Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 34

Грізний (Іван Курганевич) народився в Серафинцях біля Городенки. До сотні Скуби прийшов сорок четвертого, маючи вже тридцять три роки. Працював ковалем у рідному селі. Його дуже любили в чоті Буревія за розум і людяність. І досі, немов бачу Грізного перед очима: стрункий і дужий блондин із мадярським крісом. Любив часто наспівувати стиха: «Що нас веде Степан Бандера, що нас веде у славний бій…». В УПА пробув до квітня сорок восьмого. Після звільнення працював заступником кущового провідника в Городенківському районі. Загинув у Серафинцях наприкінці жовтня 1949 року.

Від окружного провідника прийшов наказ нашій групі прибути до Вербіжа. Не знаю, куди дивилася охорона і як то трапилось, але до Бориса під виглядом повстанців безперешкодно пройшли два енкаведисти. То були спеціально вишколені в Харкові чи Києві чекісти. Поговорили про щось з окружним хвилин п’ять і пішли геть. Про це я дізнався вже значно пізніше. Провідник якимось чином догадався, що то не були партизани. Охоронці кинулись, але за псевдоповстанцями й слід охолов. Через короткий час після цієї події я заквартирував по сусідству з хатою, де Борис розмовляв з перелицьованими енкаведистами. Один син нашого господаря, на псевдо Вівчар, був чотовим у сотні й загинув у Брусторах, другий повернувся з Червоної армії. Він і продав нас ворогам.

Ми з Чижиком (Степаном Ткачуком із Нижнього Вербіжа) вирішили перебути якийсь час у стодолі. Там була невелика криївочка, в якій господарі ховали збіжжя від німців. Удвох втислися туди. Піщана земля весь час обвалювалася, тому зброю залишили нагорі, щоб не насипалося піску, бо тоді багато мороки з чищенням. Ми спали безтурботно в темній ямі, а скеровані зрадником більшовики потихенько пробралися до стодоли й викопали нас, беззбройних, наче ховрахів. Я мав при собі ґранату й приготувався злетіти в повітря разом з енкаведистами, але Чижик з плачем ублагав не забирати в нього життя. Жити хотілося всім. Щоправда, Степан Ткачук через два роки таки загинув у неволі.

Допитували мене в хаті. Заправляв витрішкуватий полковник, якийсь великий чин із Коломиї. Здається, то був Захаров, начальник МГБ. Власноручно виламав добрячогоо грабового дрюка. Періщив, аж виляски лягали на весь куток. Щоб бити було зручніше, мене кинули на лавку, четверо тримали, а полковник гатив з розмаху. Щоби я не борсався, майор затиснув мені голову ногами й усівся зверху. Мені забракло повітря. Мотнув кілька разів головою й ухопив його зубами за ногу. Всі свої сили вклав у міцно стиснуті щелепи. Не розводив їх, аж доки не відчув смаку крові на зубах, що були в той момент моєю єдиною зброєю. Здоровенний майор пищав, мов свиня.

Мене повісили догори ногами. Били зі знанням справи. На долівку густо дзюріла кров і сипалися мої зуби. Екзекуція відбувалася без зайвої метушні, з належною міркою злості. Побите тіло гойдалося на шнурку й гуло, мов дзвін. Дісталося і за сотню, і за окружний штаб, і за педучилище, в якому діяла міцна підпільна організація. Кілька разів вибивали з мене притомність і приводили до тями крижаною водою. Полковник аж захекався. За палиці взялися енкаведисти, що перевдягнені никали нашим краєм під виглядом українських повстанців. Один із них мав псевдо Вовк. Свою хижу натуру показали обидва, палицюючи моє злупцьоване тіло. Нарешті шнурок не витримав й обірвався. Впадаючи в темряву забуття, я ще відчув ребрами ковані чекістські чоботиська.

Отямився. Болю не відчував, хоча товкли мене безнастанно. Нічого не розпитували, тільки кривавили наґлянцовані чоботи об моє вже нечутливе до болю тіло. В кутку на лаві горбився блідий старший сержант. Його теж заставляли бити, але той навідріз відмовився. Згодом він вів мене до в’язниці. На подвір’ї зашепотів співчутливо: «Дорошенку, Дорошенку, що тебе хлопче, чекає?». Добрий був східняк.

Нам міцно скрутили мотузками руки й прив’язали з Чижиком докупи. Покалічений, побитий, мов жидівський гаман, я ще сподівався на диво. Проте Чапая в селі не було, і визволення не прийшло. Невеличка боївка СБ, що перебувала тоді у Вербіжі, не відважилася напасти на енкаведистів, які чи не вчетверо переважали їх силою. Чорний, родом із Городенківщини, поривався нас відбити, бо ми провели з ним не одну операцію в складі «Залізної п’ятки». Але сміливця стримали, бо нам не допоможе і сам загине. Окрім нас із Чижиком вели ще кількох змотузованих, закривавлених хлопців. Охорона йшла так щільно, що я, наче з-за паркана, нічого не бачив. Дійшли до моста через Прут. З останніх скупеньких сил хотів кинутися крізь частокіл червонопогонників у річку, але прив’язані один до одного, ми неодмінно втопилися б у бурхливих водах.

У самісінькому центрі Коломиї містилася КПЗ. Туди й пригнали нас крикливі енкаведисти. Штурханами і лайливими словами загнали до темної камери. Сморід і духота забивали памороки. Попадали, де стояли. Виявилося, що сорок шість арештантів можуть лежати в цій тісній душогубці лише боком. Щодня когось із камери викликали на допит в МГБ. Через подвір’я провадили до приміщення, де тепер розміщений банк. За німців тут квартирувало ґестапо.

На початку сорок шостого року окупанти почали гарячково готуватися до виборів до Верховної Ради. Хапають усіх ненадійних і підозрілих на їхню думку людей і запихають до в’язниць. Чотирьох таких кинули й до нашої камери. Допити проводять здебільшого вночі. Духопелять від душі, не шкодуючи ні кулаків, ні чобіт. Один арештант не витримав і викинувся з вікна. Вбився до вимощеного камінням хідника. Я собі взяв те до уваги. Тільки слідчий починає давати волю рукам, а я до вікна. Трохи відучив чекіста битися. Допитував мене якийсь Павлов. Через стіну мордували жінок. Долинали їхні моторошні зойки і крики, від яких крижаніла душа. Допитував їх лютий садист. Він часто навідувався до Павлова під час допиту й нахвалявся заставити мене «запєть». Якось не втерпів і вибив з-під мене табуретку, аж я клубком покотився під стіну. В його присутності ще дужче звірів і мій слідчий. Тримав фасон перед колеґою. Не вибивши потрібних зізнань, Павлов удався до примітивних хитрощів-провокацій. Але ті штуки йому зі мною не вдавалися. Виставить на стіл пістолет, а сам удає, що куняє на кріслі. Я ж чудово розумію, що зброя без набоїв. Сиджу собі байдуже, не звертаю на залізяку уваги, наче й не знаю, що то за цяцька, хоча подумки бачу себе із зарядженим пістолетом у руці. Цікава тоді в нас зі слідчим бесіда вийшла б…

Поміж чотирьох «підозрілих», яких кинули до нашої камери, був і балетмейстер Ярослав Чуперчук. Інші три – артисти Коломийського театру. Один із них, Ромко, встав удосвіта й чухається. Воші допікають. Стяг через голову сорочку й заповзявся їх виловлювати. Налічив аж дев’яносто дві воші й майже урочисто оголосив результат на всю камеру. За ніч в’язничні комахи встигли перелізти на його чистий одяг.

Мене та ще кількох арештантів вивели на роботу. Ремонтували якісь сараї на подвір’ї. Я механічно підносив дошки, прибивав їх кудись, а сам непомітно роззирався довкола. Думка про втечу не полишала мене від самого арешту. У стіні нагледів замуровані цеглою двері. Відразу ж відвів від того місця погляд, щоб не видати себе. Не міг дочекатися, доки заженуть до камери, наче то було найприємніше місце на землі. Побаченим поділився нишком із хлопцями, що були з-за Дністра. Своєю згуртованістю й діловитістю вони викликали повагу й довіру до себе. Після короткої ради вирішили тікати. Я ледве дочекався ранку, щоби знову вийти на роботу й усе детально розвідати. Проте вранці нас чекало велике розчарування. На роботу мене не взяли. Ми спішно переговорили з дідусем, якого виганяли щодня. Він роздобув десь невеличкого, але міцного ножика. Ним ми тихенько повитягали цвяхи й повідривали дошки, якими були забиті замуровані двері, й акуратно, цеглина за цеглиною, розібрали частину цих дверей. Прохід був досить тісний, але я вже пропихався боком у нього. Зробив пробний вихід. Під стіною тупцював туди-сюди постовий з автоматом. Неподалік на вишці сухо кашляв у кулак ще один. Перед ним – націлений на камери з арештантами скоростріл. План наш був досить простий. Солдата з автоматом під стіною задушити, а того з вишки зняти автоматною чергою. Зайнятися вартовим мав один із задністрянців. Хлопець увіпхався в пролом, але далі пролізти не міг. Став швидко розширювати прохід. У той час старший камери, що був якраз на допиті, видав нас енкаведистам. Чекісти налетіли, мов шуліки, й застали сміливця в дірі.