Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 30

Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр — ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.

Де ж вода? На столi — розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?

На пiдлозi — домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив все, все до кiнця.

Наплечник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив — i вийшов геть.

Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня — не лише у кiно та книгах трапляються збiги — з'ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, анi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив'язаностi, любовi, дружби, слiв, обов'язкiв… Тодi здавалося, що мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних сирiт-вовченят. А виявилося — не лише це. А й почуття, прив'язанiсть, любов, дружба, слова, зобов'язання… згодом.

А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки усi сперечалися кому їхати першому, я вже знав, що ним буду я.

Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п'ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.

Щоправда, почав забувати свiй голос. Мовчиш, мовчиш, думаєш про щось, i раптом вихопиться: «А я тобi про що?…» I думаєш тодi, хто такий «ти»? Чи то я до себе вголос звертаюсь? А потiм немов прорве — розповiдаєш вовченятам, як взимку з гори з'їжджали, приходили додому в затвердiлих штанах; вiд черевикiв до колiн грудки снiгу й льоду з них звисали сталактитами.

I голос мiй знову робився таким, як колись. Ми чуємо себе, коли нас чує хтось.

Часом нестерпно хотiлось опинитися серед людей на базарi чи у маршрутцi — всотувати незначущi розмови, ловити уривки фраз. Я не знав, що вiдбувається у свiтi. Що б там не коїлось — усе це вже було, i усе з того — марнота марнот.

Мирон, з яким ми бачилися лише раз, а далi спiлкувалися короткими дiловими записками, залишав менi на базi простi сюрпризи — варену картоплю у кожушку, загорнуту в кiлька газет, аби зберегти тепло. У зiбганому, розгладженому рукою номерi газети я прочитав, як полiтики з'ясовували мiж собою, хто i де був на День незалежностi, звинувачували одне одного та виправдовувалися. Натхненно витрачали своє життя на тимчасовi речi, про якi завтра нiхто й не згадає.

…У червнi минулого року, через три мiсяцi вiд початку експерименту, побачив колишню дружину. У лiсi бiля бази. Вона стояла спершись на огорожу, дивилась як йду до хати. Пiзнав її одразу та й зупинився. Махнув здалеку рукою. Що хотiв сказати цим жестом? «Не треба, повертай додому»? Щось таке. Пiшов назад у лiс. Якби той випадок, коли вони опинилися в одному лiжку, виявився хвилинним поривом, або навпаки, став початком нового етапу у життi двох близьких менi людей, я, можливо, зрозумiв би їх. Але вони дурили мене довго та усвiдомлено — зробив такий висновок, пригадавши кiлька очевидних фактiв, яким не надавав ранiше значення. Тепер вони вишикувались у переконливий логiчний ряд. Такого наївного та легковiрного телепня грiх було не пошити у дурнi.

А серйозних намiрiв вони не мали. Вона менi за день до зустрiчi говорила нiжнi слова по телефону. А колишнiй друг написав менi сюди: «Брате, невже мiж нами стане жiнка?… Я не маю щодо неї серйозних намiрiв. Тобi потрiбна iнша, не така…» Краще б вiн мовчав i далi.

У днi, коли та картинка ще сидiла у думках скалкою, я картав себе за безмежну довiру до них обох. Бажав їм взаємного розчарування, зради, хотiв, аби їм одне з одним було погано. То був бiль знехтуваного самця.

Чому вона мала зберiгати менi вiрнiсть? I чому мала розплачуватися за свою невiрнiсть? Адже з її боку усе це могло виглядати по-iншому. Як i з боку мого кращого друга. У кожного з нас могла бути своя правда. Розумiв це, але пробачити їм однаково не мiг.

Дiйшов до розлогого дуба й зупинився. Я мав забрати вовчий харч, який чекав у старiй скринi в дровiтнi. Пiти пiзнiше? А може, боявся пiдiйти до неї? Своєї реакцiї страшився?

Моя втеча виглядала як вияв слабкодухостi, визнання себе слабшим. «Повертай, — сказав я собi. — Тебе ця зустрiч не лякає».

Вона так i стояла бiля огорожi, схиливши голову. Побачивши мене, виструнчилась, опустивши руки. Зробила крок назустрiч.

— Пробач менi, Юрку! У мене через твою образу усе пiшло шкереберть, — говорила щиро. Але вона завжди говорила щиро, навiть коли брехала. — Як не пробачиш — не знаю як жити далi…

— Даремно ти приїхала, — мов чужим був мiй голос. — Повертайся додому.

— Вовки не пробачають, я пам'ятаю, ти казав. Але ж ми… не вовки…

Обiйшов її.

— Юрку… — тiльки й сказала.

Попрямував до стайнi, де чекала їжа для вовкiв. Щось темне й важке ворушилося в душi. Закинув собi на спину пiвтушi кози, потягнув до лiсу. На моєму шляху вже нiкого не було.

…Не спалося. Не йшла з голови та облiплена мокрим одягом чужинка. Її страх був матерiальним. Всупереч людськiй фiзiологiї я вiдчував його так само, як озон у повiтрi пiсля грози. Чужинка боялася мене немов дикого звiра, i це перевертало менi душу.

Мої, коли я вкотре пiдвiвся, пiдняли голови, подивилися на мене: чого ти? Чого крутишся? Слухняно лiг… Кiнець моєму спокою.

Людина зграї

Дункан бавився з жабою — наскакував на неї як щеня, торкався лапами й носом, вiдстрибував, фиркаючи та пчихаючи. Знову налiтав на замучену, вже майже нерухому ропуху. I раптом, загравшись, як пес муху проковтнув її. А тодi сiв й здивовано завмер, осмислюючи, що це щойно трапилося.

Жаба — вовча їжа? Авжеж, це не випадковiсть. У рацiонi хижакiв — не лише земноводнi, а й такi несподiванi компоненти як гриби та ягоди.

Колись, починаючи дослiдницьку роботу в Печоро-Iлицькому заповiднику, був впевнений, що вовки їдять гриби лише в одному випадку — коли хворi i потребують природних лiкiв. Помилявся.

Одного разу спостерiгав дивну картину. Сiмейство сiроманцiв, немов овечки, мирно випасалося на схилах, щось вибираючи серед трави. Довго придивлявся у бiнокль, що саме так завзято поглинають вовки. Очам не повiрив: гриби! Навiть зневажливо пирхнув уголос. У моїх щоденниках спостережень вже були записи про те як вовки ловлять рибу — на печорськiй мiлинi вихоплюють кiгтями з води сьомгу та нельму…

Спостереження за харчовими уподобаннями хижакiв поповнилися новими враженнями. Моя трiйця не знала, що таке правдивий лютий голод, але й вони дозволяли собi гастрономiчнi експерименти. Не гребували навiть комахами.

…Грибами ми об'їлися вчотирьох, це були чистi й мiцнi лисички. Закусили їх холодною, вкритою памороззю ожиною, якою позаростали усi крутi пiдступи до замку. А пiд вечiр я пiдняв голову до неба, намагаючись вiдшукати джерело дивного звуку — i зрозумiв, що чую шурхiт крил двох орлiв у безхмарнiй високостi. Здивовано втупився у птахiв з розкинутими крилами: бачив, як вiбрує у потоцi повiтря срiблясте пiр'я, як ґудзики очей вишуковують на схилах поживу.

Усi барви лiсу, гiрських ближнiх схилiв та далекого ланцюга високих гiр проступили до найменших дрiбниць. Навiть стики мiж каменями у мурах замку, який щойно тонув у вечiрнiх сутiнках, наблизилися до очей, немов у фотооб'єктивi. Чув, як шурхотiли в грубому шарi опалого листя мишi. Лоскотало у носi вiд запаху ораної землi — хтось пiд горою готував нинi поле пiд зяб. Легкi-невагомi руки й ноги готовi були злетiти, залишаючись, проте, нерухомими колодами.