Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 54

У криївці нашій пожити я не встиг. Пізня осінь 1948-го видалася на диво теплою і сухою. Повстанцям не хотілося золотої пори сидіти під землею. Замасковані криївки чекали жильців. Стрільці ще квартирували селами. Постої часто змінювали, щоб не занюхали більшовики. Осінь перейшла в зиму непомітно. Третього грудня ще стояла теплінь. Ніхто й подумати не міг, що через кілька годин захурделить.

Четвертого грудня 1948 року разом з чотовим Ченцем — Петром Томичем квартируємо в Слободі. Західний вітер приніс густий лапатий сніг. Гори й доли враз забіліли. Чимхутчій чимчикуємо нічним лісом на Вижній Березів. Мали в Бога надію за темряви потрапити до криївки, де очікував стрілець Чабан. Сніг надійно присипле наші сліди. Та не так сталося, як гадалося. Негода припинилася так же враз, як і розпочалася. Блідуваті зорі легенько підморгували з холодних небес двом озброєним повстанцям, що крокували засніженим плаєм. Сліди приведуть енкаведистів простісінько до бункера. Допустити цього, звичайно, ніяк неможна. Тому завертаємо в сонне село. Дочекаємося снігопаду і вирушимо до криївки.

Прихисток від студені і лихого ока дала колишня моя однокласниця Розалія Лазарович. Окрім Рузі з мамою та молодшої сестри, у хаті застали ще невеликий жіночий гурт. Комірники — Скільська з двома доньками — перелякано видивились на озброєних пришельців. Прийняли нас за більшовиків. Старша нещодавно втекла з висилки. Меньшенькій було рочків п’ять. Троє синів Скільської партизанили. Тому мати з дівчатами переховувалася по людях. З лави підвівся ставний хлопець — майбутній чоловік Рузі. Старий Лазарович помер кілька років тому. В такій компанії ми з Ченцем і заквартирували.

Кут Маличчине налічував кілька дворів на окраїні села. Хата Лазаровичів притулилася до смерекового лісу. По праву руку подрімувало під сніговою ковдрою зоране поле. По ліву — жебонів безтурботно потічок Варатик. Місце безпечне. Проте життя партизанське повсякчас вимагає бачності. Тому Рузиного хлопця я виставив на стійку. Колов дрова, щоб не стовбичити просто так на подвір’ї. За роботою не забував обсервовувати довкілля. На випадок якоїсь біди мав подати умовний сигнал.

Під полудень до хати забігла в якихось дрібних справах небога господині. Дівчина років п’ятнадцяти про щось пошепталася з тіткою і подріботіла до порогу. Я було заборонив їй виходити з хати до смерку. Але втрутилася господиня. Донечці своєї сестри довіряє цілком, відповідає за дівчину та її батьків. Підстав не довіряти жінці, яку знав довший час, не було жодних. Через її хату пройшла маса повстанців. Кожному допомогла тим чи іншим. Отож, дівчинище підстрибом подалося додому.

Десь через годину після відходу небоги стійковий махає нам рукою. Небезпека! Годинник показував першу годину дня. До хати червонопогонною ґалайстрою неслися озброєні солдати. Потічком напригінці енкаведисти пригалопували до самого подвір’я. Порослі кущами береги надійно ховали гарнізонників від очей стійкового. Тим більше, що хлопець пильніше спостерігав за дорогою, аніж за потічком. Більшовики розрахували добре. Крізь вікно було видно, як солдати заполонили засніжене подвір’я. Троє вікон виходило на південь, одне — на схід. Втікати нікуди. Надворі зчинилася справжня веремія. Енкаведисти горланять: «Крівонос, сдавайса!» Отже, їм відомо, хто в хаті. Хутенько випроваджуємо жінок за двері. Забарикадовуємось. Займаємо з Ченцем позиції біля південних вікон. Вичікуємо, аби розжохана юрма червонопогонників наблизилася до хати. Тоді вже знаємо, як діяти. З подібних ситуацій доводилося виходити неодноразово. Через вікно кидав у скопище ворогів гранату, другу… Вистрибував, поливаючи вогнем з автомата. Так вирішили вчинити і цього разу. Червоні погони кривавіють під самими вікнами. Водночас з Петром вибиваємо шиби. Метаємо під ноги москалям по гранаті. Навздогін ще по одній. Солдати ящірками поприпадали до землі. Проте вибухів не сталося. Жодна з чотирьох гранат не розірвалася. Одну проворніший солдат навіть встиг відкинути за тин. Чому не розірвалися гранати? Загадка ця не дає спокою по сьогоднішній день. Гранати РГД, партизани називали їх «репанками», завжди виручали в подібних ситуаціях. Сьогодні ж їх наче хтось зачарував.

Солдат, що лежав за каменем поодалік, вдарив по вікнах з кулемета. Кулі дірявили протилежну стіну. Ми пригостили більшовиків свинцевим горохом з автоматів. Розгорівся запеклий бій. Енкаведисти займали зручні позиції за колодами, каменюками… Строчили довгими чергами. Простір для маневру нам з Ченцем обмежувався чотирма стінами. Короткими чергами стримували солдатів на чималій відстані від хати. Тому закидати нас гранатами чекісти не мали змоги. Жодна сторона не могла вести прицільного вогню. Більшовики стріляли лише на звуки наших автоматів. Ми також не могли прицілитися під щільним автоматно-кулеметним вогнем.

Час працював на нас. Мусимо за будь-яку ціну протриматися до сутінків. А там… Дівка не без щастя, козак не без удачі. Я знав, що неподалік квартирує боївка Остапа. Друзі прийдуть на допомогу. Вдарять по москалях збоку. В темряві ми якось вирвемось із оточення. Допоки боєць живий, думає, що переможе. В тому наша сила.

Проте доля розпорядилася інакше. В гарячці бою не відразу розчув окрик Ченця. Побачив друга на долівці зі сціпленими на животі руками. Крізь пальці цібеніла кров. Рана виявилася тяжкою. Кулеметна черга прошила крізь живіт тіло наскрізь. Туго забандажував рану простирадлом з ліжка. Відтяг пораненого, що скрипів зубами, у безпечніше місце. Чернець був при свідомості. Повторював, мов заведений: «Кривоносе, бий!» Припрошувати мене не було потреби. Короткими чергами я строчив у більшовиків почергово з обох автоматів. Перестрибував від вікна до вікна. Кулеметні кулі зробили з дерев’яної хати друшляк. Проте мене якимось дивом минали. З настанням густої темряви почав стріляти одиночними по рухомих цілях. Вести прицільний вогонь ставало все важче. Кулі все частіше обпалювали то вухо, то щоку з обох сторін.

Більшовики після чергової невдалої атаки впродовж десятигодинного бою зрозуміли, що живими повстанців не взяти. Запалили хату з усіх боків. Критий ґонтою дах гоготів вогнем на всі гори. Їдучий дим жбухав крізь вибиті вікна. Я зрісся з автоматом і стріляв, стріляв, стріляв… Не знаю, чого забракло спершу — набоїв чи сил. Повільно провалився кудись в огненно-червону порожнечу…

Частина друга

ЗАКАЙДАНОВАНІ ДЕСЯТИЛІТТЯ

У червоних лабетах

Свідомість до обпаленого, зачаділого тіла поверталася важко, мов по ожеледі йшов під гору. Відчув себе зі скрученими руками й прив’язаними до голови ногами, закоцюблим у зґрасованому енкаведистами снігу. Над головою московська лайка…

Почав потроху, наскільки дозволяла «бубликова» поза, роздивлятися навколо себе. Згарище хати, яка дала нам з Ченцем пристанівок, ще диміло. Друг мій стікав кров’ю поруч. Над нами гомоніли про щось червонопогонні солдати. Виявляється, вони заставили селянина Івана Бережницького витягнути нас, бездиханних, із палаючої хати. Він і врятував нам з Петром життя. У голові дзвони, дихається натужно, але відчуваю, що життя повільно повертається до змотузованого в клубок тіла.

Нами гепають з розмаху в кузов вантажівки аж під кабіну. Жінок також заганяють до студебекера. За звичкою лічу солдатів у кузові — сорок дев’ять. Обходяться з нами незлобливо, якось навіть байдуже. Дорогою зумів пошепки проінструктувати господиню. Мовляв, мене і Ченця вона не знає. Зайшли до її хати перепочити і нікого не випускали на вулицю. Твердо стояти на своєму, і більшовики не матимуть за що карати її з доньками. Так воно і вийшло, ніхто з жінок не постраждав тоді.