Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 50

Не сиділи, склавши руки, й націоналісти. До Станіслава 1939 року повернувся підпільник із десятирічним стажем, провідник Станіславського окружного проводу ОУН Андрієнко – Олександр Луцький, уродженець села Боднарова Калуського району. Досвідчений конспіратор хутко налагодив зв’язки з місцевим підпіллям і Коломийським повітовим проводом Організації. За короткий проміжок часу створив обласний провід ОУН, до складу якого ввійшли Тернистий (Михайло Сеньків), Артем (Василь Чижевський), Клим Савур (Дмитро Клячківський), Барка (Надія Білобрам). Невдовзі майже в усіх селах Станіславщини, охоплених оунівськими трійками, закипіла підпільна діяльність. До початку липня 1940-го обласна організація ОУН Станіславщини налічувала, незважаючи на тотальний комуно-московський терор, майже десять тисяч борців.

Відбувши п’ять років за належність від 1930-го до ОУН у польських в’язницях, тридцятип’ятирічний Олександр Луцький набув чимало життєвого і організаційного досвіду. Тому саме йому провід Крайової екзекутиви доручив організувати антибільшовицьке повстання на Станіславщині. До складу військового штабу повстання Луцький увів, крім членів обласного проводу ОУН, Вайса (Володимира Банаха), Антипка (Андрія Голуба), Василя (Мацькевича), Іллю Семенчука. Не гаючи часу, розпочали таємний військовий вишкіл молоді, запасалися зброєю.

Однак у березні 1940-го до чіпких рук чекістських контррозвідників потрапила копія плану всеукраїнського антибільшовицького повстання, що його розробив талановитий військовик, колишній генерал УГА Віктор Курманович. У плані наголошувалося на важливості одночасного й одностайного виступу на всіх українських землях від західних реґіонів аж до Кубані. Але ґрандіозним планам не довелось здійснитися. Тому провід ОУН віддав наказ перенести час повстання на осінь 1940 року. В умовах жорстокого більшовицького терору час повстання переносили кілька разів. У грудні 1940-го енкаведистські стратеги спрацювали на випередження й почали масово ліквідовувати осередки ОУН по всій Західній Україні, маючи необхідні розвіддані й оперативні напрацювання. Щоби не потрапити під смертельний репресивний механізм, члени ОУН знову змушені були піти в глибоке підпілля, рятувати життя переходом демаркаційної лінії.

Щоби позбавити українських підпільників народної підтримки, загарбники практикували масові вивезення цивільного населення в північні реґіони Росії. Тільки з 10 до 14 лютого 1940 року з західноукраїнських областей було депортовано понад вісімдесят дев’ять тисяч осіб.

Окуповані терени вкривалися кривавими ранами жахливих в’язниць. Із шістдесяти двох наявних в усій Україні тюрем на західноукраїнські області припадало їх двадцять шість. На Станіславщині діяли три в’язниці. Станіславська була розрахована майже на 500 в’язнів, Коломийська теоретично вміщувала 200 і Печеніжинська – 100 в’язнів. Проте зганяли до тих вмістилищ неволі удвічі більше арештантів. Тримали в’язнів у тісних камерах і жахливих умовах, помножених на жорстокі нічні допити, цілодобові грубі знущання й вишукані тортури.

Станіславська й Коломийська в’язниці були електрифіковані. Та не тільки лампочка Ілліча світила в більшовицьких катівнях. Станіславська в’язниця була обладнана вісьмома електричними стільцями для тортур. Коломийська ж, що на вулиці Романовського, мала два металеві стільці з підведеним до них електричним струмом. А ще в Коломиї була новинка катівської індустрії – скляна електрична шафа, тортури в якій могли вигадати хіба невиліковно хворі більшовицькі людожери в мундирах НКВД. В’язнів, які пройшли електричні допити, енкаведисти холоднокровно вбивали, щоби позбутися непотрібних свідків. Надію української нації, юних, кращих із найкращих червоні нехристи пропускали через страхітливі костомельні. Нестор Харжевський, Ірина Карачевська, Марія Грабовенcька, Ґермана Яцишин, Степан Ґошовський, Михайло Білейчук, Микола Шепетюк, Василь Тичинський, Євген Білинський, Василь Рижко, Григорій Остафійчук, Орест Попович, Марія Голубівна, Євген Малофій…

Більшу частину в’язнів західноукраїнських тюрем обслуга, втікаючи від німецької навали влітку сорок першого, поспішно перестріляла. Два вагони напхом напхані в’язнями Коломийської в’язниці – жінками й чоловіками – окупанти зіштовхнули 5 липня 1941 року з підірваного моста в Дністер неподалік Заліщиків. Глибока вода поглинула Івана П’ятничука, Дмитра Бегметюка, Івана Стасюка, Петра Нащука, Петра Колибаб’юка, Якова Сончака з Лісної Слобідки, Василя Бабія з Серафинців, вісімнадцятирічного Дмитра Бойківа з Глушкова та сотні інших невинних жертв.

Окружного провідника ОУН Коломийщини Богдана Тичинського (Панаса) із Золочева на Львівщині, який леґально працював у Коломиї креслярем технічної канцелярії, чекісти заарештували 4 квітня 1940 року. Військовий трибунал 12-ї армії Київського ОВО засудив двадцятишестирічного підпільника до розстрілу. Подібна гірка доля спіткала і двадцятидворічного вчителя з Панівців Борщівського р-ну на Тернопіллі, котрий очолював у Коломиї окружний провід молодіжної ОУН. Більшовицька куля обірвала юне життя 14 лютого 1941-го.

Дивлячись на розібрані червоноармійцями прикордонні загорожі, чисельне військо й силу техніки за ним, полагоджені на кордонах мости й дороги, щохвилинну готовність Червоної армії до стрімкого стрибка вперед, на невпинне просування німецьких військ із Югославії до Румунії, Європа розуміла, до чого йдеться, і заціпеніла в німому очікуванні. Хто стрибне перший? Котрий хижак – червоний чи брунатний – проворніший?

Доки комуністична газета «Правда» в передових статтях просторікувала про довічну німецько-радянську дружбу, обидві гієни, що досі вгризалися гострими зубами в тіло напівживої Європи, продовжували зближатися й гребли під собою землю від захланної нетерплячки й звірячого азарту. Коричнева стрибнула перша…

Коричневе нашестя

Тринадцятого червня 1941 року сімдесят сім дивізій Червоної армії, начебто на навчальні маневри, вирушили до західних кордонів СРСР. Фронтові командні пункти радянські воєначальники обладнали на прикордонні ще взимку сорок першого. Три армії Південно-Західного фронту, що їх таємно розгорнули московські генерали, дислокувалися на Львівському виступі й тупим клином врізалися в зайняту німцями за обопільною домовленістю з кремлівськими володарями ще тридцять дев’ятого року територію. Позиція дуже зручна для масованого наступу, проте червоні підставляли беззахисні фланги своїх дивізій у разі наступу німецьких військ, як самовпевнений азартний кулачний боєць підставляє власні ребра під кулаки досвідченого суперника. Ще до початку війни між Німеччиною й Радянським Союзом червоні полководці розмістили три армії, готові до потужного наступального ривка, у підковоподібному гітлерівському капкані. Не даючи змоги дивізіям Червоної армії розгорнути бойові порядки для ефективних воєнних дій, Гітлер ударив перший. Сто п’ятдесят шість німецьких дивізій, понад три мільйони вояків, заскочили змобілізовану для «визвольного» походу в Європу Червону армію зненацька на широкому фронті від Балтики до Чорного моря.

Двадцять другого червня 1941 року танкова група німців ринула на Луцьк, Рівне, Бердичів і, мов кухар ножем, відтяла одним ударом охоплені коричневою підковою всі три армії більшовиків. Червоноармійцям залишалося тільки рятуватися панічною втечею на схід. Немов піщані фортеці, розсипалися враз не налаштовані на оборону Західний і Південний фронти.

Мобільні й добре вишколені диверсійні групи вивели з ладу весь проводовий зв’язок червоних. Командири не могли віддавати наказів, бо не знали реального стану речей. Члени Генштабу, що спішно зібралися в Москві, узагальнили скупі й часто суперечливі відомості з місць боїв і дійшли невтішного висновку. Німецька авіація перетворила на звалища металобрухту аеродроми Західного, Київського, Прибалтійського особливих військових округів, літаки спалахували, навіть не відірвавшись від землі. Німецькі смертоносні бомби сипалися на голови беззахисних мирних жителів міст, на військові бази, залізничні вузли України, Білорусії, Балтійських республік. Відрізані частини Червоної армії вздовж усього кордону вели локальні бої з німецькими полчищами. Червоноармійцям, які покидали оборонні позиції, вірні пси партії політруки-комісари дірявили голови з іменних наганів. В оточенні опинилися цілі армії. Втомлені комуністичною дійсністю і нажахані кривавищем війни червоноармійці масово здавалися в полон. Німецькі танкові колони швидким маршем, майже не натикаючись на опір, просувалися вперед.