Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 19

Ніщо навколо не змінилося. Сонце все так само нещадно пекло повите опарами болото й високий шпиль гори, і не йнялося віри, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно увірвалося людське життя.

Аж це Джон засунув у кишеню руку, витяг свистка й кілька разів переливчасто свиснув. Посвист розкотився далеко навсебіч у гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть люди! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних хлопців з команди, і хто зна, чи не жде й мене така сама доля, як Елена й Тома?

Не гаючи більше ні хвилини, я обережно виповз із чагарнику й гайнув у ліс, де дерева росли не так густо. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі своїми товаришами, і ця небезпека ніби додавала мені сил. Ледве вибравшись із хащів, я побіг так швидко, як зроду не бігав, — не вважаючи куди біжу, аби тільки далі від убивць. Страх мій усе наростав і нарешті перетворився в якесь божевілля.

Бо ж і справді, становище моє було просто безвихідне. Хіба я насмілюсь, коли вистрелить гармата, сісти в шлюпку разом з цими душогубами, руки яких у людській крові? Хіба перший-ліпший з них, побачивши мене, не скрутить мені шию, мов куликові? Хіба сама моя відсутність не довела їм, що я їх остерігаюся, а отже, про все здогадуюсь? «Усьому кінець, — подумав я. — Прощавай, «Еспаньйоло», прощавайте, сквайре, докторе й капітане! Мені лишається тільки померти — або від голоду, або від рук бунтівників».

Тим часом я біг усе далі, не помічаючи місцевості, і незабаром опинився біля підніжжя невисокого пагорба з двома шпилями. В цій частині острова вічнозелені дуби росли вже вільніш і своїм розміром та виглядом скидалися не на чагарник, а на звичайні дерева. Зрідка між ними височіли самітні велетні сосни, що сягали в небо на п'ятдесят, а то й на сімдесят футів. Повітря тут було свіжіше, ніж там унизу, біля болота.

Але цю мить новий переляк прикував до землі мої ноги й змусив серце завмерти.

Розділ XV

ЛЮДИНА З ОСТРОВА

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа — я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.

Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватись мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора, тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок.

Однак дивна істота з'явилася знову; оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатись на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте — це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався.

Мені згадалось усе, що я чув про людожерів, і я вже ладен був загукати на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, нехай і дика, стримала мене, а страх перед Сілвером знов побільшав. Я зупинився, обмірковуючи, як би його втекти, і раптом згадав про свого пістоля. Коли я впевнився, що маю захист, у серці в мене ожила мужність, і я рішуче подався назустріч дикому островикові.

Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.

Я знову зупинився.

— Хто ви такий? — запитав я.

— Бен Ган, — відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. — Я бідолашний Бен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.

Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних гудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес з мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ваше судно зазнало аварії?

— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.

— Висадили три роки тому, — провадив він далі. — І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужило за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир — підсмажений, на скибочці хліба… Прокидався, а його нема.

— Якщо я тільки потраплю назад на судно, — відказав йому я, — ви матимете отакенну голову сиру!

Увесь цей час він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту. Але почувши останні мої слова, островик зиркнув на мене трохи сполохано.

— Кажеш, якщо потрапиш назад на судно? — повторив він за мною. — А хто ж тобі може завадити?

— Та вже ж не ви, звичайно, — відповів я.

— Атож, братику! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?

— Джім, — сказав я йому.

— Джім, Джім… — вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. — Знаєш, Джіме, жив я давніше так, що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? — поспитав він.

— Це таки справді важкувато… — погодився я.

— А отже, таки вона була дуже доброчестива, — провадив він. — І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло — хоч почалося це, ще коли я малим бігав гратись у мідяки на могильних плитах. Атож, почалося з цього — мати моя, доброчестива жінка, перестерігала, що воно добром не кінчиться, і таки вийшло по її слову! Але само провидіння закинуло мене сюди. В самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода… Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джіме, — він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: — Я тепер — багатій!

Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:

— Багатій! Багатій! Послухай, Джіме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джіме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! — Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця. — Скажи мені правду, Джіме. Це не Флінтів корабель?

Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:

— Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике лихо для всіх нас.

— Але ж там нема… людини… на одній нозі? — насилу видушив він із себе.

— Сілвера? — перепитав я.

— Атож, Сілвера, — підтвердив вій. — Це його ім'я.

— Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.

Бен Ган усе ще тримав мене за руку і при цих словах мало не скрутив її.

— Якщо тебе підіслав Довгий Джон, — сказав він, — то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?