Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 1

Наталя Гайдамака

ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ

Художнє оформлення В. І. Бариби

РЕАНІМАЦІЯ — XXI

…Вона завмерла в палкому пориві до неба, у напрузі подолання й злету, але піднесена вгору права рука вже ледь помітно заломилася назад, а ліва приречено впала на плече, стиснувши схожу на зірку похилену квітку. Ще одна мить — і почнеться нестримне падіння назустріч загибелі… Ні в постаті, ні в обличчі не було жаху чи відчаю — лише незмірний жаль за тим, чого не судилося здійснити. Таким був пам’ятник екіпажу “Айстри”.

Ольга поклала важкий букет червоних квітів на білу мармурову плиту, прохолодну навіть у спеку, і повільно випросталася. Щороку, вісімнадцятого червня, вона приходила сюди, на Зоряну площу…

На “Айстрі” були й Ольжилі батьки, Тетяна та Іларіон Воронови. Здійснювався експериментальний політ із так званим подружнім екіпажем, котрий мав підтвердити чи заперечити доцільність подібного добору учасників далеких експедицій. Сімейні пари, відфільтровані за найсуворішим конкурсом із чималої кількості претендентів, упродовж кількох років проходили складну програму підготовки, живучи поряд, в одному будинку, щоб краще познайомитись та призвичаїтись одне до одного.

Коли стартувала “Айстра”, Ользі якраз виповнилось дванадцять років. Вона добре знала всіх учасників польоту, бо мало не щодня бачила їх. На борту десять чоловік. Програма передбачала проведення досліджень на околицях Сонячної системи, за орбітою Сатурна. На час експедиції “космонята” — так жартома прозивали дітей космічних мандрівників — переселилися до шкільного санаторію; щовечора збирались вони у холі, щоб побачити на величезному екрані своїх рідних, сказати їм кілька слів під час сеансу прямого зв’язку. Та одного тихого зимового вечора телестіна раптом слшуче спалахнула — і на екрані замерехтіло рівне блакитне світло. Ольга й досі пам’ятає, як те світло облило її моторошним холодком тривоги, хоча вона й твердила собі: нічого страшного не могло, ніяк не могло статися…

Усі спроби розшукати корабель та відновити зв’язок із ним були марні: “Айстра” немовби випарувалась у космічному просторі. Висловили чимало гіпотез про причини трагедії, від вибуху двигунів аж до зіткнення з антиречовиною, однак нічого певного встановити так і не вдалося. А Ольга ще довго вірила: тато й мама живі, вони обов’язково знайдуться, може, не зараз, але через місяць, рік, два роки…

Щоліта, вісімнадцятого червня, вона приносила квіти до підніжжя пам’ятника. Червоні квіти, тільки червоні… Це не була річниця катастрофи — корабель зник у лютому — ні, цього літнього дня одружилися Ольжині батьки. Вона не могла пояснити, чому обрала саме цю дату для вшанування їхньої пам’яті, певно, давалася взнаки її дитяча віра у неминучість щасливого кінця, невідворотність повернення.

Їх було семеро, синів і дочок загиблих: Алла й Валерій Космиліни, Костик та Олег Заярні, Ярослав Чепіль, Іра Юркевич і вона, Ольга Воронова. Діти “Айстри” — так їх почали називати — не росли сиротами. І ті, хто жив поряд із ними, і навіть далекі, зовсім незнайомі люди намагалися якось полегшити тягар, що впав на ще незміцнілі плечі.

А Ольжина мати, Тетяна Воронова, гарна, весела, запальна, про яку хтось із друзів сказав, що вона вже сама по собі — людям свято, постала в скульптурі на Зоряній площі. Напевне, цей пам’ятник був би зовсім іншим, принаймні величнішим та урочистішим:, якби створював його професійний скульптор, а не той, хто добре знав усіх загиблих, бо входив до дублюючого складу, — біолог Андрій Волошин. Що він послав свій проект на конкурс, знали тільки його дружина та Ольга з Ярославом — після загибелі батьків Волошини взяли їх до себе. Однак усі зберігали таємницю, аж поки не оголосили результати конкурсу.

Ескізи Андрія Волошина вражали своєю нетрадиційністю — це, власне, був не пам’ятник екіпажу одного, конкретного корабля, а кам’яний реквієм по всіх тих, хто загинув на шляхах до незвіданого.

У центрі композиції — жінка, що лине до неба. Таня Воронова стала для всього світу втіленням краси й могутності людини — і водночас трагічного безсилля перед невідомим. Ольгу завжди дивувало, як вдалося її названому батькові поєднати це в одному зображенні, зупинити ту невловну мить, що відділяє політ від падіння. Біль давньої втрати, що його не змогли погасити роки, і палке бажання боротись із усім тим, що завдає болю, нівечить і руйнує тіло людини, одбирає життя — нехай то буде тяжка недуга, катастрофа чи стихія, — привели Ольгу спочатку в медичний інститут, а далі — в Реанімаційний центр, де вона працює восьмий рік.

У неї самої вже зовсім доросла донька-студентка, Яна, така схожа на свою бабусю… Та ні, просто неможливо прикласти це слово до Ольжиної матері. Вона назавжди зосталася молодою. Ольга тепер старша від неї. Мамо, пісне моя, мій смутку…!

Цього літа вона вперше приїхала до пам’ятника сама. Чоловік у далекому польоті, а в Яни — сесія. Сьогодні вона складає останній іспит. Перший курс факультету журналістики…

Донька її і вроду, і вдачу успадкувала від Тані Воронової. Так само співати любить. От тільки пісні в неї інші. Більшість із них вона склала сама. І зараз, коли Ольга вдивлялася у рідні риси тієї, що застигла в одвічному стремлінні до неба, пригадалися їй написані торік Янині рядки:

І ось ти робиш перший крок -

Туди, де сяєво зірок,

Де вічність переходить в мить,

Де промінь, мов струна, бринить,

Де у безмежжі тиша з тиш, -

Ти не зникаєш,

Ти — летиш…

— Тобі не холодно, Янко?

— Ні, Саню. Дощ такий теплий. Гроза віддаляється, чуєш? Ти просто обійми мене міцно-міцно і не відпускай і від себе…

— Завтра мені їхати, Янко…

— Але ж ти ще повернешся? Скажи, повернешся?

— Я вернуся. Я приїздитиму часто.

— Ти такий рідний… Мені здається, що я знаю тебе тисячу років… А насправді — два оті дні. І півроку чекання. І листи твої — скупі й нечасті…

— Я не вмію писати таких листів, як ти. Та й говорити теж не вмію. Я боявся, що тобі зі мною нудно…

— Гадаєш, мене треба розважати? Можеш не казати нічого — я просто дивитимусь в очі твої…

— Уже стемніло. Мама тебе не сваритиме?

— Ні. Вона повернеться ще нескоро. А я залишила їй запис, щоб вона не хвилювалася. Мені зовсім не хочеться йти звідси. Для мене цей гайок особливий.

— Чим же?

— Тут моя берізка росте. Батько й мати посадили її того року, коли я народилась. Якщо мені важко, або треба зважитись на щось, або хочеться побути самій, я приходжу сюди, до неї… Знаєш, іноді мені здається, що я й сама колись — ну, ще до народження, — була таким деревцем…

— А в мене думки геть прозаїчні. Я згадав, що блискавка практично ніколи не б’є в березу, ну хіба що та стоятиме одна серед поля, на відкритій місцевості.

— Справді?

— Справді.

— І ти все, все про блискавку знаєш?