Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 25

Розділ XX

СІЛВЕР-ПАРЛАМЕНТЕР

І справді, за частоколом зупинилося двоє чоловік. Один з них розмахував білою ганчіркою, а другий — і то саме Сілвер, — спокійно стояв поруч.

Ще тільки розвиднювалося, і ранок був найхолодніший з усіх, що я їх пам'ятаю. Холод проймав мене аж до кісток. Небо над нами було ясне й безхмарне, верхів'я дерев рожевіли від сонця. Але Сілвер і його супутник стояли ще в тіні, по коліна прикриті білястими нічними випарами, що виповзали з болота. Холод і ці випари — ось у чому полягали недобрі прикмети острова. Цей острів — вологе й нездорове місце, тут лютує пропасниця.

— Не виходьте! — сказав капітан. — Ручуся, що це якийсь підступ. — І потім гукнув піратам: — Хто йде? Стій, а то стрілятиму!

— Білий прапор! — крикнув Сілвер.

Капітан стояв на ганку, але так, щоб не наразитись на зрадницьку кулю. Обернувшись до нас, він наказав:

— Лікарева вахта — до стрільниць! Докторе Лівсі, займіть північну стіну, будь ласка, Джім — східну, Грей — західну. Решті вартувати внизу й набивати мушкети. Жвавіше, хлопці! І будьте пильні!

Тоді він знову звернувся до заколотників:

— Чого ви хочете з цим білим прапором? Відповів йому не Сілвер, а другий пірат.

— Капітан Сілвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир'я! — прокричав він.

— „Капітан Сілвер“? Я не знаю такого. Хто він? — гукнув капітан. І додав стиха: — Бачте! Вже капітан! Швидко вислужився!

Довгий Джон відповів тепер сам:

— Це я, сер. Наші бідолашні хлоп'ята обрали мене за капітана після вашого дезертирства, сер. — На слові „дезертирство“ він особливо наголосив. — Ми готові підкоритися, коли погодимо умови, аби було порівно. А зараз я прошу тільки вашого слова, капітане Смоллете, що ви одпустите мене живцем відси й не стрілятимете, поки я не відійду на постріл.

— Я, чоловіче, не маю ані найменшого бажання розмовляти з вами, — відповів капітан Смоллет. — Та коли ви хочете щось сказати мені, підійдіть сюди — це все. Тільки якщо ви задумали якусь зраду, нарікайте самі на себе.

— Цього досить, капітане! — радісно вигукнув Довгий Джон. — Самого вашого слова досить. Я знаю, що таке джентльмен, будьте певні.

Ми бачили, як пірат з білим прапором намагався затримати Сілвера. Це й не. дивно було, бо капітан розмовляв не дуже люб'язно. Але Сілвер тільки голосно розреготався і поляскав товариша по плечу, ніби навіть думка про небезпеку здавалася йому безглуздою. Він підступив до частоколу, перекинув спочатку свою милицю, а потім переліз і сам, досить швидко й спритно.

Сказати правду, я так захопився цією пригодою, що зовсім забув про обов'язки вартового. Я навіть відійшов від стрільниці й став позад капітана, який сів на порозі, підперши голову руками, і замріяно дивився на воду, що з булькотом вихлюпувала зі старого чавунного казана на пісок. Він тихо насвистував пісеньку: „Гей-но, хлопці та дівчата“.

Сілверові було дуже важко братися крутим схилом горба. На сипкому піску серед грубих пеньків він зі своєю милицею здавався безпорадним, мов корабель на мілині. Але, мужньо подолавши всі перешкоди, він урешті підступив до капітана і якнайчемніше привітав його. Сілвер мав на собі найкраще своє вбрання: довгий, до колін, синій сурдут, усипаний мідними гудзиками, і зсунуту на потилицю трикутку, обшиту тонким мереживом.

— А, це ви, чоловіче? — сказав капітан, підводячи голову. — Вам краще б сісти.

— А ви не впустите мене всередину, капітане? — жалібно попросив Довгий Джон. — Ранок, знаєте, дуже холодний, сер, щоб сидіти на вогкому піску.

— Ото, Сілвере, — відповів капітан, — якби ви лишалися чесною людиною, сиділи б зараз у своєму камбузі. Ви самі встряли в цю халепу. Або ви — кухар на моєму судні, і тоді з вами поводяться люб'язно, або ж ви — капітан Сілвер, запеклий бунтівник і пірат, якому одна дорога — на шибеницю.

— Гаразд, гаразд, капітане, — відповів корабельний кухар, слухняно сідаючи на пісок. — Тільки потім подасте мені руку, щоб я зміг підвестись, та й уже. А ви непогано тут влаштувалися!.. Це, я бачу, Джім! З ясним ранком тебе, Джіме… Докторе, моє вам шанування! Та ви тут усі вкупі, мовляв, як та щаслива сімейка…

— Коли маєте щось казати, чоловіче, то кажіть, — перебив його капітан.

— Правильно, капітане, — відповів Сілвер. — Діло насамперед. А таки добрячу штуку ви утнули цеї ночі. Добрячу, нічого не скажеш. Хтось із вас незле орудує ломакою. Декотрі з моїх людей були просто вражені, та що там декотрі — всі, можна сказати… Я й сам, як на правду, теж… Може, саме через це я й прийшов сюди на перемови. Але хай мене грім поб'є, капітане, якщо вдруге вам таке поталанить! Ми скрізь вирядимо варту і менш попускатимемо з ромом. Може, ви думаєте, що ми всі були п'яні в дим? Так от, скажу вам, що я був тверезий — я тільки втомився, як пес. Коли б я прокинувся на секунду раніше, то схопив би вас на гарячому, будьте певні. Він ще був живий, коли я підбіг до нього.

— Ну і що? — спокійнісінько промовив капітан Смоллет. Все те, що казав Сілвер, становило для капітана загадку, хоч з його тону нічого цього не можна було помітити. Що ж до мене, то я починав здогадуватись. Я пригадав останні Бен-Ганові слова. І мені свінуло, що це, мабуть, він провідав піратів уночі, коли ті повпивалися круг вогнища. З радістю я відзначив, що тепер проти нас лишилося тільки чотирнадцятеро ворогів.

— Так ось у чім річ, — провадив далі Сілвер. — Ми хочемо здобути ці скарби, і ми здобудемо їх. Такий наш інтерес. А ви хочете врятувати собі життя — це ваш інтерес. Адже у вас є карта, ге ж?

— Може, і є, — відповів капітан.

— Та що там, я знаю, що вона у вас є, — мовив Довгий Джон. — Нема рації відмовлятися вам, це ні до чого доброго не приведе. Я хочу тільки сказати, що нам потрібна ваша карта, та й годі. А щодо мене, то я особисто ніякого зла вам не бажав…

— Мене ви не обдурите, чоловіче, — урвав його капітан. — Ми добре знаємо, які були ваші наміри, тільки нас вони не тривожать, бо тепер уже це вам не вдасться.

Капітан незворушно подивився на пірата й заходивсь натоптувати люльку.

— Якби Еб Грей… — почав був Сілвер.

— Облиште! — скрикнув містер Смоллет. — Грей нічого не сказав мені, та я ні про що його й не розпитував. Скажу більше: я б залюбки висадив у повітря і вас, і його, і весь цей клятий острів! Ось яка моя думка про все це, чоловіче.

Цей невеликий спалах гніву наче остудив Сілвера. Перед цим він почав був дратуватись, але тепер опанував себе.

— Це як вам любіше, — сказав він. — Я не можу вказувати джентльменові, якої він має бути думки… Але ви, здається, хочете запалити люльку, капітане? То коли дозволите, я зроблю те саме.

Він набив свою люльку й запалив. Так сиділи вони якусь часину й мовчки палили, іноді поглядаючи один одному в обличчя, іноді притоптуючи тютюн, іноді нахиляючись уперед, щоб сплюнути. Цікаво було дивитись на них.

— Так от, — почав знову Сілвер, — наші умови такі. Ви нам даєте карту, аби ми могли знайти скарби, перестаєте стріляти в бідолашних моряків і розчереплювати їм голови, коли вони сплять. Якщо ви це зробите, ми запропонуємо вам на вибір: або ви сядете на судно разом з нами після того, як ми навантажимо скарби, і я присягаюся вам, що висаджу вас цілими й здоровими десь на берег. Або, якщо вам це не до вподоби, бо декотрі мої матроси люди брутальні й мають з вами давні порахунки, тоді можете лишитися тут, на острові. Харчами ми поділимося з вами нарівно. І знову ж таки присягаюся вам, що перше судно, яке ми зустрінемо, я заверну до вас. Тепер ви бачите, що я кажу до діла. На кращі умови вам годі й сподіватись. Гадаю, — сказав він голосніше, — що всі люди в цьому домі чують мої слова, бо що я кажу одному, те кажу всім.

Капітан Смоллет підвівся й струсив попіл з люльки на долоню лівої руки.

— Це все? — спитав він.

— Все до останнього слова, побий мене грім! — відповів Джон. — Якщо ви відхилите ці умови, то замість мене заговорять наші рушниці.