Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 49

Син боїв

У липні від командира загону прийшов наказ. Сотня направляється в рейд на Буковину. Попередньо прибути на місце збірки у Жаб’ївський район. Зібралися на полонині Мунчела. Там квартирувала районна боївка СБ. З командиром відтинку Хмарою і окружним провідником Борисом обговорили деталі майбутнього рейду. Характер походу оперативно-пропагандивний. На Буковині на той час функціонувала лише мережа ОУН. Сотні УПА були розчленовані на боївки. Для затяжного рейду Березівську сотню підсилили чотою Гордого із сотні Юрка. Чотовий родом із Космача, але терен по той бік Черемошу знав добре. Терен досить таки складний. Окрім більшовицьких гарнізонів, практично в кожному буковинському селі залишилися з часів румунської окупації аґенти таємної поліції. Ця гидота служила будь-кому, аби тільки служити. Румунам, мадярам, німцям, москалям… Не відставали й стрибки. Забігаючи наперед, скажу, що Буковину ми пройшли вздовж і впоперек. Зайшли аж під Бессарабію. В Карпати повернулися під осінь. Якраз, аби готуватися до зими.

Після останніх напучень провідників подалися на південь. Нічної пори зв’язкові привели сотню до Білоберезки. Там планувалося переправитись через бурхливий Черемош на буковинську сторону. Вздовж дороги поспішав до Черемошу дзюркітливий потічок. Просто в блискітку непокірної ріки впиралася і кам’яна дорога. Зненацька напоролися на засідку. Не знаю, з ким мали справу тієї ночі, енкаведистами чи прикордонниками, але раптом безтурботне жебоніння струмка покрив хрипкий голос: «Стой! Кто ідьот?!» Нічна тиша враз перестала бути мирною. Повстанці крокували стрілецьким рядом, п’ять-шість метрів стрілець від стрільця. На окрик сипнули враз зі всіх стволів. Неприцільний, але дружний вогонь двигнув горами. Довкілля наповнилося шаленою стріляниною. Перестрілка проходила якийсь час всліпу. Несподівано допомогли самі більшовики. З тріском і шипінням темряву ночі продірявило відразу кілька ракет. Яскраво освітили становисько ворога. Москалів було видно, як вдень. Прицільним вогнем стрільці змели засідку. Більшовики розбігалися в паніці, мов куцохвості поміж корчі.

Станичний Білоберезки розповів, що більшовики дременули, ледь чобіт не погубили. Тому сотня заквартирувала неподалік місця розігнаної засідки — в чупраках, невеличких кущах, на вершечку горба. Переднювали спокійно. З першими вечоровими сутінками почали переправлятися через пінистий Черемош. Тут пощастило менше. У верхів’ях випали рясні дощі. Мутні хвилі накочувалися валами. Йшли через брід, але вода сягала стрільцям аж під шию. Річищем котилися величезні камениська, збивали людей з ніг. Я наказав стрільцям міцно взятися за руки. Довгий живий ланцюг потягся через вередливу гірську ріку.

Далі шлях сотні простягся на південний захід. Буковинські підпільники зустріли нас і привели в якесь село кілометрів за п’ятнадцять від Черемошу. День провели в густому ліску. Вночі подалися вглиб Буковини. Біля села Черешенька Вижницького району зустрілися з провідником Буковини Сталем. Спільно з окружним визначили маршрут. Стрільцям на відпочинок відвели два дні. Сталь слухав у своєму наметі радіоприймач. Якась західноєвропейська радіостанція вела передачу про перехід відділів УПА із Закерзоння в Австрію. Повстанці проривалися з боями через територію Чехо-Словаччини. Згадувалося ім’я підполковника Коника.

Зустрівся зі своїм старим знайомим надрайонним провідником Весною. З ним був охоронець Меч, немов казковий богатир, дужий і безстрашний. Законтактував з боївкою Птаха, з яким стикалися ще сорок четвертого року. На постої перебувала сестра Сталя. На Станіславщині родину провідника жорстоко переслідували.

Провідник Буковини розповів цікаву історію. Нещодавно розкусили більшовицького аґента, що намагався за будь-яку ціну вкорінитися в повстанське підпілля. Той влаштувався на роботу в лісництво. Видавав себе за великого патріота України. На кожному кроці виявляв бажання пов’язатися з повстанцями, допомагати їм. Сталь пішов на зустріч з «патріотом». В процесі невимушеної бесіди розсекретив його. То був стріляний горобець. Ще до війни закидався для розвідницької діяльності в Прагу. Першокласний артист і рафінований провокатор. Міг плакати зі слізьми на очах або ж безжурно реготатися. Проте Сталь і окружний провідник СБ Петро вивели його на чисту воду. Розвідник швидко переконався, що крутити більше нема сенсу і все розповів, як на духу. Його вдалося перевербувати. Працював на УПА.

Березівська сотня на той час мала дві чоти. Ними командували Грім і Черник. Під час рейду чота Гордого діяла осібно. Сотню розділили на дві групи. Таким чином змогли охопити всю Буковину. Тим поставили більшовиків у вельми незручне становище. Вони не знали, де сподіватися повстанців. Одну групу я повів низинними районами аж до Пруту. Друга подалася на Берегомет. Провадив її ройовий Буйтур — Синітович Василь з Баня-Березова. В усіх районах повстанці громили станиці стрибків. В одному селищі захопили вугільну шахту. Розбили на ній склад з одежею, продуктами. Роздавали те все голодуючим з Бессарабії, які масово пухли з голоду. Згадується село Чортория над Черемошем. На вулицях стояв жахливий сморід. Повсюдно безладно валялися трупи, що вже починали розкладатися. Повз них байдуже ходили ледь живі від голоду односельці. Ніхто не збирався хоронити мерців. Один чоловік повідав, що вже померло понад триста душ. Вперше за війну мені стало по-справжньому страшно. Мертвих я вже перебачив чимало. Вони гинули в бою. Смерть їхню можна було якось пояснити. Діяли безжальні закони війни. Вбиваєш ти, вбивають тебе. Але померлих від голоду ще не доводилося бачити. Хай Бог оберігає нас від такої долі! Тоді, уже вкотре, я поклявся собі, що з таким злом як московський імперіалізм воюватиму до загину.

На шахті зіткнувся з таким явищем як «радянські пролетарі». Либонь, зігнали туди збрід з усього Союзу. Залазить такий «роботяга» в склад. Набирає, скільки здоров доперти, різних речей і відносить до свого сховку. Жадібність заставляє повернутися по нову партію дармівщини. Поки порається на складі, товариші обкрадають його запас. Шакали…

Пригнічені побаченим повертаємося на постій. Згодом групи об’єдналися. Моя не зазнала жодних втрат. Групу Буйтура оточили в Банилові. Один стрілець потрапив в полон. Сам Буйтур пришкутильгав з часом до сотні. Якимось дивом вдалося йому, пораненому, відірватися від більшовиків. За звичай у пораненого повстанця вибір не вельми багатий. Відстрілюватись до останнього набою. Ні, до передостаннього. Останній залишається для себе, аби не потрапити до рук ворога живим. Пораненим Буйтуром заопікувалися буковинські підпільники. Вилікували. Пізніше дійшла печальна звістка — Буйтур загинув в бою з енкаведистами.

На Жаб’ївщині зустрів Кичеру, кулеметника сотні Вихора. Середнього зросту, незвичайно широкий в плечах, атлетично збудований. З важким німецьким кулеметом МҐ-42 обходився, як пастух з ґерлигою. Неймовірно дужий. Про відвагу і вправність кулеметника ходили легенди. Сорок четвертого року довелося бачити Кичеру в Середньому Березові. Робив на прикладі зарубки на кожного вбитого фашиста. Проте невдовзі дерев’яної кольби стало замало. Подібних кулеметників я більше не зустрічав. Кмітливий, дотепний, розумний, швидкий, сильний, витривалий… Кичера — Дмитро Митник із Кривого Поля загинув 1951 року в Пістині.

Вихор — Микола Харук народився 1915 року в Кутах.

Сотенний Вихор службу в УПА розпочав чотовим у сотні Недобитого. Провід призначив Недобитого курінним. Вихор став командиром сотні. Після облав 1945 Вихор наново зібрав розпорошену сотню. Середнього зросту, чорнявий, худорлявий сотенний з вигляду не був фізично дуже сильний. Проте мав рішучий і твердий характер. Влітку 1952 року поручника Вихора, що займав тоді пост надрайонного провідника Косівщини, підступно, за допомогою зрадника Кірова, захопили більшовики. У п’ятдесят третьому розстріляли.