Всесвітні походеньки капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 55

Що ж він запропонував? Надсилати у космічний простір сигнал біди!

Хід його думок простий, але надійний. Космічний зойк про допомогу здатна розшифрувати лише науково розвинена цивілізація, що вже опанувала всесвітньою сигнальною системою. Отже, кожна у всеозброєнні власних дивовижних знань кинеться на допомогу братам по розуму. Отут їх слід захопити та заточити у в’язницю, аби випитати науково-технічні секрети і таємниці необережних рятівників! Дешево і сердито!

Успіх підступного заходу був винятковим. Про це свідчить хоча б той незаперечний факт, що для вас, капітане, і вашого штурмана вже не знайшли й вільної камери. Воно й зрозуміло: в місцевій в’язниці поневіряються корифеї думки, генії і академіки з кількох сотень сузір’їв, галактик і туманностей.

— Та нема лиха без добра! — зловтішне докинув магістр. — Найбільший благодійник планети виявився її найбільшим злочинцем. Завдяки широкій навалі найрізноманітних знань місцеве суспільство здичавіло.

— Хіба ж це можливо? — вразився я. — Щоб знання призвели до здичавіння, до тваринного животіння? Адже вік живи — вік учись!

— Правильно сказано, капітане, — магістр хитро підморгнув. — Усе залежить від того, як розумні істоти оволодівають знаннями і як їх використовують. Коли ти в тяжкій праці розкриваєш таємниці природи, лише тоді відчуєш високу ціну дорогоцінних зерняток знань, з яких виростає велич і міць гуманоїдної цивілізації. Якщо ж для тебе знання все одно, що знайдений карбованець, а тими карбованцями всіяний всенький твій шлях, то тобі вже ліньки за ними навіть нахилятися.

Так сталося і тут. Тубільці переклали свої турботи і клопоти на роботів: хай, мовляв, це залізяччя оволодіває новими знаннями. Запрограмували роботів на одвічну дяку собі і на одвічну жадобу нових знань, які їм можуть дати тільки інопланетні чужинці, та й почали розкошувати. Минали століття, і вони поступово забули таблицю множення, абетку. Одне слово, без праці, без прагнень, без мети докотилися до жалюгідного задоволення суто гастрономічних потреб. Візьмемо хоча б рісмарка Аль-Булька. Свого часу то була вельми освічена істота. А нині? Нікчема і недоумок! Послухали б ви його! Варнякає, як немовля…

— Атож, капітане, — завершив цікаву розповідь магістр Філ-Фак. — Місцеву цивілізацію слід рятувати, поки її представники остаточно не здичавіли і не повилазили на дерева. Тільки як? Адже вони самі подбали про власну спокійну еволюцію до мавп, коли програмували обслугу — роботів. Втім, якби знайшлася світла голова, що зруйнувала б це розбійницьке гніздилище і твердо поставила аборигенів на звитяжний шлях гуманоїдного поступу, то слава про такого легендарного героя розлетілася б по всіх кутках Всесвіту. Бо ще не було випадку, щоб роботи звільнили когось з ув’язнення. Ти їм хоч енциклопедію галактичних знань виклади, а вони все підозрюють: приховав-таки цікавинку. Згодьтеся, величезної наукової ваги то подвиг — врятувати із жахливого інтелектуального полону найбільших і каймудріших вчених Метагалактики!

Розділ 12

ПІД ВЕСЕЛИМ РОДЖЕРОМ

Що не кажіть, а така оповідка змусить будь-кого замислитися. Це ж неймовірно, але факт: від надмірного обсягу знань місцеві розумні істоти подичавіли!

— Атож, магістре! — підтримав я колегу. — Не можна прожити чужим достатком, хоч би це були навіть знання. Чужим розумом свого не набудеш. Правильно в народі кажуть: знання робить життя красним. Але ти спочатку гірко зароби, а тоді вже солодко їж. Та знову ж таки: якщо хліб росте на деревах, хто ж землю оратиме? Отож і вийшло, що, грабуючи знання, ними не оволодівали, а просто використовували. А користі з цього — звісно ж, нуль.

Добре відомо: будь-яка грабіжницька цивілізація, якою б могутньою вона не була, приречена на неминучу загибель.

На доказ я розповім вам один з епізодів славної історії.

Тож, слухайте!

Десь в середині XVІІ століття по всіх столицях світу набув печальної слави маленький скелястий острівець в Атлантичному океані — Тортуга. А трапилося це тому, що тут замешкали флібустьєри, буканери, пірати, корсари і капери. З року в рік, з навігації в навігацію, професійно одноокі, однорукі та одноногі господарі острівця поступово перетворювали його в суцільну фортецю, яка мала лише одну затоку, придатну для стоянки кораблів. Та вхід до неї вартувала прямовисна скеля, в якій пірати видовбали очка для гармат і охрестили її голуб’ятником, або ж, по-іспанськи, Ель-Паломар. Піратський острівець став міцним горішком для здобуття, але напрочуд легким і зручним для захисту.

Щасливі успіхи та багата здобич були надійними супутниками морських волоцюг. Маленькі, але швидкі піратські посудини обліплювали з усіх бортів іспанські велетні-галіони та англійські фрегати, брали їх на абордаж і чіпляли на щоглу чорний клапоть з білим черепом і кістками навхрест — Веселого Роджера з його моторошною мертвою посмішкою.

Щоразу все більші піратські армади вирушали з Тортуги на розбій і кривду. Залоги морських розбійників грабували та палили міста і поселення трьох континентів — Америки, Європи, Африки. По всій Атлантиці гойдалися на хвилях потрощені щогли та дошки — залишки потоплених посудин. Невідомі течії несли в незвідану далечінь порожні пляшки з надійно закоркованим сигналом біди. Маленька Тортуга тероризувала цілий світ!

Історія Атлантики писалася тоді кривавими літерами, її зловісними літописцями були піратські верховоди Джім де Бойз (відомий за прізвиськом Дерев’яна Нога), Шевальє Монтбарс, Льюїс Скотт, Джон Дейвіс, Мансвельт та Генрі Морган, відомий за прізвиськом Підлий, що започаткував династію багатіїв-шкуродерів. Вони визнавали лише один вид товарообміну — кулі і ядра на срібло та золото.

Піратська держава набирала силу. Тісною робилася маленька Тортуга. Ось уже Генрі Морган разом з Мансвельтом заміряються перебазувати республіку беззаконня на острів Олд Провіденс. Морські розбійники запанували на острові Ямайці, столиця якого Порт-Ройлл стала відомою як “Вавілон піратів”.

Тут мешкали люди без роду і племені, але з шаблюками, пістолями і кинджалами за широкими поясами. Тут збували пограбоване. Нікого не цікавило, хто є хто і звідки у нього скарби. Є гроші — вкладай їх у діло. Нема ані шеляга — ставай під чорний прапор з портретом веселуна Роджера. В шинках і тавернах строкаті типи з чорними стрічками замість ока ковтали ром із золотих келихів і розраховувалися золотими дукатами нарівні з пістолетними пострілами і шабельними ударами.

Та як не розкошував піратський Вавілон, грізний час неминучої кари наближався.

Настав день 7 червня 1682 року.

Зранку ніщо не віщувало лиха. Як і завше, сонною імлою зависла над містом південна спека. У затінку пальм бряжчать келихи з ромом, лунають хвацькі куплети про скриню мертвяка. На рейді Порт-Ройяла порипують шпангоутами кілька десятків наїжачених гарматами бойових кораблів із згорнутими вітрилами.

Нараз доти гаряче, аж сиве небо заступають темні, важкі хмари. Над містом з громом і блискавками вибухає тропічна буря з шаленим вітром і зливою. Раптом страшний підземний струс гойднув острів. Все, що стояло, попадало. Все, що лежало, підстрибнуло. Мить — і будинки перетворилися в недоладні купи цегли і потрощеного дерева, з-під яких лунали страшні крики людей. Земля під ногами хиталася, небо потворно смикалося у конвульсійних гримасах блискавок, шалена злива кипіла на вогні і не могла здолати пожеж, що жерли жалюгідні залишки міста.

— Рятуйся, хто може! — лунало з краю в край.

Та як було врятуватися, коли єдиний порятунок — кораблі — сунули на місто? Велетенські хвилі з білими гребенями розбивали берег, усе далі сягаючи на суходіл. Ось вони розтрощили перші портові будівлі і ринули в місто, несучи на білопінних гребенях бойові кораблі з гарматами і вусами якірних ланцюгів. Вулиці перетворилися на протоки, де грізні некеровані фрегати йшли на останній відчайдушний абордаж іще вцілілих будівель, трощачи й нищачи все на шляху.

За кілька годин на місті колишнього Порт-Ройяла вільно гуляли океанські хвилі, на яких де-не-де гойдалися поламані корабельні щогли із задубілими на них піратами.