Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 63

Заробляючи важкою працею на шматок насущного, Мирон Мицьо не забував і про національно-громадську діяльність. Він член товариства вояків УПА ім. ґенерал-хорунжого Тараса Чупринки в США. На Лонґ-Айленд не виявилося колишніх упістів, тому Дух створює Організацію оборони чотирьох свобід України, стає першим головою 42-го відділу ООЧСУ. З допомогою друзів організовує першу в США школу гри на бандурі. Тридцять українських бандур звучали чи не по всьому східному узбережжі Америки. Не відстає від чоловіка в громадській активності і дружина Катерина. Вони обоє кількаразово обираються почергово головами ООЧСУ.

Багато працює Мицьо і на культурницькій ниві. У сімдесятих стає головою крайової управи Організації оборони Лемківщини в Америці, організовує фундацію дослідження Лемківщини, яка видала чимало книжок, започатковує видання журналу «Лемківщина». Бере участь в спеціальній програмі американського національного телебачення НБС, в якій відає світові правду про ОУН—УПА і більшовицькі табори. Часто мають з дружиною доповіді про ОУН—УПА, сибіри, а також акцію «Вісла».

Кілька разів Мирон Мицьо відвідав Україну, мав зустрічі з краянами і друзями, був присутнім на проголошенні Незалежності України. Нині спільні друзі розповіли мені, що дев’яносто другого року Мицьо привозив для Міністерства оборони України електронну техніку від 42-го відділу ООЧСУ і вручив її полковникові Скіпальському, за що був прийнятий до Спілки офіцерів України. Був делегатом першого Всесвітнього форуму українців, учасником святкування 50-ї річниці УПА в Києві та першого Конгресу світової федерації лемків у Львові. Привозив гуманітарну допомогу середнім школам в Миколаївській області.

Мирон Мицьо активно збирає кошти серед української еміграції в США на видання в Україні потрібних книг, за що йому щирі шана і дяка. Я дякую Богові, що на схилі літ допоміг відшукати ще одного мого приятеля по комуністичній неволі, який врятував мене від голодної смерті під час півторарічного перебування в бурі. Так, саме Мирон Мицьо — Дух, організував тоді збір харчів серед політв’язнів і своїми людьми з величезним ризиком передавав найнеймовірнішими способами мені, ледь живому в’язневі буру. А допомагав йому Яків Дмитрюк із Черемхова на Коломийщині, колишній командир боївки. Після таборів Яків оселився в Макіївці біля Донецька.

Наведення порядку в таборі, де панували сваволя і беззаконня, з рук нам не зійшло. Понад дві сотні учасників відплатної акції тюремники зігнали до огороженого барака і утримували під замком довгий час, вимагаючи видати організаторів. Оскільки з їхньої затії нічого не вийшло, нас погнали в «заборонену зону», аби прополоти смугу землі, що носила оту назву, від бур’янів. Проте ми дружно відмовились, бо здогадувалися, що конвоїри пересічуть нас, беззбройних, із кулеметів на вишках, щойно ступимо на «запрєтку». Посидимо там якийсь час бездіяльно, і нас знову женуть до карцеру. Перебудемо день на штрафному пайку, а наступного ранку конвоїри знову заганяють нас до «забороненої зони». Знову категорично відмовляємось від прополювання. Сценарій повторюється. Кількагодинне сидіння. Карцер. Покара голодом… І так тривало кілька тижнів.

Начальникам, очевидно, набридла гра, що не приносила їм жодного результату. Тому оперуповноважені Воронцов і Підгорний організовують провокацію. Виводять під конвоєм в «запрєтку» нашу бригаду і групу побутовиків. Ми традиційно відмовилися йти на смугу, блатні взяли з нас приклад. Конвоїри залишають обидві бригади і кудись собі подалися. Зонівські опери розраховували, що жулики влаштують «бойню» політичним, але прорахувалися. Чудово розуміючи, що нас провокують, ми порадилися й вирішили все-таки скористатися слушною нагодою, щоби остаточно поставити блатних на місце. Чим ми ризикували? У кожного термін по двадцять п’ять років. Кого боятися? Чого остерігатись? Надумали діяти рішуче й зухвало. Зброї ніякої жоден політичний в’язень мати не міг, бо надто вже ретельно й прискіпливо обшукували нас конвоїри. Наскільки прискіпливо, що й «забули» «обшманати» блатних. Бандити мали з собою ножі, кастети, іншу холодну зброю. Ми ж були голіруч. Неподалік гуркотів млин, перемелюючи вугілля. Хлопці, що його обслуговували, наварили, на нашу просьбу, на арматурні ручки величенькі сталеві кульки. На полуденок нам принесли разом з харчами замашненькі металеві «булави».

Блатні вилежувались після обіду, насолоджуючись подумки майбутньою розправою над беззбройними, як вони себе тішили, політв’язнями. Але реальність для них виявилася дещо іншою. Ми дружно пустили в хід грізну «зброю». За короткий час добряче потрощили блатним кості. Не вцілів жоден, бо втікати було нікуди, а конвоїри-охоронці з автоматами позабиралися геть згідно оперівського плану розгрому політичних. Розгром відбувся, але дубасили блатних. Правда, ми пильнували, щоб не вбити котрогось, бо на той час з’явився якийсь указ «голова за голову». Віддавати ж своє життя за якогось вуркагана жодному з нас не хотілося. Більше політичних в’язнів на прополювання «забороненої зони» конвоїри не водили і блатні відтоді в таборі пошовковіли.

З групи, яка рахувала бандитам ребра, відібрали вісім в’язнів. Судили нас за перше і за друге побоїща. Стаття 59.3.16 — табірний бандитизм, від трьох до десяти років. Кожному з нас влупили від душі ще по десять років. Але оскільки максимальний термін в СРСР тоді становив двадцять п’ять років, то нам просто-напросто з дня присуду треба було починати відбуття покарання наново. Тобто, ті роки, що ми уже відбули в неволі, не зараховувалися, попереду в кожного «свіжий» термін, довжиною в двадцять п’ять років.

Сильні духом

Після суду мені, як злісному порушникові режиму, впаяли рік карцеру. Півроку я відсидів у карцері до суду. Отож, загалом «відпочивав» у зловісному карцері півтора року. Скажу щиро, що то немало. Думав, що буде мені каюк. Холод, голод, спрага висушили мене, мов блощицю. Правда, виручили, як завжди, друзі, не дали мені вмерти в бурі. Іван Ільницький з Нижнього Березова і Василь Левицький із Середнього Березова в негоду підповзали до віконця моєї камери-одиночки і на тичці просовували кусень хліба. Ільницький — Риболов воював у Березівській сотні, Левицький був у боївці. Обидва ризикували життям, долаючи поповзом вогневу лінію. З вишки червонопогонники стріляли без попередження. Проте в пургу солдат більше пильнував, як би його не знесло вітром, аніж за буром. Однаково хлопці наражалися на смертельну небезпеку, бо підступи до бараків посиленого режиму прострілювалися зусібіч. Ті невеличкі шматочки хліба допомагали підтримувати в моєму геть кволому тілі життя. А може, то було усвідомлення, що про мене ще хтось дбає, друзі не забули мене?

Багато допомогла лікарка із санчастини Людмила Кірікова, яка мала добру жіночу душу. Здійснюючи обхід в’язнів-штрафників у карцері, виписувала мені щоразу риб’ячий жир для лікування. Хліба дати не могла, бо я на карцерному режимі, але ставила якийсь діагноз і підтримувала мене отим риб’ячим жиром. Отак допомагала мені добра росіянка. Таким чином я пережив вісімнадцять страхітливих місяців у карцері.

Чекісти достеменно не знали, що саме я організував відплатну акцію супроти злодійні, проте здогадувались. Трохи допоміг їм Ніколай Рокітін, колишній інженер, власовець, російський шовініст. Він щось трохи бачив і чув, трохи понавидумував. На початках на допитах він тримався, нічого не говорив, аж поки його не опрацював опер Підгорний. Про розмову їхню згодом розповів мені наглядач. «Слухай, — каже опер, — чому ти такий дурний? З ким ти зв’язався і кого захищаєш? Чому мовчиш? Ти що, не знаєш, хто такі бандерівці? Таж вони хочуть незалежної України. Без Росії! Кумекаєш?!» Намолов тому сім міхів гречаної каші. Власовець і «розколовся». Шовініст завжди зостається шовіністом — чи він монархіст, чи він комуніст. Якби не «допомога» Рокітіна, нас, либонь, і не судили б, позаяк доказів не було жодних.