. Ерліс допомагатиме тобі, як і раніше. Згода?

— Я не знаю, хто ви, — відказав Крейон. — Та в мене нема вибору…

— Чому ж? Свій вибір ти вже зробив, інакше Сутару не довелось би посилати по тебе цілий загін.

— Але ж Ерліс… Вона поранена і не зможе йти з нами… А я не покину її саму.

— Зможе! Подивись на неї.

Крейон розгублено оглядав обличчя дівчини.

— Неймовірно! — бурмотів він. — Просто неможливо! Кров не могла так швидко спинитись!

— Як бачиш, я теж дещо вмію, лікарю. Дивуватимешся потім, а зараз не будемо гаяти часу. Поки Сутар не прислав новий загін, ми встигнемо взяти все, що тобі знадобиться, із твого дому і залишимо місто. Треба поспішати.

Того ж таки дня Ратас відвів їх у гори. їхньою оселею стала порожня хатина серед скель. Довелося добряче попрацювати, щоб зробити нове житло придатним, для роботи Крейона. Все, що можна було забрати із блакитної кімнати лікаря в Гресторі, перенесли туди. Коли ж дім у горах був як слід опоряджений і життя в пьому налагодилося, Ратас теж оселився в них. Він і Крейон почали працювати разом.

Коли Ерліс жила ще в тітоньки Йєли, у свята або вільними вечорами сама Йєла, її старший син, а згодом і Ерліс брали з полиці грубезну книжку в шкіряній палітурці із тисненням (книжки стояли в домі на почесному місці навіть за життя Гладкого Котьєра — Йелі вдалося це відвоювати) і читали вголос старовинні перекази й легенди. Саме тоді Ерліс уперше почула хвилюючу історію про дівчину з палаючим серцем. Тепер вона часто згадувала її, перечитувала, бо подібна книжка була і в Крейона, її перенесли в їхній новий дім разом із іншими книжками, що належали лікарю. Лише тепер дізналася вона, що оті легенди й перекази потрапили до заборонених Сутаром книжок і повинні бути знищені, та Крейон зберіг їх незважаючи ні на що. Із трепетом торкалася вона сторінок книги, що стала їй тепер удвічі дорожчою, — адже Крейон ризикував, ховаючи її!

Похмурі й грізні картини поставали перед її очима. Ось з’являється в країні могутній і страшний правитель Ворок, що так нагадує Грізного бога, — недаремно ж Сутар від його імені заборонив навіть згадувати цю легенду! І схиляються перед ним усі інші можновладці, і панує він неподільно над усіма… З допомогою злих чарів відбирає він у людей серця, а замість них вкладає в груди камінь, і не вміє людина більше ні любити, ні ненавидіти, а вміє лише їсти, спати та працювати. І згасають назавжди очі цих нещасних, і стають ті очі схожими на порожні вікна покинутих будинків…

Та жила в країні горда й смілива Імара. Саме вона найбільше вразила уяву Ерліс. Разом з Імарою Ерліс прокрадалась у похмурий замок Ворока, рятуючись від ворогів, стрибала з високої скелі в бурхливий потік, шукала в горах печеру чарівниці, щоб узнати від неї слова закляття… Ох як Ерліс заздрила Імарі, яка перемогла, лиховісного Ворока й ціною власного життя врятувала, свій народ. Дівчина уявляла себе на майдані, заповненому людьми, що прийшли поклонитися жорстокому правителеві, і вимовляла, як Імара, чарівні слова. Голос її дзвенів над майданом, нетямились від жаху Ворок та його почет, але вже не могли вони нічого змінити — серце в грудях її, що його вберегла обманом мати від всемогутнього правителя, спалахувало, як вогнище, тіло ставало затісним для цього вогню, і злітало те палаюче серце над мовчазним натовпом, розсипалося безліччю іскор, і спалахували ті іскри тисячами живих сердець у грудях приречених на покірне животіння, і знов оживали, їхні очі, а жорстокого Ворока та його прислужників ті іскри спалювали вщент… Ерліс бачила все те вже не очима Імари — Імара загинула тієї ж миті, коли полум’яне серце вирвалося з її грудей, наче птах на волю з клітки, ні, вона була ще й однією з тих, кого Імара врятувала, повернула до життя своєю самопожертвою. Пекучі сльози стояли в очах Ерліс, бо що могла вдіяти вона сама? Що могла змінити? Та губи її все одно шепотіли:

“Хай займеться моє серце вогнем, злетить у небо, наче вільний птах, розсиплеться міріадами іскор!

Хай кожна іскра запалає в грудях людини, в якої одібрано сер" це, і заб’ється серцем!

Хай спопелять ці іскри тих, чиї серця збайдужіли і скам’яніли!

Так кажу я, Імара, дочка Айти, і хай сказане здійсниться зараз!”

Ерліс здавалося, що всередині неї бурхає полум’я, що серце от-от вихопиться з грудей, що врешті станеться диво. Та не суджено було Ерліс повторити те, що колись зробила Імара, дочка Айти. Бо легенда — то лиш легенда, і чарівні закляття не діють на Грізного бога. Не діють!

Грізного бога Ерліс зненавиділа, бо той зазіхав на волю, а може, й на життя Крейона. Але тепер, коли почула від Ратаса, що відбувається в країні, то пройнялася болем за всіх окрадених і знедолених ним. Народ Грестора перетворився на слухняну череду Бісехо-Сутара. Так, ніхто тепер не голодував, не пропадав узимку від холоду. Найнеобхіднішою їжею та одягом їх забезпечував Грізний бог — звісно, тих, що вірили в нього, і люди все більше схилялись до цієї віри. Він перетворив їх на купу однаково злиденних істот, що навіть не прагнуть покращити свою долю. Одних залякав, інших зламав, а кого не вдалося ні залякати, ні зламати, просто знищив. Тепер було вже відомо, яку безмежну владу має Бісехо-Сутар над тим, хто потрапляє йому до рук. Йому непотрібні кати: нащо ламати людині кістки чи палити її вогнем, коли вона й так усе розповість сама, варто лише Грізному богові поглянути на неї пильно? Ратас і його побратими добре розуміли: той, хто прагне скинути владу Грізного бога, не повинен потрапляти до його рук живим. Усі вони про це знали і свідомо йшли на смертельний ризик, та не завжди вдавалося довести задумане до кінця. Несподіваний напад, миттєва затримка, невправний удар — і ти мимоволі стаєш зрадником, а потім перетворюєшся на істоту, яку не хвилюють уже ні зрада, ні вірність. Перетворюєшся на покірну худобину, а це вже гірше, ніж смерть. І найпершим завданням для Крейона, з того часу як він потрапив у гори, стало знайти отруту, яка діяла б миттєво, та спосіб застосування цієї отрути.