Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 9

Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись у незнайомій обстановці… Як же він зумів розгадати віршований ребус прибульців?

Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, витягнув радіометр і заклацав тумблерами. Його лице засяяло.

— Можемо повертатися? — запитав я.

— Ніби так. Глянь сам. — Сергій подав мені прилад.

Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж, біля них валялися понівечені роботи.

— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — розпачливо вигукнув я.

Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформними купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають скелі, й кам’яний град сиплеться на голови нещасних. Розколюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкриваються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними ріками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у вигляді храмів, палаців, людей, тварин… Вибігають з осель очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки…

А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить у ньому книга з дивними віршами…

Я зв’язався з кораблем, і Сергій запитав:

— Викличеш “човник” з новими роботами?

— Так, — я обняв стажера за плечі. — Тепер ми знаємо, де будувати станцію спостереження!

Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужнішим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що аж пашіли рум’янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні почувся голос командира корабля…

СИН

Вони стояли біля входу у величезну напівпрозору будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.

— Ми стільки разів уявляли його перші кроки… — мовив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким. Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.

— А тепер побачимо, як син це зробить і… перестанемо уявляти, — відгукнувся щуплий юнак-математик з пташиним профілем і насмішкуватим поглядом.

Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув до нього голову:

— Так і не придумали, як його назвати? Юнак кивнув на старого:

— Це його син. Нехай він і дасть йому ім’я.

Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо волосся впало на круте чоло.

— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це вмієш… Про очі, що бачитимуть сховане від нас, — із несподіваною ніжністю попросив чоловік.

— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншому випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний натяк. — Творець обов’язково повинен це знати. Своєрідна техніка безпеки.

Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.

Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хриплуватим від хвилювання голосом:

— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту, створену в Об’єднаному науковому центрі. Ми умовно назвали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.

Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого загинув під час першої експедиції до земного ядра.

Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет. Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні прекрасним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів, щоб описати його. Найкращі художники й скульптори планети створювали риси його зовнішності, які біологам належало відтворити в штучній нев’янучій плоті.

Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мільйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.

Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти прирекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмертним”. В його пам’яті зринув спомин, який він завжди беріг, мов амулет.

Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:

“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок мені у день народження від її величності природи. Вона поскупилася на силу й здоров’я, вирішивши, що й так занадто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачити, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені парадоксів”.

Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще більше нагадуючи кам’яну статую. Важкі, мов брили, думки зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, записавши в його пам’ять усі відомості з історії людства? Про війну, розбій і поневолення… Ось ми створимо його братів. Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас? Якщо б запрограмувати в них любов до людини… Шкода, що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх придатними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму сина, проте не знаємо, що він про нас думає”.

Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, звертаючись до сина:

— Ми створили тебе, але не придумали ім’я. Як би ти хотів називатися?

На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Місяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Люди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що скаже син.

“Може, він схоче називатися суперменом? — думав один з них. — Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас! Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболонку і вільно пересуватися в космосі, йому не страшні ні високі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи, добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань. Він не боїться ніяких хвороб…”

Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вдаряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки…

Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Вій згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав на “Білому кроті” до земного ядра. По радіо й телебаченню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячокілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми, через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажирами, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої батько посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гордість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло так багато років.

Старий добре пам’ятає: він навідався тоді в підземну лабораторію до Марії й побачив у її руках стрічку сейсмографа із зубцями коливань, із стрімкими піками й глибокими спадами — відображення нерівного пульсу Землі. І йому здалося, що на цій стрічці б’ється пульс його сина, який линув із глибин планети. Можливо, саме тоді він ї поклав собі створити невразливого сина, який пройде там, де не зміг пройти перший?

І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому здавалося, що проблему не розв’язати, то згадував стрічку сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися. Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.

А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що в стародавні часи приписували лише богу, — тихо попросив:

— Назвіть мене Людиною…