Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 70

Нараз перед ним з’явився Гол Слейтер, і Метьюз на крок відступив. Слейтерові аж руки засвербіли. А може, оце зараз і почати? Яка добра нагода! На мить Гол забув про весь свій план і сказав, щоб ще дужче під’юдити Метьюза:

— Негр має таке саме серце, як ми, і куди ліпше, ніш твоя чорна душа. Ми знаємо, чого вартий Том, отже й дали йому зброю.

Метьюз скипів, але, мабуть, здогадався, куди гне Слейтер. Він спробував збунтувати людей, що стояли навколо:

— Це ж образа для нас, кожного білого! Це проти закону!

Гол Слейтер глузливо дивився йому в обличчя.

— Я тут закон! І Томів револьвер — іще один до мого рахунку.

— Побачимо, яка вам із того револьвера буде користь! — просичав Метьюз і, поминувши Слейтера, зайшов до салону.

Він пошукав очима Біла Ліка й підсів до нього. Одначе йому заважали тих двоє шукачів, що пили з Білом. Біл начебто зрадів:

— Го-го! Невже це ти, шахраю? Давай вип’ємо! А чого решта не прийшли? Теж випили б. Я чекаю на них, Метьюзе.

— Це ми чекаємо на тебе, Біле, — значуще сказав Метьюз.

Та Біл Лік був упертий, як кожен п’яний, і зажадав, щоб прийшла вся ватага. Вони випили з Метьюзом. Коли сусіди відійшли кудись, Метьюз накинувся на нього:

— Час квапить, Біле, отямся, треба вже починати! Дійшло до того, що ми…

— Голубе, — перебив Віл Лік і погладив його по щоці, — я вирішую, і я керуватиму…

— П’яний як чіп, Біле?

— Ану, цить! — зненацька гримнув Біл.

У голосі його забриніла нотка, яку Метьюз добре знав, тому волів промовчати.

— Тобі треба піти до Ронні, Біле, — спробував він за хвилину ще раз умовити його.

— Хай сам сюди прикотиться, — відповів Біл. — Я йому скажу, які в нього брудні лапи.

Сусіди, вже теж п’яненькі, тим часом вернулися, і Метьюзові довелося перевести розмову на інше. За годину він пішов.

— Приходьте всі сюди, приходьте! — крикнув Біл Лік йому навздогінці.

Гол Слейтер допровадив Бренкера до табору. Шукачі, що працювали при дорозі, підходили й віталися з пораненим. Він був ще дуже кволий. У таборі його взялися доглядати матуся Фінні й Рут.

Том і Семюел Мур позбирали всі ласо й до вечора сплели з них довгу міцну мотузку. Гол Слейтер зажадав, щоб вона була сплетена якнайсумлінніше.

День минав спокійно, тільки втаємничені провели його в тривозі. Що там думають Ронні та його поплічники? Десь надвечір Метьюз із двома своїми приятелями, наче з нудьги, проїхалися долиною. Заглянули й на те місце, де вночі знялася стрілянина, проте нічого не побачили. Табір корктаунців вони обминули.

Ронні й Боєр не виходили з барака. Боєр уперше бачив Ронні неспокійним і знервованим. Ронні не знав, що йому робити. Берт Джілберт цілий день сидів отупілий у своїй комірчині з двома револьверами напоготові. Ронні лише кілька разів посилав йому через Арчі потроху горілки. Арчі таки знайшов вільну хвилину й розповів про все Слейтерові. Ронні теж кожної секунди чекав появи шерифа. Але той був надто досвідчений, щоб зробити їм таку приємність.

Ларрі звечора влаштувався в Доротеїній кімнаті за фіранкою і не спускав з очей Боєрового барака. В залі за стіною гості сиділи й пили, як завжди; грала музика, та ніхто не танцював, бо дівчат уже не було. Коло Біла Ліка зібралася його ватага, і він начебто справді був радий їй. Надвечір біля його столу почався бенкет.

Коли стемніло, Гай Джілберт обійшов Доротеїн барак і наче мимохідь перемовився з Доком, що саме з’явився у вікні своєї кімнати. Потім Док знову вернувся до прилавка, обслуговував гостей і стежив, що робилося в залі. Доротея сьогодні дуже нафарбувалася, щоб приховати страх і знервованість, які не покидали її цілий день і зразу впадали в око.

У залі почався гармидер. Метьюз і Біл Лік ставили горілку для всіх, хто хотів пити. Поволі бралося до півночі, і Доротея вже тільки й чекала, коли можна буде зачинити.

Зате Док був саме втілення спокою. Він пильнував, щоб кожному було вдосталь горілки, — вважав, що цього вечора так буде найкраще, і Гай Джілберт погодився з ним. Тоді вдосвіта, може, легше буде на них напасти. Обидва вони цілий вечір думали про Гола Слейтера й Семюела Мура та про їхню небезпечну виправу.

Обидві події, що мали вирішити долю цієї долини, почалися далеко одна від одної, але майже в той самий час. Усі спали, тільки у Доротеї, в Боєра і в таборі корктаунців ніхто не склепив очей. Змінилася й погода — такої тут не було ціле літо. Вітер повернувся й подужчав. Він гнівно вривався згори в долину й заносив її хмарами куряви та піску. Тим, хто спав у наметах, довелося добре їх кріпити. Цієї ночі люди навіть крізь сон чули, як вітер свистів і завивав високо в скелях.

Гол Слейтер і ще шість чоловік спинилися. Обережно намацуючи в темряві стежку, вони перебралися через насип. Перед ними зяяло глибоке урвище.

Ед Фінні був серед них найлегший. Хлопець відклав зброю, і вони ретельно обв’язали його мотузкою. Мур перевірив, чи міцний вузол. Том повісив Едові на шию ліхтаря на ремінці, так, щоб він був якраз на грудях, і дав йому свого широкого ножа. Ед засунув його за халяву.

Лі Вайт ще з одним шукачем примостив на краю урвища грубу попону, щоб не перетерлася мотузка. Коли все було готове, вони потисли Едові руку. Том обняв його і сказав:

— Я тебе триматиму, Еде.

Ед Фінні всміхнувся йому, взяв скіпку присвічувати внизу і сів на попону.

— Пускайте, дядьку Семе, — мовив він, і всі почули, як його хлоп’ячий голос ледь затремтів.

Ед ліг на живіт, і вони почали звільна його спускати. Том, Семюел і ще один чоловік тримали мотузку, обережно попускаючи її з рук у руки. Четвертий тримав попону, щоб вона не зсунулася вниз. Гол Слейтер лежав, учепившись руками за край ущелини, і дивився, як Ед зникав у темряві. Лі Байт стояв за п’ять ступнів позад них, спиною до провалля, і чатував, щоб ніхто не заскочив їх зненацька.

Ед Фінні почув ще, як Слейтер нагорі сказав:

— Будь мужній, Еде!

Далі він уже нічого не слухав і думав тільки про свою безпеку. В одній руці він тримав скіпку, змащену смолою, а другою рукою і ногами відштовхувався від стіни. Так Ед вершок за вершком спускався вниз.

Нагорі свистів вітер, глухим стогоном відлунюючи серед кам’яних стін. З-під Едових ніг відірвався камінь і загуркотів у безодню. Стіна була вже не така гладенька. Зачувши гуркіт, чоловіки нагорі притримали мотузку, і Ед загойдався на ній, мов важок.

— Далі! — гукнув хлопець і сам злякався свого голосу, що пролунав, наче з могили.

Вони знову почали попускати мотузку. Ще раз загуркотіло вниз каміння. Навколо була непроглядна темрява, тільки ліхтар освітлював клапоть стіни.

Каміння, відірвавшись, швидко переставало гуркотіти, і Ед зробив з того висновок, що скоро кінець спускові. Аж ось ноги його торкнулися дна.

Ед сперся на стіну й передихнув. Мотузка була й далі натягнена. Хлопець посмикав за неї, і її трохи попустили. Він довго дивився вгору, і за хвилю йому здалося, ніби там видно смужку неба. Не рушаючи з місця, хлопець зняв лампу з грудей і присвітив навколо себе. Семюел застерігав його, що на дні можуть бути розколини.

Але кам’янисте дно начебто було безпечне. Ед дістав з кишені сірника, черкнув ним об підошву й запалив скіпку. Аж тепер він зважився йти далі. Товариші вгорі, мабуть, побачили світло й почали пересувати мотузку праворуч. Він ступив насередину ущелини і обережно рушив уперед, тримаючи скіпку над головою. Ед цілком заспокоївся. Він бачив тільки стрімкі стіни обабіч та більше й менше каміння, через яке йому доводилось обережно переступати. Він уже нарахував подумки сорок кроків, коли враз спинився і підняв скіпку ще вище.

У ніс йому вдарило нудотним смородом. Хлопець помалу ступив ще кілька кроків і вгледів перед собою гнилий уже кінський труп. Раптом він весь затремтів з ляку і облився рясним потом, мало не випустивши з рук скіпки. Там щось ворушилося! Він вихопив ножа.