Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 39

Споживаю дієтичні обіди. На видачі – кухар Лукащук із Пістиня. Підгодовував мене три місяці. Наприкінці літа зустрічаю Іллю Григоровича.

– Уґрак, ето ти? Почєму так опух?

Я ж молодий, здоровий, працею себе не обтяжую, харчуюся добре… Поправився, аж сам себе не впізнаю. Отоді й признався лікареві про таз каші. Реготали обидва, аж вертухаї на вишках заметушилися. Добрий був лікар Ілля Григорович. Хоча за фахом був хірургом, вилікував мого приятеля Адама Доротія з Волині від тяжкого туберкульозу.

Співаю в хорі. І не через те, що так уже люблю співати, а головно тому, що можна навідуватися до інших таборів. Молодому хлопцеві до памороків нудиться довгі роки за колючими дротами. А тут іще час від часу випадає нагода побувати в жіночому таборі, де вже мав подружку Ганну Озарко з Чортківця Городенківського району. На те ім’я мені щастить ціле життя. Мама моя – Ганна, приятелька – Ганна, а тепер іще й дружина Ганна. Хором дириґував Островський із Кам’янця-Подільського. На «гастролі» до чоловічих таборів їхали всім хором, до жіночих режимники випускали тільки половину – тридцять хористів, а потрапити до тієї половини прагнув кожен. В одному жіночому таборі «кум» заборонив співати пісню «Ой у полі нивка». За те жінки налетіли на нього так, що мало не пощипали на тісто. У хорі співали українці й литовці. Досі вчувається мені чарівний голос Саболеускаса, коли він натхненно виводив «Дивлюсь я на небо». Без сліз цього талановитого співака годі було слухати.

У таборі каторжників число три – страйк. Розпочався він чомусь трохи пізніше, ніж в інших таборах Норильська. Вихідний. Повертаюся з лазні. Коло місця, де розташований ґарнізон, зібралися в’язні. Натовп вирує, мов киплячий казан. В гаморі ніхто не почув, як командир дивізіону подав команду стріляти. Після наглого залпу залишилося лежати чотирнадцять каторжників. Велике щастя, що більшість солдатів стріляла вгору. Опісля ми розглядали подзьобані кулями стіни бараків. Згарячу я шмигнув за дерев’яні східці біля входу до барака й завмер за ними. Приятель сіпає за ногу: відповзай, мовляв, за барак. Причаївся я за надійною стіною й сам себе картаю: «Теж мені вояк, за тонку дошку від кулеметної кулі ховається». Та потопаючий за соломинку хапається.

Поміж в’язнів якимось робом опинився оперативник Воронцов. Від переляку, аж пожовтів, як гарбуз на сонці. Гадав, либонь, що поквитаємося з ним за все. Дехто і справді, намагався так учинити. Але наказ страйкового проводу був однозначний: не чіпати! Опер мчав зоною, наче молодий оґир. Мухою переметнувся через дротяну огорожу під вишкою, бо до вахти було далеченько. До табору страйкарі впускали тільки начальника. Та чекістам якось удалося передати ножі табірним «сукам», які ще були в зоні. Хотіли спровокувати різанину й кровопролиття, щоби відтак перестріляти бунтарів як призвідників. Страйковий провід діяв чітко й злагоджено, тому швидко розкусив підлий намір більшовиків. «Сук» роззброїли й заперли в бурі, а коло дверей виставили надійну охорону. За порядком у таборі стежила обрана жандармерія, до складу якої входив і я. Дисципліна панувала суворіша, ніж у війську. Над бараками піднялися чорні прапори на знак жалоби за вбитими в’язнями. Пошили їх із матраців. Убитих поховали в зоні. Страйковий провід очолив Король із Буковини. Разом зі Стальним вони писали книгу про сталінські концтабори. Стукач доповів про них особистам, й обидвом додали ще по десять років до чималих уже термінів. Страйку-повстання чекісти не могли придушити два місяці.

Кривуля з Кубані змайстрував із дерева кулемет Дегтярьова. І так майстерно, що навіть зблизька важко було відрізнити його від справжнього. Наш пост змінювався водночас із постом охоронців. В’язні твердо карбували крок, голосно лунали команди. «Кулеметник» із каторжників націлював свого «скоростріла» на червонопогонників, а ті аж полотніли з переляку. Пороху ж ці солдатики не нюхали, тож не дивно, що дерев’яний кулемет наводив на них такий жах.

Тим часом начальство не дрімало. До місця страйку гарячково стягали війська. Табір оточили чотирма лініями озброєних солдатів. В’язнів зібралося близько шістьох тисяч. Вояків навколо – не менше. Якось уже після повстання, аналізуючи дії своїх підлеглих, один із червонопогонних командирів сказав, що, якби «бандери» мали зо два кулемети, то загнали б те військо, мов худобу, аж у Карське море. Ми бачили, як вони готуються, й передчували зловісну розв’язку, тому кожен внутрішньо мобілізувався, як тільки міг. До складу з продуктами ніхто й близько не підходив, хоча його й не охороняли. Одну цигарку курив увесь барак. Проте ніхто не нарікав, бо то не був сліпий послух, а висока свідомість. В’язні озброїлися виготовленими з ґратів піками й готові були вмерти з тією зброєю в руках, як воїни, на полі бою.

Силу політв’язнів у норильських таборах відчули на собі й начальники, й блатні. Якось, ще до страйку, в одному таборі бешкетувала знахабніла компанія бандитів. Найдужче діставалося від них політичним. Начальник табору чи то не міг, чи не хотів припинити неподобства. Дійшло навіть до того, що блатні і йому командували: «Уґол!».

Коли остання нитка терпцю увірвалася, політкаторжники провели нічну акцію. Вранці в таборі не долічилися близько двох десятків блатних верховод. Того ж дня всіх «путьових», як себе називали злодії, повідсилали до інших таборів. Після цього в’язням повелося набагато легше. Спокійно залишали в бараках зароблені гроші, різні дрібнички. Ніхто не крав. Про знайдену згубу сповіщали по радіо через табірний радіовузол. Майже всі українці вбиралися на вихідні у вишиванки. Добра слава про українських політичних в’язнів широко розійшлася поза колючими дротами. У Норильську навіть жінки у міському транспорті поступалися місцем звільненим хлопцям у вишиванках.

До страйкового комітету ввійшло по представникові від кожної національності, що були в таборі. Проте непомітно для стороннього ока всім керувала оунівська підпільна організація, до якої належав і я. Жодних компромісів не визнавали. Клич в умовах неволі не змінився: «Воля або смерть!» За мурами-дротами ми залишилися вільні духом. Найтовстіші мури, найколючіші дроти неспроможні ув’язнити людину, що має незакайданований дух.

Усім, хто бажав, підпільний провід запропонував вийти за зону. Цим скористалася невелика групка в’язнів. Плелися понурені, з погаслими поглядами. Ніхто їх не осуджував. Нарядникові Дороніну, батько якого був працівником Ленінградського обкому партії, в досить різкій формі запропонували забиратися геть. Але на загальне здивування хлопець відмовився. Вирішив поділити долю більшості в’язнів. Я хоч до того й конфліктував часто з ним, але цей його вчинок щиро схвалив.

Кмітливість і дотепність в’язнів не обмежилася виготовленням дерев’яного кулемета. Якось треба було інформувати людей по той бік табірних огорож про становище невільників. Спосіб знайшли несподівано. Хтось згадав дитинство. Виготовили чимало повітряних зміїв. Чіпляли до них листівки з інформацією про повстання і запускали до міста. Там їх знаходили і читали. У таборі, охопленому полум’ям повстання, творилися навіть маленькі дива. Невиправний злодій Іванов, який у таборах не брався й за холодну воду, раптом узявся до праці. Та ще й як! Цілий день гасав зі зміями й запускав їх у небо, аж піт заливав йому очі. Ніколи в житті, мабуть, так не старався. Навіть дубаки з вишок здивовано позирали на дивну злодієву поведінку. Завдав він тоді немало клопоту чекістам, які висолопивши язики, хортами нишпорили містом, визбируючи летючки. Хапали перехожих із нашими летючками.

Із Красноярська поназ’їздило генералів. Яскравими мухоморами стовпилися вони коло вахти. До Москви поки що не давали знати, бо навряд чи кремлівські урядовці похвалили б їх за те, що довгий час не працювали шістдесят дев’ять тисяч дармових робітників. А саме стільки в’язнів містили тоді норильські концтабори. Будівництво комунізму затяглося на цілі два місяці. Три високі чини в генеральських мундирах прийшли до нашого табору. В кількох місцях навколо зони солдати прорізали проходи в дротяній огорожі. Генерали умовляють в’язнів вийти за зону. Солов’ями заливаються. Ледь не звільнення обіцяють. Але простий хлопець із Коршева, що на Коломийщині, Ковальчук, який працював асенізатором, змарнував їм усю дипломатичну затію, пославши приїжджих начальників чисто на російський манір. Опісля він дістав своє від проводу за самовільний вчинок, щоб не тицявся, мов теля у вим’я, куди не треба. Та лампасники були шоковані. Німецький оберлейтенант Мюллер, який працював разом із Ковальчуком, підійшов до мене, й каже тремтячим голосом: