Пів'яблука - Вдовиченко Галина - Страница 1

Галина Вдовиченко

Пів’яблука

1. Магда. «Зубрiвка»

День народження Магда святкувала вдома у Зубрi, пiдо Львовом. Так було протягом eже багатьох рокiв. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А, може, зберемося у «Веронiцi» чи у «Куполi»…» Дiвчата купилися на провокацiю, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твiй день народження у ресторанi збиралися?… Нашу «Зубрiвку» не зрадимо!»

Зубрiвкою» вони називали дiм Магди та Iгоря. Як ще називати вiллу з характером яскравої особистостi, що у селищi Зубр? Колись це був дачний будиночок — звичайнiсiнька «коробка», збудована пiд лiсом. Куричi купили її дешево, їм на квартиру тодi не вистачало, а жити не було де.

За кiлька рокiв примiське село фактично стало мiкрорайоном мiста, сюди почали ходити мiськi маршрутки, поруч з сiльськими хатами повиростали вiлли грошовитих мiстян, якi вже мали квартири у Львовi у престижних «австрiйських» та «польських» будинках.

Нiхто свого часу не розумiв, для чого iнженеру-полiграфiсту Iгорю Куричу з його скромними фiнансовими можливостями розтринькувати грошi на придбання сусiднiх садово-городнiх дiлянок зi шпакiвнями-халупками без води та газу. Та ще й брати пiд цi дешевi й безглуздi оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова пiдскочив догори. Iгор Курич вигiдно продав одну дiлянку, iншу здав в оренду. Розрахувався за банкiвськi позики i знову вклав грошi — тепер уже у земельнi дiлянки в Карпатах зi старими порожнiми хатками iз забитими дошками вiкнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрiшнє вдосконалення [облаштування, оздоблення] свого будиночку в Зубрi.

«Зубрiвка» збiльшилася на мансарду на другому поверсi та на три прибудови — простору вiтальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кiлькох кiмнаток-комiрчин. Грядки з картоплею i морквою перетворилися на газони, квiтники та дорiжки, викладенi пласким рiчковим каменем. Звичайний дачний паркан-сiтка сховався за густим живоплотом, а кущi бузку та жасмину розрослися у спражнiсiнькi хащi, обчiмхати якi нi в кого не пiднiмалася рука.

Несподiвано Курич вiдкрив у собi талант дизайнера меблiв. Видовбав з перевернутого пенька, викорчуваного на дiлянцi, чудернацький столик. Зашлiфував краї, покрив поверхню лаком, а потiм кiлька днiв сидiв навпроти, трохи на вiдстанi i милувався роботою. А далi — немов мiшок розв’язався: накупив теслярських iнструментiв, спецiалiзованих журналiв, познайомився з майстрами-дереворобами i чим далi, тим з бiльшим задоволенням i впевненiстю вiддавався новiй пристрастi, опановуючи таємницi роботи з деревом.

У хатi одне за другим з’явилися крiсла, що немов вистрибнули зi сторiнок дитячих казок про трьох ведмедiв чи дванадцять братiв-лебедiв та їхню сестру Елiзу. Перше крiсло, подiбне на трон, Iгор назвав «Хазяйка» та подарував Магдi на рiчницю їхнього весiлля. Вiдтодi кожне творiння майстра отримувало iм’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловiк, i, спостерiгаючи за його роботою, говорила: «Це крiсло нагадує менi Шерхана з “Мауглi”» або «Якiсь двiйнята у тебе виходять. Цей стiльчик — як хлопець, а цей — як дiвчина. Немов Кай i Герда…»

З часом у хатi Куричiв оселилися крiсла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вiкiнг»… Сусiд-художник розповiв Iгоревi, що спiлка народних майстрiв готується до виставки i запрошує до участi не лише спiлчан. Курич зважився показати останнi роботи: чотири масивнi зручнi крiсла з високими спинками та рiзьбленими бильцями. Кожне вирiзнялося серед братiв якоюсь деталлю, а усi разом називалися «Хто в домi господар».

Стiльцi Курича стали подiєю на виставцi. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних iнтер’єрiв приїжджали робити фотосесiю. Пiсля цього пiшли замовлення — заможнi крутелики пропонували майстровi грубi грошi, аби мати на своїх вiллах ексклюзивне крiсло-трон господаря дому. Iгор вiд замовлень не вiдмовлявся, однак внiс вiдчутнi поправки в органiзацiю працi: тепер вiн робив ескiзи майбутнiх меблiв i здiйснював авторський нагляд, а майстри втiлювали його задум у життя.

Якщо дизайном дому займався в основному Iгор, пiд орудою якого авторськi меблi впевнено витiсняли промислову штамповку, то в облаштуваннi садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки клiматиса та жимолостi, виплiтала для них хмизняково-дротянi драбинки, пiдрiзала садовим сiкачем живоплiт. Старенькою шуфлею* та iржавою сапкою вручну мiсила розчин бетону, старанно вiдмiрюючи на кожнi три вiдра пiску вiдро цементу та поступово пiдливаючи в сумiш воду. Аж поки не виклала з цементу та каменя, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю — незвичної форми кам’яну лавку на п’ять рiзнорiвневих сидiнь. Для кавування з друзями. Усе на обiйстi «Зубрiвки» вона робила з розрахунком на те, що тут радiтимуть життю рiднi та друзi: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурiтимуть пiд музику на танцмайданчику бiля криницi, смажитимуть м’ясо на «шашличному полi»…

Гостювання у «Зубрiвцi» було справою звичною i бажаною. Мансарда з гостьовою кiмнатою рiдко пустувала.

Цього разу до дня народження господинi пiдготували не лише горiшню кiмнату. Окрiм батькiв Магди, якi приїхали з Ужгорода, заночувати у «Зубрiвцi» при потребi та за бажання могли й усi решта гостей: Галя з чоловiком, Луїза та Iрина з новим обранцем.

Першою приїхала Луїза на своєму «Шевi» — волошковому «Шевроле Лачеттi». Вiртуозно запаркувалася, пискнула сигналiзацiєю i пiднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-срiблястих смужках. Завмерла на порозi, грайливо зафiксувавши трисекундною паузою ефектнiсть картинки: сяюча посмiшка, скромна сiра сукня, дорогi бордовi туфлi, смугастий подарунок тон у тон…

Досконалiй упаковцi судилося коротке iснування — пiд двома парами нетерплячих жiночих рук вона миттєво перетворилася на бордово-срiблястий мотлох.

— Здурiти!

Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого важкого рядна. Старовинна вишивка дрiбним густим хрестиком вкривала мало не пiврукави i вузькою смужкою обвивала зап’ястя.

— Де ти взяла, Луїзо? Я таку завжди хотiла! Ще вiдтодi, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусi. Мамо, глянь!!!

У дверях показався Iгор, у кожнiй руцi затиснув по три келихи:

— Що у нас тут таке? На гаряче — порося?

— Мамо! Iгоре! Я про таку мрiяла!

Луїза аж свiтилася: влучила таки з вибором подарунка у десятку. Знала, що не буде для подруги бiльшої втiхи, як поповнити рiдкiсним екземпляром свою колекцiю старовинного народного одягу. Колекцiя почала збиратися, коли пiсля смертi бабцi Магдi на згадку про неї залишилося кiлька речей з непiдйомної дубової скринi, обитої кованим залiзом… А кiлька рокiв тому вiдпочивали вони з Iгорем у Болгарiї i Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замiсть шмати, якоюсь цiкавою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска*. Глянула, i попросила дозволу взяти її собi, бо була вона немов жива, змучена довгим життям iстота. Саме з цього фартуха з болгарського мiстечка Поморiє та з бабусиних великоднiх спiдниць, блюзки до церкви та шкiряних постолiв з тисненим орнаментом й почала складатися Магдина колекцiя.

Iрина, яка того лiта працювала над своєю черговою колекцiєю одягу до осiннього тижня моди Lviv Fashion Week, довго тримала у руках поморiївське див, перебираючи пальцями старе гаптування.

— Клас, — стримано, без зайвих емоцiй констатувала вона. — Я її вiдреставрую, а ти дасиш менi на показ, гаразд?

Вона саме закiнчувала колекцiю пiд назвою «Буркут» — натуральнi тканини, простий крiй, сучаснi пропорцiї. А родзинкою мала стати оздоба з помiтною дозою цитувань — правдивих фрагментiв народного одягу. Iрина купила кiлька вишивок у майстринь-вишивальниць на львiвському Вернiсажi — «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрiзала їх на фiгурнi клаптики та смужки й нашила на ллянi сукнi, сорочки, штани у новiй послiдовностi.