Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 21

Особливо мене втішив струмок. Хоч у каюті на „Еспаньйолі“ в нас було вдосталь і зброї, і амуніції, і харчів, і добрих вин, але ми там не мали води. Я роздумував над усім цим, коли нараз розлігся над островом передсмертний людський зойк. Хоч мені не дивина була насильницька смерть, бо я служив під рукою його світлості герцога Кемберлендського і сам був поранений під Фонтенуа,[34] проте серце моє боляче стиснулося. „Загинув Джім Гокінс“, — саме так я спершу подумав.

Не дурно я був старим вояком, та ще й лікарем. У нашій справі не можна длятися. Я враз усе зміркував, хутко вернувся на берег і скочив у човника.

На щастя, Гантер веслував чудово. Човник наш помчав стрілою, і незабаром я вернувся на борт шхуни.

Звичайно, мої друзі були дуже схвильовані. Сквайр сидів білий мов крейда: добра душа, він з гіркотою думав про те, на яку небезпеку наразив усіх нас. Один із шістьох матросів, що лишилися на судні, почував себе теж, очевидно, не краще.

— Цей хлопець, — сказав каштан Смоллет, кивнувши в його бік, — ще не бував у таких тарапатах. Він, докторе, мало не зімлів, коли почув цей крик. Ще трохи, і він приєднається до нас.

Я розповів каштанові про свій план, і ми обміркували подробиці його виконання.

Старого Редрута ми поставили в проході між каютою і баком, озброївши трьома-чотирма набитими мушкетами та ще давши матрац для захисту. Гантер підвів човна до кормового віконця, і ми з Джойсом заходилися вантажити туди порох, мушкети, сухарі, солонину. Потім опустили в нього барильце з бренді й мою дорогоцінну медичну валізку.

Тим часом сквайр з капітаном вийшли на палубу. Капітан покликав стерничого, який лишився за старшого серед матросів на борту, і сказав:

— Містере Гендсе, нас тут двоє, і в кожного по два набиті пістолі. Того з вас, хто подасть хоч який сигнал, буде вбито на місці.

Бунтівники спершу сторопіли, а потім, порадившись, кинулися всі як один униз, розраховуючи, очевидно, через носову частину судна напасти на нас із тилу. Наскочивши у вузькому проході на Редрута з мушкетами, вони завернули назад, і чиясь голова вистромилась із люка на палубу.

— Униз, собако! — крикнув капітан.

Голова зникла; після цього всі шестеро, перелякавшись, десь поховалися й принишкли.

На цей час наша маленька шлюпка була навантажена вже, по самісінькі облавки. Ми з Джойсом спустились і собі в неї через кормове віконце і щодуху погнали до острова.

Наша друга поїздка дуже збентежила двох матросів на березі. „Ліллібулеро“ знов урвалось, і перш ніж ми встигли обминути виступ берега, один з них вискочив з шлюпки і щез у глибині острова. Спочатку я хотів змінити свій план і потопити їхні шлюпки, але побоявся, що Сілвер зі своєю зграєю може бути поблизу і що ми втратимо все, погнавшись за двома зайцями.

Незабаром ми причалили до берега в тому місці, де й раніше, і розвантажили човна. Завдавши на плечі скільки могли, ми донесли наші припаси до укріплення і перекинули їх через частокіл. Потім, залишивши там для охорони Джойса — самого, але зате з шістьма мушкетами, — ми з Гантером повернули до шлюпки й знову навантажились. У такий спосіб, працюючи без перепочинку, ми перетягли весь наш вантаж. Джойс і Гантер засіли у блокгаузі, а я, веслуючи щосили, поплив назад до „Еспаньйоли“.

Те, що ми ризикнули ще раз навантажити човна, не було таким уже ризиком, як може здатись. Наші вороги переважали нас числом, це безперечно, але ми були краще озброєні. Ніхто з бунтівників на березі не мав мушкета, а поки вони підійшли б до нас на відстань пострілу з пістоля, ми встигли б застрелити принаймні шістьох із них.

Сквайр чекав мене біля кормового віконця і був уже значно бадьоріший. Він спритно спіймав кінець мотузки, що я кинув, і закріпив його. Ми знову почали хутко завантажувати човна солониною, порохом, сухарями, взяли також по одному мушкету й кортику для мене, сквайра, Редрута й капітана. Решту зброї та пороху викинули за борт на глибину двох з половиною сажнів; крізь прозору воду видно було, як на чистому піщаному дні виблискує осяяна сонцем сталь.

Саме тоді почався відплив, і шхуна обернулася навколо якоря. Біля шлюпок на березі залунали голоси. Хоча це й свідчило, що Джойсові й Гантеру нічого поки що не загрожує, бо вони далі на сході, але все-таки нагадало нам, щоб ми не барилися.

Редрут залишив свого поста в проході й теж скочив до човна, якого ми тепер підігнали так, щоб легше було зійти капітанові Смоллету.

— Гей, хлопці! — гукнув він до матросів на шхуні. — Ви чуєте мене?

З баку ніхто не озвався.

— Слухай, Ейбрегеме Грею, я до тебе кажу! Знову мовчанка.

— Грею, — трохи голосніше гукнув містер Смоллет, — я покидаю судно і наказую тобі йти за твоїм капітаном. Я знаю, що ти чесний хлопець, та й інші не такі вже погані, як хочуть здаватись. Ось у мене годинник у руці. Ти маєш тридцять секунд, щоб приєднатись до мене.

Пауза.

— Та йди вже, хлопче! — вів далі капітан. — Не марнуй часу. Кожна мить загайки загрожує смертю мені й цим шановним джентльменам.

Внизу зчинився якийсь гамір, почулись удари, і на палубу вискочив Ейбрегем Грей — щока в нього була порізана ножем. Він підбіг до капітана, мов собака на посвист свого хазяїна.

— Я з вами, сер, — сказав він.

Миттю скочили вони обидва в човна, і ми відчалили. Отже, з корабля ми вибралися щасливо, але до захистку за частоколом ще не дісталися.

Розділ XVII

РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: ОСТАННІЙ ПЕРЕЇЗД ЧОВНОМ

Цей наш п'ятий переїзд дуже відрізнявся від усіх інших. По-перше, маленька шлюпка була страшенно перевантажена. П'ятеро дорослих чоловіків, та до того ж троє з них — Трелоні, Редрут і капітан — були понад шість футів на зріст, — що вже саме перевершувало можливості такого човника. А додайте ще порох, солонину, мішки з сухарями. Не дивно, що корма ледь виднілася над хвилями, і ми кілька разів зачерпували воду. Мої штани й поли каптана зовсім змокли, тільки-но ми відпливли на сотню ярдів.

Капітан наказав нам перемістити вантаж інакше, і шлюпка пішла рівніше. І все-таки ми остерігалися навіть сильно дихнути, щоб не завадити човнові.

По-друге, при відпливі сильна течія гнала воду з протоки на захід, а тоді на південь, у море, через той вузький прохід, що ним уранці пройшла шхуна. Навіть брижі були небезпечні для нашого перевантаженого човника; та ще гірше було те, що течія відносила нас убік від того місця за виступом берега, куди ми мали причалити. Якби ми не справилися з течією, то мусили б пристати саме біля двох шлюпок, де щохвилини могли з'явитися пірати.

— Несила провадити човна на частокіл, сер, — сказав я капітанові. Я стернував, а він з Редрутом веслували, бо були найменше втомлені. — Течія стягує нас убік. Чи не могли б ви налягти на весла?

— Ні. Бо шлюпка зачерпне води, — відповів капітан. — Держіть, сер, прямо проти течії. Держіть якомога, будь ласка, аж поки ляжемо на наш курс.

Я помітив, що течія відносить нас на захід. Тоді я скерував шлюпку на схід, майже під прямим кутом до того курсу, яким слід було прямувати.

— Так ми ніколи не дістанемось берега, — сказав я.

— Це єдиний правильний курс, якого ми повинні триматись, — відказав капітан. — Треба йти проти течії. Бачите, сер, — провадив він далі, — якщо човна знесе в підвітряний бік, хто зна, де ми зможемо висісти на берег, не кажучи вже про те, що пірати зможуть напасти на нас. А якщо протримаємось, течія незабаром ослабне, і тоді легше буде завернути до берега.

— Течія вже й так слабне, сер, — зауважив Грей, що сидів на переді човна. — Можна трохи попустити стерно.

— Спасибі, голубе, — озвавсь я на ці слова так, ніби між нами не було ніяких непорозумінь: ми всі за мовчазною згодою поклали собі поводитися з ним, як зі своєю людиною.

Раптом капітан знову заговорив, і голос його наче трохи змінився.

— Гармата! — вигукнув він.