Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 52

В одній і тій же криївці стрільці зимували крайньо рідко кількаразово. Теренові працівники користувалися криївками цілорічно. Тому й використовували їх аж до виявлення сторонніми. Стрільці Березівської сотні змінювали криївки щороку. Влітку багато рейдували. Слідкувати за криївкою не було змоги й часу. Її міг хтось випадково виявити. Порядна людина, звичайно, змовчить про знахідку. Але ж не всі, на жаль, порядні. Щоб не ризикувати, ми щоосені обладнували для себе нові криївки і спокійно в них зимували. Зиму із сорок сьомого на сорок восьмий я провів не в одній, а переходив від криївки до криївки. Контролював стрільців, підтримував їх на дусі. Зі мною постійно перебував ще один повстанець. Інколи ходили трійкою. Зрідка заходили в села, правда, лише в ті, де не було близько криївок. Бо про з’яву посеред зими в селі повстанців могли довідатися більшовики і шукати там криївку. З провідниками будь-якого рангу зимової пори не зустрічалися. Вони надійно бункерувалися на зиму. Скажімо, провідник Коломийської округи Борис жодної зими не провів у Карпатах. Зимував то в Городенківщині, то в Снятинщині чи Коломийщині… Це було відомо тільки в дуже вузькому колі. Восени Борис розпускав своїх охоронців аж до весни. Ніхто з них навіть не здогадувався про місце зимівлі провідника. Проте, це не значить, що охоронці покидалися напризволяще. Кожного з них приділяв до тієї чи іншої групи повстанців-зимівників. Навесні всі збиралися в призначеному місці. Незмінним охоронцем окружного провідника Бориса був Байда — Михайло Симчич з Вижнього Березова.

Щорічно восени і навесні від крайового проводу приходили відпоручники. Перевіряли готовність до зимування восени. Навесні давали інструкції на літній період, перевіряли особовий склад сотень. Але на весняну відправу 1948-го від крайового проводу ніхто не прийшов. Обстановка на той час склалася така, що сотнями стало неможливо оперувати навіть у Карпатах. Про польові райони і говорити зайво. Теренова сітка, боївки СБ, кущові боївки несли великі втрати як влітку, так і взимку. Інструкції говорили, що поповнення можливе тільки з числа вояків УПА. Залучати нових людей заборонялося, щоб не наражати на смертельну небезпеку. У сотні я знав можливості кожного стрільця, всі його слабкі й сильні сторони. Та й стрільці притерлися один до одного, зжилися. У відділі панували взаємовиручка, злагода і добрий дух побратимства. Розставатися хлопці не хотіли. Звикли ділити і радість, і горе, всі труднощі більшим бойовим гуртом. Розкидані по боївках, вояки почували себе не такими впевненими, як у сотні, де могли оборонитися від будь-якого ворога. Часто-густо горян перекидали на Покуття, в терен, до якого хлопці ніяк не могли призвичаїтися. У горах все було звичне й рідне. Кожне дерево, кожен камінь давали прихисток. У полях цього не було. У багатьох гірських селах повстанці досить вільно почувалися аж до п’ятдесятих років. Ходили вдень, особливо не криючись, квартирували у селах. У польових районах про таке вже й думати не сміли. Більшовики осідлали рівнинні райони міцно. Хлопці з Городенківщини розповідали, що вночі змушені робити переходи від села до села босоніж, аби не було зайвого шуму. Велося їм там значно важче. Тому треба віддати належне мужності і винахідливості тих боївкарів.

Перед Великоднем сорок восьмого року заквартирували роєм у селі Мишині, здається, то був присілок Либин. Господиня хутенько приготувала сніданок із пісних страв. Стрільці повсідалися до столу, а старенька поспішила до церкви на сповідь. В скорому часі прибігає розтривожена, захекана. Впала на лаву і не може віддихатись. Обводить кожного з нас округлими очима. Нарешті спромоглася на слово. На сповіді перечислює панотцеві всі свої гріхи. І з сусідкою лаялась, і в її курку грудкою кидала… Нічого не втаїла. Ні тяжчого, ні легшого гріха. Вже й нема про що оповідати. А священик пропонує ще ліпше подумати. Як не напружувалася, не змогла згадати більше жодного гріха. Тоді отець улесливо так запитує, чи не заходять до неї бандерівці. Хата ж бо на краю села. Бідна жінка завмерла. У неї ж повна хата партизанів. Що робити? Сказати правду? Збрехати? На сповіді? Нічого не промовила допитливому священикові. Лише запитує, яке то має відношення до сповіді. А той каже, що партизани виступають проти влади, а тим самим і проти Бога. Бо ж будь-яка влада посилається нам творцем. Отож, як тільки десь побачите бандерівців чи почуєте щось про них, відразу ж дайте знати мені. Бо то страшні грішники, воюють проти влади. Отак повчав сільський батюшка сповідальницю. Стара селянка замовкла. Я глянув на стрільців. Кожному кров відлила від обличчя, нервово рухаються вилиці. Вечора ледве дочекалися. Кілька повстанців пішли до священика на «сповідь». Знайшли в нього партквиток і пістолет. Стало зрозуміло, кому молився і служив «батюшка». Великодню службу в мишинській церкві відправляв інший священик.

Великдень того року розніс горами сумну звістку. В камеральному лісі побіля Хімчина на Косівщині загинув у бою сотенний Білий. До останнього пострілу трималися пліч-о-пліч його ад’ютант Моряк та надрайонний провідник ОУН Косівщини Скидан — Дмитро Ящук із Підгайчиків на Коломийщині. Останній свій бій герої прийняли великодньої суботи. Як сьогодні бачу сотенного Білого. Високого, стрункого, у формі старшини УПА.

У Хімчині знайшов свій останній пристанівок і Гайворон — Іван Гураль. Мій одноліток із села Литвинів Підгаєцького району на Тернопільщині займав пост заступника окружного провідника Коломийщини. У гірському селі лежав з тяжкою раною в криївці. Розпочалася ґангрена. Без ампутації ноги рятунку не було. П’ятнадцятого травня 1950 року Гайворон обірвав свої муки пострілом з пістолета.

На початку травня зустрілися з окружним провідником Борисом. Три дні квартирували на полонині Каратул між Березовом і Космачем. Борис пояснював, що людей треба підготувати морально до майбутньої підпільної праці. Специфіка її значно відрізнялася від служби в УПА. Після тривалої розмови з окружним провідником я переконував, як умів, своїх стрільців.

Спекотне літо 1948. Невеликою групою йдемо на зв’язок із крайовим проводом. Від гори Сивулі рушаємо гірським хребтом. Перейшли на закарпатську сторону. Здалеку забовваніла на великій галявині кошара. Надумали трохи перепочити й підхарчуватись. Густим лісом наблизилися до поляни зі старою кошарою. На протилежному боці хтось порається в заростях. В окуляр далековида намацав буру постать. Ведмедиця. Поруч двійко ведмежат. Вибрикують безтурботно довкола косматої мами, застрибують їй на спину. Ведмедиха час від часу зводиться на лапи, роздивляється навсебіч, принюхується. Налюбувався я досхочу клишоногим сімейством. Передав далековид хлопцям, аби також натішились. Але потіха потіхою, а служба службою. Хтось свиснув, хтось крикнув… Ведмедиця стрепенулась, нашорошила чутливі вуха. Малюки ж продовжують безтурботно пустувати. Мати грізно заревіла на неслухів. Вхопила зубами одного, кинула вперед. Другого… Пустуни задріботіли поміж корчами в ліс. Слідом повагом похилиталася мати. Через кожних кілька кроків оглядається сердито на порушників спокою. Густий ліс заховав невдовзі всю трійку від наших очей. Стрільці сміливо попрямували до кошари. Більшовицької засідки там нема. Ведмеді неодмінно виявили б її.

Передніше я стикався з ведмедем на підході до Сивулі. Із стрільцями перебрели гомінку річечку і почали підніматися величезним зрубом догори. Аж чую, в густому малиннику щось тріщить поміж пнями. Засідка?! Хапаємось за автомати. Але енкаведисти не шуміли б у засідці. Хто ж тоді там трощить ломаччя? Висаджуємо найлегшого стрільця на височенький пень. Той зірко з-під долоні вдивився у малинник. Засміявся тихенько. Ведмідь. Підходимо навшпиньки ближче. Стоїть бурий здоровило на задніх лапах. Бере в охапку зелені стебла малини, тягне незграбними лапищами догори і — до рота. Сопе задоволено й чавкає смаковито. Надивилися ми на карпатського вуйка доволі. Хтось, нарешті, голосно крикнув, аби налякати косолапого. Але той грізно глянув на гурт озброєних людей і повагом побрів собі в хащі.