Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 80

До Малої Токмачки я прибув етапом ранньої весни 1980 року. Ще з Уралу написав на ім’я Брежнєва заяву на тридцяти двох сторінках, в якій детально описав свою автобіографію. Начальник спецчастини виписав мені довідку про законність заяви. Обидва документи зберігаються в мене й сьогодні. Місяців через п’ять приїжджає до табору полковник Гончар, до якого мене викликають. Полковник повідомляє, що своєю заявою я наробив шуму на цілий світ. Виявляється, вона потрапила до західнонімецького журналу «Шпіґель». Звідти її попередруковували в багатьох часописах світу. Відповідаю полковникові, що мою заяву цілком законно відправили до Кремля, яким чином вона потрапила до Західної Німеччини, не відаю. Раджу високому офіцерові, аби запитав у Леоніда Брежнєва, який, на відміну від мене, в’язня, має змогу спілкуватися з усім світом. Я сиджу за сімома парканами. Хіба можу почерез них щось передати? Каже, що дружина моя була на побаченні, і це її рук робота. Відповідаю, що наглядачки так ретельно її обшукують і перевіряють, що й родимку на тілі виявляють, а не те що тридцять дві сторінки тексту. Раджу, аби «тиснули» на Кремль. Полковником підкинуло, мов на їжака сів. «Не клей дурня!» Відповідаю спокійно, що й не пробую, але хай і він не клеїть дурня. Переконався, що мене не залякати, і пропонує напряму, аби я заставив дружину написати відповідь західноєвропейським «наклепникам». Відказую, що не силуватиму дружину писати брехню. Балакайте собі самі з нею. Адже хто така моя дружина? Донька вірного комуніста-ленінця, який активно будував радянську владу, ударно варив сталь на танки, якими ви пройшлися по Європі, загинув на війні з німецькими окупантами. Дружина моя з жовтеняти стала піонером, комсомолкою, навіть секретарем комсомольської організації була. Вихована вашою системою. Я, західняк-бандерівець, і вона, східнячка-комсомолка, — дуже різні люди за вихованням і світоглядом. Розмовляйте з нею. Ви мали б знайти спільну бесіду, бо виховувала вас одна система… Насправді ж я був твердо впевнений у своїй дружині. Полковник Гончар крижаним тоном погрожує, що дістану ще десять років. Спокійно відповідаю, що відсидів тридцять років, відбуду з Божою поміччю ще й десять. Повернувся, не чекаючи дозволу, й пішов на вихід. Гримнув дверми, аж вікна задзвеніли.

За три дні до мого звільнення на зоні з’являються два кагебісти і розпочинають опитувати в’язнів, з якими я бодай трохи спілкувався. Гарячково збирають на мене «матеріали». «Ужинок» офіцери мали непоганий. Понад сорок «свідків» заявили, що я зводив наклеп на прекрасну радянську дійсність, критикував радянську економічну й національну політику, виступав на підтримку польської «Солідарності», гуртував навколо себе молодих хлопців і виховував їх у націоналістичному дусі. Хутко назбирали на мене чимало отого усього «добра» й почали «накручувати» на обіцяні полковником десять років.

Капітан Тіщенко пред’явив мені ордер на арешт. А далі звична справа — наручники на руки, і повезли до в’язниці. Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти…

Хтось якимось чином зумів дати знати на Захід про цей випадок. Розпочалася кампанія на мій захист. Чоловік відсидів тридцять років у комуністичних концтаборах, його не звільнюють, а хочуть домучити. Чекісти дали задній хід, але затії своєї не облишили. Перекваліфікували тільки з «політичної» статті на «по-бутову» — 178 прим. За цією статтею в Радянському Союзі судили єговістів, п’ятдесятників, інших сектантів.

«Давали» за нею від шести місяців до трьох років. Мені ж «відміряли» два з половиною роки особливо суворого тюремного режиму, які я відсидів від «дзвінка до дзвінка», ледве не віддавши Богові душу.

Все слідство, награне й напрочуд відпрацьоване, провів у запорізькій в’язниці. Перед відправкою на етап кожен засуджений проходить медичну комісію. Вирятували мене тоді з великої біди начальниця санчастини Людмила і головний лікар запорізької тюремної лікарні Іван Іванович. Прізвищ тих добрих і порядних людей, на жаль, не запам’ятав. Людмила в одній із чисельних наших бесід призналася, що мене хочуть вбити, але вони постараються не допустити цього. З усього було видно, що лікарі не боялися одне одного, довіряли й мені. Пообіцяли зробити другу групу інвалідності, з якою мене відправлять до інвалідного табору, де не буду змушений працювати. «Не перевтомлюючись, якось витримаєте отих два з половиною роки. Досвід і гарт маєте, дай Боже кожному». Чуйне ставлення чужих мені людей зворушило до сліз. Я часто ходив на прийоми до лікарів, аби «збагатити» історію хвороби. Зрештою, й поспілкуватися з грамотними й порядними людьми було цікаво й приємно.

Інвалідний табір в Зміїній Балці Луганської області являв собою насправді в’язницю з надзвичайно поганим режимом. Саме до нього я й втрапив. Начальник у таборі почуває себе ледь не Богом, що заманеться, те й витворяє. Всі двері триповерхових бараків замикаються на ключ. В одному з бараків розміщена робоча зона. Здоровіші в’язні працювали, виготовляли пластмасові кришки для скляних банок. Я постановив собі не горбатіти більше в неволі на комуністів, тому в таборі не працював жодного дня.

Квітень 1985 року. До звільнення залишилося вісімнадцять днів. Думки про довгождану волю заполонили все моє єство. Гуляю з колегами по ув’язненню заґратованим двориком під недремним наглядом конвоїрів, а думками вже біля родини. Повернувшись до камери, застаю біля свого ліжка двох наглядачів. Кожен тримає в руці по ножаці. Кажуть, що знайшли ті ножі в моїх речах. Провадять до оперуповноваженого. Той без зайвих церемоній виписує мені дванадцять діб суворого карцеру. Замкнули в холоднющій камері. Віконце не засклене, хтось «випадково» розбив шибку. Рвучкий весняний вітер жбурляє мокрим снігом аж до дверей. Всю камеру і в’язня в ній продуває наскрізь. Наглядачі «не забули» мене перед тим роздягнути до білизни. Думав, що наступить мені кінець від холоднечі й голоду. Сісти в карцері ні на що. Бетонна долівка мокра й студена, оббиті металом нари примкнені до стіни. Вночі на нарах також особливо не розлежишся, бо примерзнеш до холодного металу без одежі. Днів п’ять-шість я не піддавався, ходив з кутка в куток, аби остаточно не закачаніти. Але на сьомий день ноги розпухли, аж почорніли від холоду й багатоденного стояння. Намагаюсь трохи ходити, а якийсь час перепочивати, припершись до стіни. Не знаю, як витримав, допомагали молитва й бажання вижити. Через дванадцять днів охоронці попід руки привели мене до барака й кинули на ліжко. Термін перебування в неволі добігав до завершення, але я морально готувався до наступного. Не вірилося, що живим випустять на волю. Пороздавав хлопцям зайві речі. Був готовий до етапу. 30 квітня приходить наглядач і супроводжує мене до вахти. Думав, що заверне в бур. Ні, веде до штабу. Там буденно виписали довідку про звільнення. Поза штаб вздовж високої огорожі виводять мене до кімнати для перевдягання. Ледь живий, але вільний і щасливий, втрапляю в Раїсині обійми. Дружина вже чекала там з одежею.

Автобус везе до Запоріжжя, а мені ніяк не віриться, що вільний. Все здавалося, що автобус ось-ось зупинять і мене завернуть на зону. Відчуття це переслідувало ще кілька років, аж поки не почав розвалюватися зшитий докупи гнилими червоними нитками Союз. Довго не міг призвичаїтися до міської метушні. В таборах все було розмірене, суворо реґламентоване.

Вдома очікувала сестра священика Ярослава Лесіва з донькою. Її чоловік, дніпропетровчанин, сидів у Володимирській централі. Ми раніше перебували в одному таборі, то вона розпитувала за чоловіка. Не встигли ми сьорбнути кілька разів чаю, як у двері подзвонили. Зайшли капітан і старший лейтенант міліції і ввічливо просять поїхати з ними. Причину пояснять у райвідділі. Чотирнадцятирічний Мирослав вчепився в мене обіруч і не пускає. Міліціонери великодушно дозволили синові поїхати зі мною. В міліцейському відділенні мені оформили рік нагляду — своєрідний домашній арешт. Я не мав права від шостої години вечора до шостої години ранку знаходитися за порогом своєї домівки, а також мені не дозволялося ходити в «громадські» місця — кінотеатри, театри, універсами, стадіони… Щоденний маршрут мій мав пролягати на роботу і назад додому. За порушення покарають двома роками в’язниці. Відвідувати дачу дозволили, поспитавши у начальника відділу. Тричі на тиждень працівники міліції перевіряли мою присутність вдома, а щосереди я мусив навідуватися до них, аби відмітитися.