Всесвітні походеньки капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 49

Розділ 2

НЕБО КРИВАВИХ СОНЦЬ

З щоденника космічного пірата:

“16 терпня

2308 року реального історичного часу,

або 1 дня

року Першого умовного бортового часу.

Висока честь випала мені, відданому васалові Верховного Володаря планети Флібуста VІІ, сина наймудрішого із споконвіку мудрих монархів Флібуста VІ, пра4-онука грізного засновника могутньої династії Флібустьєрів божественного Флібуста І. Мені виявлено, враховуючи мій скромний вік і досвід, неймовірне монарше довір’я і покладено на мої ще не змужнілі рамена суверенні у Всесвітньому безмежжі обов’язки Головного Коммодора (скорочено — головкома) Сотої поміжгалактичної армади, яка сьогодні вирушила на ювілейний пошук нових, суспільне корисних знань.

На сьогоднішній день з планети стартувало дев’яносто дев’ять армад.

Вісімдесят дві з них безслідно пропали у безмежному часі та просторі.

До рідних космодромів повернулися лише сімнадцять армад, але казкові скарби галактичних знань привезли лише три з них.

Три експедиції (Четверта, Тридцять Перша і Дев’яносто Третя) незмірно перевищили всі наші витрати у живій силі і бойовій техніці, фантастично збагативши Всепланетну схованку наук.

Четверта експедиція привезла схему і діючу модель нейтринного довічного двигуна.

Тридцять Перша — метод матрикації і практично необмеженого відтворення білкових і нуклеїнових сполук.

Дев’яносто Третя — принцип оновлення пристаркуватих клітин у живому організмі.

Завдяки цим вікопомним науково-технічним звершенням, наша планетарна цивілізація нині не потребує жодних енергетичних ресурсів, свідомо і успішно занедбала сільське господарство як харчову базу, а піддані Флібуста VІІ живуть довго, мов старезні дуби, і навіть ще більше.

Секрет нейтринного довічного двигуна ціною страхітливих підступів і облудних обіцянок здобув мій хитромудрий пра37-предок, Головний Коммодор Четвертої, достославний рісмарк Де Мон-д’Ємонвіль, відомий за прізвиськом Мертва Голова з Риб’ячими Очима.

Таємницю матрикації білкових речовин буквально видер у жорстокій різанині з тубільцями планети Громових Блискавок мій пра25-предок, Головний Коммодор Тридцять Першої, достославний рісмарк Кор Сар, відомий за прізвиськом Тупа Сокира.

Кривавою і нещадною була сутичка зі страшенно розумними тисячолітніми мудрецями, що замешкали в самій гущавині Волосся Вероніки. Поверхня планети мудреців була густо вкрита кудлатими потворними радіоактивними грибами… У сліпучих спалахах вилущеної з електронних оболонок мертвої матерії гинули важкі смертоносні лайнери Дев’яносто Третьої армади…

Вона повернулася до бази метрополії у жахливо покаліченому поштовому човні з двома недобитими навігаторами, чорною труною головкома і скринею з безсмертям на борту.

Секретом безсмертя ціною власного життя заволодів і вкрив себе невмирущою славою мій пра9-предок, Головний Коммодор Дев’яносто Третьої, достославний рісмарк Мессір Мессер, відомий як Любко-Смертушко.

Три експедиції з дев’яноста дев’яти — це три найзапаморочливіші наукові успіхи в історії цивілізації за всі 2308 років реального історичного часу.

Саме тому наш Верховний Володар Флібуст VІІ, не роздумуючи, обрав на суверенну посаду Головного Коммодора Сотої не когось іншого, а мене, скромного за віком і досвідом рісмарка Аль-Булька, який ще жодним славним злочином не прославився.

Верховний Володар планети Флібуст VІІ проголосив:

— Сота експедиція вільного пошуку — це ювілейна естафета багатьох поколінь сміливих мисливців за знаннями. Героїчна історія нашої планети вчить: знання — рушій прогресу. Ось чому нащадки наших славних предків прийшли сьогодні до Вселенського храму Космічних Знань на соту канонізацію. З усіх видатних кандидатів на суверенну посаду Головного Коммодора ми обрали названого брата нашого, сановного рісмарка Аль-Булька, бо він є щасливим носієм виняткових генетичних рис найбільших благодійників цивілізації, і в цьому ми вбачаємо запоруку його майбутніх наукових успіхів.

Залунала музика, вибухнули під склепінням храму заздоровні, вітальні слова, сповнені одвічної мудрості:

— До голови ще й булави!

— Хто знання має, той мур зламає!

— Наука не хвороба, літ не збавить!

— Вік живи — вік учись!

— Учись змолоду — пригодиться на старість!

І сьогодні, 6 терпня реального історичного часу, або 1 дня умовного бортового, я занотовую ці втішні для мене слова для моїх нащадків і родових спадкоємців.

В урочистий час стартувала армада. В той рідкісний час, що настає один раз на сто років: коли за правий обрій волохатим колом сідає Перше Світило, а з-за лівого обрію розпатланим страхітливим горбом здіймається Друге. У безхмарному, висушеному шаленим подихом Двох Сонць небі зависають сліпучі, блакитні ліхтарі сконцентрованої атмосферної енергії — могутні кулеві блискавки, що падають на планету громом далеких вибухів.

— Головкоме, або повертайся з новими знаннями, або я тебе й знати не захочу… — чую прощальні слова Флібуста VІІ, що, безсумнівно, увійдуть в усі історичні хроніки та шкільні хрестоматії”.

Розділ 3

ЗЕМНІ КЛОПОТИ

Невтомний на розповіді капітан Небреха вів далі:

— Уже другого дня після тих мандрів на випотрошену планету двоголових, де підпланетний світ аборигенів завис униз головою, я вивів мого вірного штурмана Азимута на трасу сонячного, завше святкового мережаного Хрещатика, аби він знову призвичаївся до нормального земного тяжіння.

Мені й самому в надрах оббілованої планети спочатку здавалося, що я теж ходжу по Землі униз головою. Розумієте, виробився своєрідний умовний рефлекс, згідно з яким вважалося б за нормальне, якби я крокував по хмарах догори ногами. До чого тільки не звикає людина! А що вже казати про Азимута…

Ідемо собі, і я нишком стежу, як хитає мого штурмана. Він ступав непевно, ніби ноги мав на шарнірах, які з’єднували не м’язи, а пасові приводи, і сердито бубонів:

— Не збагну, чого ви соромитеся, капітане? Може, вважаєте, що без милиць ніхто не помітить вашого каліцтва? Он які вихиляси виробляєте на своєму протезі — штовхаєтеся лівим бортом, і я двічі мало не впав під колеса автомобіля. Візьміть який-небудь патик…

— Це я штовхаюся? У тебе, мій юний друже, відмовив вестибулярний апарат, і ти втратив здатність вправно орієнтуватися в просторі. Твої сьогоденні штурманські знання надто сумнівні — невідомо, чи відповідають вони сучасному станові у шкіперському мистецтві…

Обурений Азимут закляк на місці.

То була слушна нагода спокійно посмакувати люлечкою. Я всівся на лаву під суцільним зеленим дахом каштанів, очікуючи, коли штурман прийде до тями.

Нарешті він прогугнявив:

— Невже ви, капітане, зневірилися в моїх природжених здібностях і спишете мене за борт, користуючись послугами якогось іншого йолопа?

Чого тільки не робить з людиною розпач? У запалі Азимут охарактеризував себе так, як я ніколи в житті не наважився б цього зробити! Та хай йому абищо!.. Адже ж в усіх інструкціях для космонавігаторів сказано: “Не гарячкуй!”

Я нагадав йому це несхибне правило.

— Спокійно, Азимуте, гальмуй! Давай-но ліпше вийдемо на трасу торованої холодною логікою думки. Зваж на той очевидний факт, що за час наших спільних мандрів ти побував у сивій минувшині і мав честь завітати в далеке майбуття. Тож поміркуй, чи відповідає твій інтелектуальний рівень сучасним знанням? Ти або відсталий анахорет, або ж гігант думки, якого зрозуміють лише через століття. Я ж не хочу, аби на мого штурмана дивилися як на малоосвіченого неука чи зарозумілого на гіпотетичних химерах дивака.

Це була правдива, без усіляких казуїстичних підробок проблема. Коли я виклав її, аж сам здивувався власній мудрості. А що вже казати про Азимута! Хлопець тільки розгублено вибалушив на мене очі.

— Що ж мені робити? — непевно промимрив він.

— Вчитися. Іди, мій юний друже, до школи підвищення кваліфікації штурманів. Там ти одержиш сучасні знання…