Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 73

Коли пролунав перший Білів постріл, Берт коло дверей витяг револьвера, та не встиг прицілитись, як Док вихопив а-під сурдута свого кишенькового пістолета й бабахнув йому в праве вухо. Берт простягнувся на підлозі. Другим пострілом Док розбив лампу за прилавком. То було вже останнє світло в залі.

Гай Джілберт перший погасив кулями дві лампи. Ларрі знадвору вибив каменем шибку, а тоді вистрілив у третю лампу. За кілька секунд після першого пострілу в залі було темно, як у льоху.

Зчинилася паніка, затріщали столи й стільці, люди закричали як навіжені. Одні рвалися до вікон, інші падали додолу, ховалися від куль, треті тупотіли до дверей. Ларрі збили з ніг, він застогнав і залишився лежати під вікном. А стрілянина не вщухала.

Гая Джілберта юрба випхала до дверей. І там він раптом наткнувся на Дока. Гай підняв його, як поліно, і поніс надвір.

Біл Лік перший вискочив із зали. Аж тепер він відчув колючий біль у плечі й завважив, що по руці йому тече тепла кров. Плече було розтрощене, але це ще не біда — треба тільки перев’язати його! Він сів під стіною, затис між коліньми револьвера й найперше зарядив його наново. Лівою рукою він уже не володів, вона була наче мертва.

Раптом серед темних постатей коло себе Біл почув Метьюзів голос:

— Шукайте його, шукайте! Він поранений і далеко не втече! Шукайте!..

Біл випроставсь і затремтів з люті. Йому здалося, ніби в темряві виринула постать Метьюза, і він вистрілив. Люди перед ним сипнули врозтіч і знову попадали додолу. Тоді пролунав крик:

— Він тут! Тут!

Кулі сипнули дощем, і Біл кинувся тікати. Ватага на чолі з Метьюзом погналася за ним. Біл безперервно відстрілювався, і бандити трохи відстали від нього.

Гай Джілберт опустив Дока додолу, і вони вдвох оббігли навколо барака, гукаючи Ларрі. Той лежав долі й ледве спромігся їм відповісти. Стрілянина віддалялася в напрямку скель.

— Догляньте його, — важко дихаючи, сказав Докові Гай. — А я побіжу за ними.

Та Док схопив його за руку:

— Поможи ж мені занести його до барака.

Гай схопив понівеченого Ларрі й заніс у темне приміщення. Через нього він затримався на добру хвилину, і то було його щастя. Док гукнув, щоб хтось засвітив світло.

— Посидь тут, не біжи туди сам, — попросив він Гая. — Гол ось-ось надійде.

Але техасця годі було втримати. Він поспішився навздогінці за Бідовою ватагою, одначе спізнивсь і цим урятував своє життя. Попереду знову загриміли постріли — мабуть, уже під скелями або навіть серед скель.

Біл Лік видряпався на узбіччя, присів під каменем і знову зарядив револьвера. Він знесилився, втративши багато крові, в голові йому шуміло, в скронях гупало. Ось він побачив переслідувачів кроків за тридцять від себе, вистрілив у них і побрався далі нагору. Він уже ледве тяг ноги. Над ним виступив із темряви величезний ніс. Під цим носом була печера. Біл добувся туди, заліз у неї і біля входу впав на землю. Серце йому вискакувало з грудей. Надбігли переслідувачі, і він пострілами відігнав їх назад. Але їхні кулі теж порощали вже у стелю й стіни печери. Біл узявся знову заряджувати револьвера й побачив, що зосталося лише чотири набої; отже, надійшов його кінець. Він не думав про смерть, тільки лютував, що дарма витратив кулі. Треба було почекати, підпустити їх ближче. Він двічі ще вистрілив у бандитів, що, мов щури, дряпалися нагору, тоді заліз глибше в печеру й наткнувся на скриньки з динамітом.

Сторожа коло них не було — давно вже втік. Бідові сяйнула божевільна думка і сповнила його радістю. Він ножем розламав одну скриньку, тоді викидав з неї і порозривав пакунки з динамітними шашками. Знадвору почувся Метьюзів голос:

— Залазьмо всі і вистрілимо разом. Швидше, поки не розвиднілося, бо тоді він бачитиме, куди цілитись!

Вони, мабуть, причаїлися коло самої печери.

Над горами вже починало світати. Ніхто в долині не спав, шукачі стояли купками, гомоніли, дослухалися до стрілянини біля печери й чекали, поки розвидниться. Дехто пішов до Доротеї.

Біл Лік сперся на скриньку з динамітом. Він важко дихав, перед очима йому все помалу закрутилося. Що, вже лізуть? Біл націлився револьвером на динамітні шашки і з останньої сили натис на гачок.

Чи не тріснула золота долина навпіл? З печери, ніби з велетенської вогненної пащі, вихопився довгий омах жовтого полум’я. Долина задрижала від оглушливого вибуху. З тріском і гуком, з шумом і ревом у небо піднявся височенний, схожий на гриб, фонтан, і з нього на землю загримів рясний дощ грудок, камінців і цілих брил. Гігантський, на сотні тонн кам’яний ніс відломився, мов щогла, і розпався на безліч шматків, що, все перемелюючи на своєму шляху, глухо, моторошно гуркочучи, посунули в долину. її захлюпнуло море диму, чаду, куряви, вогню й гуркоту. Гора розкололась і ніби відчинила браму до пекла. Кам’яна лавина не спинялася. Тоді раптом забулькало, завирувало, і море диму та чаду обернулося в море води.

Перша повітряна хвиля підхопила Гая Джілберта, мов пір’їну, й кинула додолу. Могутня сила вдавила його в пісок, як аркуш паперу. Гай вирішив, що йому вже кінець. Хапаючи ротом повітря, він утратив свідомість. На нього посипалася земля й каміння.

Коли він опритомнів і почав вигрібатися з тієї купи, йому здалося, що він лежить у потоці. Як він туди попав? Невже хвиля, захопивши його десь метрів за сто від скелі, пошпурила аж сюди? Але позад нього мав бути Доротеїн салон і вулиця з ятками. То звідки ж вода? Ошелешений, він ходив кружка, не годен нічого розгледіти в хмарі сірої куряви. Тоді рушив навмання, вгрузаючи чобітьми в багно. Навколо булькала й хлюпала вода. І враз він почув шум водоспаду. Долину заливала повінь!

Вибух розколов гору, і спінене, бурхливе море води, звільнившись, ринуло назовні, жадібно поривалося вперед.

Гай Джілберт кинувся бігти, насилу витягаючи з піщаної каші чоботи. Все застеляли дим і курява. Де схил? Треба там рятуватися! Але де дівся Док, де ділася решта людей?

Зненацька Гай відчув під ногами твердий грунт. То, видно, була втоптана вулиця. Навальний порив вітру відніс останню хмару куряви, і стало видніше. Перед Гаєм відкрилася жахлива картина. Намети знесено, обидва бараки зім’ято, як іграшкові будиночки, вози поперекидано. Посеред усього того бродили викаляні в болоті постаті й подекуди гасали оскаженілі коні.

Гай Джілберт біг далі. Вода сягала йому вже по литки. Серед однієї купи уламків він побачив розтрощену табличку з написом великими літерами: “Танцювальна…”

— Доку! — гукнув Гай.

Він почав розкидати дошки і нарешті добувся в завалений барак. Крізь дірки сюди пробивалося сіре моторошне світло. Хлюпала й шумувала вода.

Між череп’ям і пляшками, між поламаними стільцями й столами Гай побачив Дока. Той тихо сидів на підлозі, тримаючи за голову Доротею. Вона була мертва, на лобі зяяла страшна рана. Чорні як ніч очі тьмяно дивилися в порожнечу. Обличчя було вмите, тільки на шиї і на разку перлів запеклася кров.

— Доку, — видушив із себе Гай, — ходімо, вода піднімається. Швидше, Доку…

Маленький сивий чоловік у закуреному сурдуті сумно похитав головою.

— Іди сам, Гаю, — мовив він тихо. — Бувай здоровий. Я лишуся з нею. Ми завжди були разом.

Док дивився тільки на мертве обличчя з великими чорними очима перед собою. Він був непорушний, як мумія.

— Доку, не можна ж…

— Іди, Гаю, будь ласка. Як же я можу жити після такої біди? А ти живи, ти добра й мужня людина. Привітай усіх. Та захопи Ларрі, он він лежить позад тебе.

Гай Джілберт обернувся й побачив старого помічника шерифа, що мовчки дивився на нього широко розплющеними очима. Ліва рука в нього була закладена в шину і старанно забинтована. Гарячий жаль, ніколи ще йому не знаний, обпік Гаєві груди. Він міг урятувати тільки одного — якщо сам урятується. Надворі шуміла повінь і вже заливала підлогу. А де решта? Де Рут? Хіба силоміць відірвати Дока від мертвої? Ні, він не дасться. Бідолашний Док… А Ларрі?.. Нова хвиля вдарила знадвору в розтрощений барак, вода сягнула Гаєві вище чобіт. Він охнув.