Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 23

— Я вмираю, докторе? — спитав Том.

— Томе, друже, — сказав я, — скоро ти повернешся додому.

— Перше я хотів би розквитатися з ними за той постріл, — відказав він.

— Томе, — промовив сквайр, — скажи, чи прощаєш ти мене?

— Хіба ж мені годилося б це робити, коли йдеться про мого пана, сквайре? — відповів служник. — А втім, хай буде так. Амінь!

Кілька хвилин він лежав, не озиваючись, а тоді попросив, щоб хтось прочитав молитву.

— Такий уже звичай, сер, — додав він вибачливим тоном. І невдовзі, не мовивши більш ні слова, одійшов у вічність.

Тим часом капітан, в якого, як я давно помітив, кишені й пазуха аж дуже так віддимались, понавитягав звідти купу найрізноманітніших речей: британський прапор, Біблію, моток шворки, перо, чорнило, корабельний журнал і кілька фунтів тютюну. Він розшукав ошкурену соснову жердину й за допомогою Гантера встановив над блокгаузом у тому місці, де перехрещувалися колоди. Потім виліз на дах і власноруч прив'язав до жердини й розправив цього прапора.

Це, очевидно, дуже втішило його. Злізши вниз, він заходився перелічувати й сортувати припаси, наче не мав ніякого іншого клопоту. Але роблячи це, він іноді поглядав на Тома, а коли той помер, підійшов і шанобливо покрив його другим прапором.

— Не беріть це так дуже до серця, сер, — сказав він, потискуючи руку сквайрові. — Він загинув, виконуючи свій обов'язок, а хіба може бути краща смерть? Можливо, з погляду теології я щось і не так кажу, але це правда.

Потім він одвів мене вбік і спитав:

— Докторе Лівсі, через скільки тижнів ви і сквайр чекаєте на прибуття другого корабля?

Я відповів йому, що тут ідеться не про тижні, а про місяці. Тільки в тому разі, якщо ми не повернемося до кінця серпня, Блендлі пошле нам на допомогу корабель. Але не раніше, хоч і не пізніше.

— Тож і підрахуйте, коли він буде тут, — докінчив я.

— Ну, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — за таких обставин доведеться скрутнувато, навіть коли нам сприятиме доля.

— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився я.

— Дуже шкода, сер, що ми втратили наш другий вантаж. Ось що я хочу сказати, — відповів він. — Пороху й куль у нас досить, але харчів мало, украй мало, докторе Лівсі. Так що, може, навіть і краще, що ми позбулися зайвого їдця.

І він показав на небіжчика, вкритого прапором. В цю мить високо над дахом блокгаузу з ревом і свистом пролетіло ядро, впавши десь оддалік у лісі.

— Ого! — сказав капітан. — Почали бомбардувати! Та вам же ненадовго вистачить пороху, голуб'ята!

Але вдруге вони поцілили краще. Ядро перелетіло через частокіл і впало біля блокгаузу, здійнявши хмару піску, хоч і не заподіяло ніякої шкоди.

— Капітане, — сказав сквайр, — будівлі зі шхуни зовсім не видно. Мабуть, вони ціляють у прапор. То чи не розумніше було б спустити його?

— Спустити прапор? — обурився капітан. — Ні, сер. Я цього не зроблю.

І як тільки вимовив він ці слова, ми, здається, всі погодилися з ним. Ішлося бо не тільки про честь і гордість моряка — це був і тактично влучний хід: цим прапором ми показували своїм ворогам, що не боїмося їхньої канонади.

Бомбардування тривало весь вечір. Одне ядро перелітало, інше не долітало або ж тільки збивало пісок біля огорожі. Піратам доводилося цілятись високо, а тому ядра втрачали силу й заривалися в сипкий пісок. А уламки ядер майже ніякої шкоди нам не завдавали, хоч один з них попав у дах, а другий пробив підлогу. Тому ми незабаром звикли до канонади і звертали на неї уваги не більш, ніж на тріскотню цвіркуна.

— В усій цій історії є й дещо путнє, — зауважив капітан. — Як видно, у лісі перед нами зараз нема жодної людської істоти. Відплив посилився, і наші припаси, мабуть, уже показалися з-під води. Отже, викликаю охочих піти по солонину.

Грей і Гантер найперші зохотилися. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл, однак із солониною їм не поталанило. Бунтівники були хоробріші, ніж ми гадали, або ж покладали більше сподіванок на канонірську вправність Ізреєла Гендса. Так чи так, але четверо чи п'ятеро з них витягували з води наші припаси і вбрід переносили до шлюпки, яка стояла поблизу. Один з матросів увесь час веслував, щоб течія не віднесла шлюпку.

Сілвер стояв на кормі й командував. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом, що їх вони видобули з якоїсь схованки на острові.

Каштан сів на колоді й почав занотовувати в корабельному журналі: „Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі — корабельний лікар, Ейбрегем Грей — тесля, Джон Трелоні — власник корабля, Джон Гантер і Річард Джойс — челядники власника корабля, люди сухопутні, — оце й усі, хто не зрадив свій обов'язок. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів щонайбільше на десять днів, і піднесли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрута, служника кораблевласника, теж людину сухопутну, вбили бунтівники. Джім Гокінс, юнга…“

Саме цю хвилину я задумався про долю бідолашного Джіма Гокінса.

Аж це з глибини острова пролунав голос.

— Хтось гукає до нас, — мовив Гантер, що стояв на варті.

— Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гантере, це ви? — почули ми чийсь голос.

Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса: живий і здоровий, він перелазив через частокіл.

Розділ XIX

ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ДЖІМ ГОКІНС: ЗАЛОГА В БЛОКГАУЗІ

Тільки-но побачивши британський прапор, Бен Ган зупинився, схопив мене за руку й присів.

— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це річ певна.

— Але куди ймовірніше, що те заколотники, — відповів я.

— Нізащо в світі! — вигукнув він. — На цьому безлюдному острові, де не бува нікого, крім джентльменів фортуни, Сілвер підняв би піратського прапора, — будь певний. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і твої друзі, мабуть, перемогли. Вони засіли в старому зрубі, що колись дуже давно спорудив Флінт. О, що за головань був цей Флінт! Крім рому, ніщо не могло збити його з ніг. І нікого він не боявся, тільки Сілвера. Сілвер — то такий хитрюга!

— Ну, гаразд, — сказав я, — може, й справді там мої друзі. То тим швидше треба прилучитись до них.

— Ні, братику, — почав заперечувати Бен, — стривай. Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ган — битий жак. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш… Я мушу перше сам побачити твого родовитого джентльмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки такому можна довіритись — так йому і скажи, — хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.

І він утретє вщипнув мене все з тим самим хитруватим виглядом.

— А коли матимете потребу в Бен-Гановій допомозі, то ти, Джіме, знаєш, де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: „Бен Ган, — скажи, — має на це свої причини“.

— Гаразд, — відповів я. — Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?

— А коли мене можна знайти — тебе не цікавить? — додав він. — Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.

— Добре, — відповів я. — Тепер уже я можу йти?

— Але ти не забудеш? — тривожно перепитав він. — І так і скажеш: „Хто справляє шляхетне враження“ і що є на це „свої причини“, це головне — ми повинні чесно домовитись один з одним. А тепер можеш іти, Джіме, — сказав він, усе ще не відпускаючи моєї руки. — Слухай, Джіме, а коли ти зустрінеш Сілвера, то не викажеш йому Бена Гана? Не викажеш? Навіть коли тебе почнуть випитувати? Кажеш — ні? Ну, а якщо пірати отаборяться на березі, Джіме, то чи не варт зробити так, щоб у декого з них жінки до ранку повдовіли?

Нараз його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро, з ревом пролетівши між деревами, зарилося в пісок ярдів за сто від нас. Ми обидва чимдуж розбіглися в різні боки.