Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 10

— А може, я ту вагу повернув у золоті, паніматко? — Мур нахилився й лукаво ущипнув її за плече.

Том засміявся, і на його чорному, як сажа, обличчі блиснули білі зуби.

— Та де там! — махнула рукою стара. — Не робіть з мене жартів першого ж таки дня, Семюеле. Ви ж ніколи не були хвальком. Що можна нині добути, тиняючись по горах? Ще менше, як працюючи в полі та коло худоби.

— Може, воно й так, — погодився Мур і перевів розмову на інше: — А як у вас урожай? Худоба здорова?

— Не нарікаємо, хоч посуха знову багато нашкодила, потік на цілі тижні пересихав. Та ходімо вже до хати.

— Гляньте спершу на коней! — крикнув Едвард, з повагою обійшовши полову кобилу. — Оця, мабуть, коштує гроші, не те що тяглова шкапа.

— Подобається тобі, Еде? — запитав Мур.

— Така сподобається кожному.

— Я купив її тобі в подарунок.

Едвард обвів усіх очима — він ще зроду не був такий здивований.

— Справді? — тихо запитав хлопець і аж почервонів з радощів та вдячності. Такий кінь!

Мур усміхнувся. Він залюбки розповів би тепер їм усім про своє щастя, але це було б нерозважно. До золота так пристає біда, як смола до пальців. Воно за одну ніч міняє людей, як підступний чарівник, лагідних робить лютими, розумних дурними і навіть добрих лихими. Треба спокійно все обміркувати, а потім уже братися до діла.

Едвард не знав, кого вперед обіймати: дядька Сема чи кобилу — так розгубився з радості й гордощів.

Поки вони з Томом обходили коней, Лізі, метляючи хвостом, обнюхала все, а тоді подріботіла до свого стійла. Матуся Фінні з дочками й гостем пішли до хати.

— Не розбещуйте мені так хлопця, Семюеле, — сказала мати, — а то він ще запишається.

— Не запишається, — впевнено відповів Мур. — Надто здоровий корінь ви всі маєте.

Попоївши, Мур розпакував подарунки. Він сам тішився дужче за тих, кому їх дарував. Згодом надійшов Джо Слейтер, молодик з мозолястими руками і білявою чуприною. Бетті трохи збентежено глянула на матір, і та відразу ж прийшла дочці на допомогу.

— Бетті цього літа заручилась із Слейтером, — пояснила вона Мурові, — а на той рік хочуть уже й побратися. Я мусила погодитись: хіба станеш молодим на дорозі. Аби щасливі були. Слейтер хоче будувати хату он коло того сосняка на пагорбі. Нелегко їм буде.

Знову Мур насилу втримався, щоб не розказати молодим про те, як йому пощастило. О, вони лиха не знатимуть! Він радісно мовив:

— Відсвяткуємо сьогодні моє повернення! Еде, піди запроси когось із сусідів.

— Ви вносите неспокій до моєї господи, Семюеле. Якийсь ви не такий, як завжди, — сказала матуся Фінні, задумливо позираючи збоку на Мура. — Вдаєте з себе хтозна-якого багатія. Може, цього року намили в горах кілька фунтів? Якщо навіть так, то треба бути ощаднішому. На старість гірко їсти дарований шматок хліба.

Та дорікала вона Мурові більше жартома і залюбки пішла з Рут готувати пригощення. Вечори в Корктауні були довгі й одноманітні, і як випадала нагода, всі радо збиралися посидіти гуртом.

Коли стемніло, найшло повна хата гостей, — Бетті, хоч трохи й пізно, пишно відсвяткувала свої заручини. Том надів новий костюм і персня з зеленим камінцем, тільки дуже обережно, бо костюм обіп’яв йому тіло і підозріло тріщав по швах. Гості, кремезні хлібороби, сиділи, мов улиті, на саморобних ослонах та лавах і поважно розмовляли. Дехто заходив тільки на хвилю, щоб потиснути руку Мурові та випити з ним чарку, і зразу йшов собі.

Після півночі всі попрощались і з веселим гомоном порозходилися. Мурові трохи шуміло в голові, коли він у своїй комірчині вкладався в ліжко. Спав він міцно, без снів, аж до самого ранку.

Від того дня все пішло знову своєю звичайною колією. Коли випав перший сніг і на білому покривалі з’явилися сліди звірів, почалися лови. А невдовзі після різдва в Корктауні сталися деякі зміни. Одного ранку Джо Слейтер сказав Едові Фінні та Мурові:

— Годі полювати, я починаю рубати дерево на хату. Батько допоможе мені, а навесні, як тільки посіємо, треба будуватися.

Мур задумливо глянув на нього. Джо має слушність, земля добре замерзла, треба користатися з того. Хлопець сподівається, що вони з Едом також допоможуть йому: але навіщо марно братися до такої тяжкої роботи?

Мур довго дивився хлопцям у вічі, тоді сказав:

— Ходімо до мене в кімнату.

І пішов попереду. Хлопці, трохи здивовані, подалися за ним.

Мур вистелив свою кімнатку вичиненими оленячими шкурами, над ліжком прибив ведмеже хутро, а стіни оздобив рогами впольованих звірів. У кутку був вимуруваний коминок.

Хлопці сіли до незграбного столу, чекаючи, що ж їм скаже старий шукач. Мур дістав пузату пляшку та три чарки й налив горілки. А що він не сів, то хлопці й собі повставали.

— Давайте цокнемося, — сказав Мур. — За наше майбутнє. Настав той день, який ви ціле життя згадуватимете, навіть коли старого Мура вже не буде на світі. Вип’ємо за нашу приязнь… і за наше золото.

Вони випили. Ед і Джо не могли отямитися з подиву. Мур підійшов до шафки, поклав щось у кишеню, взяв також згорток паперу, тоді вернувся до столу й розгорнув на ньому папір. То була нехитра карта, яку він сам зробив, — план дороги від Корктауиа до Долини Гнівного потоку.

— Думаю, Джо, — спокійно сказав Мур, — що ти вже не рубатимеш дерева.

Він сягнув рукою в кишеню і поклав на аркуш, якраз на те місце, де позначено Долину Гнівного потоку, знайдений там самородок завбільшки з грушу. Тьмяно блиснуло щире золото.

Джо Слейтер відчув, як по тілу йому покотилася гаряча хвиля.

— Ви знайшли жилу? — тихо спитав він.

Мур тільки мовчки глянув на нього, але в очах його хлопець прочитав відповідь.

— І ви хочете взяти нас до спілки? — знову запитав Джо.

Старий кивнув. Якусь хвилю в комірчині панувала тиша, тільки тріщали в коминку дрова. Хлопці важко дихали, недовірливо позираючи то на план, то на самородок, то на Мура.

Зненацька Мур зареготав.

— Якби ви себе побачили — вилупили очі, мов телята!

Від тих слів хлопці отямились і собі засміялися, схопилися з місця, нервово заходили по кімнатці. Та скоро знову сіли до столу, і Мур почав оповідати. Вони сиділи так дві години — розмова була поважна.

По обіді всі Фінні зібрались у вітальні. Прийшли також Том і Слейтер. Господиня не перебивала Мура жодним словом, тільки трохи зблідла. Аж як старий скінчив, вона озвалася:

— Корктаун спорожніє…

Тоді замовкла й задумливо втупилась у вікно. Та за хвилю вона знову стала спокійна й розважна, як завжди.

— Чи могли б ви зайняти самі цілу долину, Семюеле?

Мур схилився на стільці, стискаючи натруджені руки й опустивши очі додолу.

— Так, міг би, — тихо відповів він, — але не годен був би стримати лавини людей, і тоді б не обійшлося без сутичок, убивств і колотнечі.

— Без цього й так не обійдеться, Семюеле, — суворо мовила господиня.

— Одначе їх буде не стільки, якщо кожен матиме змогу копати. А там золота вистачить.

— І нам усім треба туди їхати?

— Не знаю, — непевно мовив старий. — Хай кожен сам вирішує. Для жінок то не дуже гарне місце.

— Я поїду з Джо! — схвильовано вигукнула Бетті.

Мати суворо позирнула на неї.

— Помовч, доню, тобі слова немає. Хоч ти й виросла тут, але нічого не знаєш ні про цей дикий край, ні про його мешканців. Ми ще поміркуємо, Семюеле, проте я вже нині бачу: мені тут нічого робити, коли всі чоловіки поїдуть. А їх ніхто не вдержить. Тоді ми, жінки, зостанемося безборонні. А в гурті ми завжди будемо дужчі.

Відтоді в їхньому господарстві все пішло якось інакше, ніж звичайно. Правда, вони виконували свою щоденну роботу, одначе говорили мало, кожного посідали свої думки, часом дуже химерні. Діти чекали материної ухвали.

Одного вечора прийшов батько Джо Слейтера.

— Не знаю, який дідько вселився в хлопця, — сказав він. — Закохані часто бувають чудні, але з ним діється щось не те. Може, в них із Бетті не все гаразд? Джо нічого не каже мені, а я до такого не звик. І не береться ні до якої роботи, ходить мов сновида. Навіть дерева не йде рубати, хоч я йому обіцяв помогти. Ми вже пропустили такі золоті дні. От я й прийшов до вас.