Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 41

І саме тоді все почалося.

Боєр стояв на східцях перед дверима й розмовляв з Бетті, її братом і Джо. Гол Слейтер, Бренкер і Мур були уже внизу. Вони чекали на Рут і Джіма, щоб іти до танцювальної зали. Звідти чути було музику. Гол дивився на повиту сутінками вулицю, в цьому місці забудовану з обох боків ятками крамарів, тепер уже зачиненими. Подекуди видно було темні постаті перехожих.

— Щось мені в цьому техасцеві не подобається, — тихо сказав Гол шерифові. — Хоч він сьогодні п’яний, а може, саме тому, складається враження…

Не встиг він докінчити, як вечірню тишу розітнув переляканий крик, потім знову, ще нестямніший:

— Рятуйте! Рятуйте! Вбивці!

Зразу по тому тричі бабахнуло з револьвера. Миттю на вулицю висипали люди. Кричали у великому наметі недалеко від барака шерифа. Доротеїн і Боєрів салони спорожніли, всі кинулися надвір. Зчинився галас. Знову пролунали три постріли, і люди сипнули врозтіч, ховаючись по затінках.

— Заберіть жінок! — крикнув Гол Слейтер і з револьвером у руці метнувся вперед, а за ним кинулися Семюел Мур та Бренкер.

Перелякана Бетті вибігла назад на східці і притулилася до відчинених дверей. Серце їй шалено калаталося. З салону напирали люди. Джо Слейтер з Едом заступили Бетті.

Переполох заскочив Рут у сінях, і натовп одірвав її від Джіма. Той, відчайдушно орудуючи ліктями і лаючись, пробивався до неї, та ось він поточився, і його так притисли до стіни, що аж у грудях заболіло. Тим часом людський потік виніс Рут надвір, і врешті вона опинилася під бараком. Дівчина прихилилася до нього спиною, оглянулась, але не побачила нікого знайомого. Навкруг кишіли чужі люди, нестямно вимахували руками. Якраз тоді вдруге пролунали постріли. Рут затремтіла з переляку.

Раптом дівчина злякалася ще дужче. Що це? Вона боязко зиркнула праворуч і побачила техасця. Гай стояв так близько, що рукавом сорочки торкався її кофтини. Він тримав руки в боки, заклавши великі пальці за пояс із набоями, і дивився на знавіснілу юрбу так спокійно, наче, крім нього, тут нікого й не було. Рут приглядалася збоку до його обличчя їй аж не вірилось: яке воно гладеньке й незворушне! Невже це той самий Гай Джілберт, якого вона бачила кілька хвилин тому в салоні? Він перебігав очима понад головами людей, ніби не помічаючи Рут, і їй навіть здалося, що вуста йому скривила гримаса глуму й погорди.

Тепер крик почувся десь далі, праворуч від неї, і темною вулицею щодуху промчав чийсь осел. Нажахана Рут сахнулася вбік, але Гай Джілберт схопив її за руку й притягнув назад до себе, водночас не спускаючи з ока вулицю. Потім відпустив її руку й знову засунув пальця за пояс.

Гол Слейтер перший добіг до намету, де пролунало шість пострілів, і мало не нагнався на низенького простоволосого чоловічка, що саме вискакував надвір. Чоловічок лівою рукою підтримував брудні підштанки, а правою стискав порожнього вже револьвера, вимахуючи ним над головою. Він підскакував, як божевільний, і без угаву кричав:

— Убивці! Вбивці!

Гол схопив його за липку, заяложену сорочку, трусонув і крикнув йому в саме обличчя:

— Отямся, чоловіче!

Той весь аж тіпався. Нарешті виряченими з жаху очима він утупився в Гола й замовк.

Тієї хвилі намет заходив ходором, у ньому щось затріщало, зашурхотіло, Бренкер вихопив з кобури кольта — коли це зсередини вискочила ослиця Лізі, протупотіла повз спантеличених чоловіків, що стояли з револьверами напоготові, й щодуху помчала вулицею. Хвіст у неї був задертий догори, довгі вуха прищулені, жовті зуби люто, погрозливо вищирені. Лізі не зносила стрілянини!

Семюел вражено дивився їй услід. Як вона сюди попала? І що взагалі тут сталося?

Гол допитувався про те саме у господаря намету.

— Там… там… убивця! — скиглив чоловічок.

Бренкер оббіг намет з одного боку, Мур з другого. Наспіли інші шукачі з револьверами в руках, і за яку хвилину біля намету вже аж кишіло людьми. Всі розпитували, що скоїлось, але досередини ще ніхто не зважився зайти.

— Убивця! — знову верескнув чоловічок.

— Кого ж убито? — гримнув Гол Слейтер. Він почервонів, на лобі йому набрякли жили.

Слейтерові аж дух сперло. Він пустив переляканого чоловічка, запхнув револьвера в кобуру, зсунув капелюха на потилицю й запитав, наче про щось цілком стороннє:

— Ох ти ж йолопе, страхопуде нещасний, чого ти стріляв?

Чоловічок лупав очима на людей, що стояли довкола. Тепер у нього був тільки один клопіт — підтягувати підштанки. В наметі було тихо. Зненацька хтось зареготав, потім ще один і ще. Всім кортіло поглянути на плаксія, що запевняв, буцімто його вбито. А той стояв у підштанках, стискаючи в руці вистріляного револьвера. Люди весело загомоніли, зайшли до намету, і тоді все з’ясувалося.

Семюел Мур перший зметикував, що сталося, і прикусив язика, щоб і собі не зареготати. Чоловічок, усе ще тремтячи, підійшов до своєї постелі. Він був крамарем і торгував усім, чим трапиться. Біля входу стояв прилавок, а за ним, між купами різного краму, господар влаштував собі ліжко. Лізі, у якої був ще гострий нюх, тихенько прокралася до намету. Хитра ослиця добре знала, що опинилася на забороненій території. Два шнурки при вході вона просто перегризла, тоді обережно рушила далі й нарешті знайшла мішок з цукром, якраз коло постелі лякливого крамара. Ослиця спокійнісінько прожувала дірку в мішку й заходилась їсти цукор. Допавшись до таких ласощів, вона скоро забула про всяку обережність і заплямкала на весь рот.

Бідолашний крамар прокинувся, коли в головах хтось стоїть! А він на ніч під подушку ховає гроші! Крамар схопився, закричав пробі й зопалу стрельнув із свого великого револьвера куди очі бачать. Лізі пощастило, її не влучило. Спершу від того вереску й гуку ослиця отетеріла, а тоді, розлючена стріляниною, гайнула з намету, продерши дірку, аж увесь він загойдався.

До намету внесли ліхтарі. Герой у підштанках стояв і дивився на свою постіль. Коло неї лежав роздертий мішок. Поки зчинився той шарварок, Лізі встигла з’їсти й розсипати принаймні четвертину всього цукру.

— Ось тут, отут він стояв, — забелькотів крамар, — коло самого мене! — І показав на узголів’я своєї постелі.

— То була вона, а не він, — сухо сказав Мур, — і мала чотири ноги.

Крамар глипнув на нього, нічого не зрозумівши.

— Я тут уночі завжди тримав свої гроші, — простогнав він і підняв ковдру. Побачивши, що полотняний гаманець із грошима й золотом лежить там, де й був, крамар полегшено відітхнув і хутко прикрив його знову.

Мур пояснив, що то було. Тепер сміх уже перекинувся з намету на вулицю. Адже багато людей бачили, як Лізі тікала звідти. Шукачі товпилися в тісній ятці, ляскали себе з утіхи по стегнах, штовхали один одного під ребра і аж корчилися, так реготали. Берт Джілберт з Кудланем теж були в натовпі.

— Але ж і міцно спиш ти, чоловіче! — крикнув хтось.

— Авжеж, — поважно відповів крамар, — до півночі я сплю добре, а потім прокидаюся, бо ж самі знаєте, що тоді по табору вештаються розбишаки, а я не хочу підставляти їм шию під ножа.

Він нестямно озирнувся навколо.

Всі знову зареготали, а Берт Джілберт вигукнув:

— У тебе, недоростку, надто жилава шия, жоден ніж її не візьме!

Крамар розлютився й почав виганяти всіх з намету.

Мур пішов ще раніше. Він проштовхався крізь натовп і швидко подався вулицею в тому напрямку, що побігла Лізі, — протилежному від її стійла. Як він собі й гадав, ослиця далеко не втекла. Мур свиснув, тоді покликав її, і Лізі неквапом підійшла до нього з темряви. Мабуть, вона саме хотіла вертатися до табору. Вона важко перевалювалась усім тулубом, бо нажерлася скільки влізло. То був живий доказ недавнього злочину.

— Ходи, злодійкувата відьмо! — сердито сказав Мур. — Я через тебе мало не згорів з сорому. Дурепа жадібна, отак наполохати цілий табір!

Він узяв її за вухо й потяг за собою.