Одіссея капітана Блада - Sabatini Rafael - Страница 7

— Я ніколи не був у тій армії. Жоден свідок не говорив такого і, насмілюсь заявити, не скаже. Мене ніколи не цікавило те повстання, і я вважаю цю авантюру цілковитим безглуздям. Насмілюсь запитати вашу честь, — тут ірландський акцент Блада помітно посилився, — що міг робити я, католик, в армії протестантів?

— Католик? — Суддя якусь мить похмуро розглядав Пітера Блада. — Ти скоріше лицемірний ханжа-протестант. Скажу тобі, чоловіче, що я нюхом чую протестанта за сорок миль.

— Тоді наважусь поцікавитись, чому ж ви, ваша честь, своїм надзвичайним нюхом не чуєте католика за чотири кроки?

По галереях легкою хвилею прокотився сміх, але лютого погляду судді і окрику судового пристава було досить, щоб він негайно урвався.

Трохи нахилившись уперед, лорд Джефрейс підніс тендітну білу руку, пальці якої все ще стискали носову хусточку і, погрозливо сказав:

— Не час зараз розглядати твою релігійну приналежність, голубе, — сказав він, постукуючи пальцем по столі в такт словам. — Але закарбуй собі на носі те, що я зараз тобі скажу: немає такої релігії, яка б дозволяла брехати, прикриваючись нею. В тебе, як і в кожного, є безсмертна душа, і ніщо в світі з нею не зрівняється. Не забувай, що всесильний господь-бог, перед чиїм судом і ти, і всі ми станемо в нашу останню годину, покарає тебе за найменшу брехню і кине у вічний вогонь, у безодню, де палає сірка, якщо ти хоч трохи ухилишся від правди. Бога не обдуриш! Тому я закликаю тебе говорити правду: як сталося, що тебе захопили з бунтівниками?

Якусь мить Пітер Блад дивився на суддю здивовано і збентежено. Яка неймовірно жахлива людина цей суддя! Нарешті Блад опанував себе і відповів:

— Того ранку мене покликали до пораненого лорда Гілдоя, і я вважав, що за обов'язком, накладеним на мене професією, я повинен був подати йому допомогу.

— Ти вважав?

Вигляд судді був страшний: на зблідлому обличчі його губи червоніли, як кров, якої він так жадав. Злісно посміхнувшись, він впився поглядом у Блада, але опам'ятався, зітхнув і, знову набравши лагідного та скорботного вигляду, сказав:

— Як ти безжалісно марнуєш наш час! Але я наберусь терпіння. Добре. Хто покликав тебе?

— Піт. Він може підтвердити.

— О, звісно, Піт може підтвердити. Зрадник, який уже визнав свою провину. І це твій свідок?

— Бейнс також може засвідчити мої слова.

— Бідолаха Бейнс має ще відповісти за себе, і не сумніваюся, що на тебе в нього не вистачить часу, бо він намагатиметься врятувати від зашморгу свою власну шию. Так, так! І це всі твої свідки?

— Ні, ваша честь. Можна викликати з Бріджуотера ще й інших, які бачили, як я виїхав того ранку з Пітом на крупі його коня.

Джефрейс посміхнувся.

— В цьому немає потреби. Я не збираюся витрачати так багато часу на тебе. Скажи лише одне: коли Піт, якщо вірити тобі, приїхав по тебе, ти ж знав, що він був прихильником Монмута, як він це визнав зараз сам?

— Знав, ваша честь.

— Знав! Ага! — верховний суддя подивився на присяжних засідателів, які знітилися від страху, і коротко, в'їдливо засміявся. — І все ж, незважаючи на це, ти поїхав з ним?

— Я вважав своїм священним обов'язком подати допомогу пораненому.

— Священним обов'язком, кажеш? — І в очах судді знову спалахнула лють. — Боже милосердний! Як тільки ми живемо серед таких, гадів? Твій священний обов'язок, негіднику, — служити богу і королю. Але не будемо даремно витрачати слова. Піт сказав тобі, кому саме ти мав подати допомогу?

— Так, лордові Гілдою.

— І ти знав, що лорд Гілдой був поранений у бою, знав, на чиєму боці він бився?

— Знав.

— І все ж, вважаючи себе лояльним підданим короля, в чому ти хочеш нас переконати, ти поїхав до пораненого?

На мить Пітер Блад втратив терпіння.

— Моя справа — лікувати рани, а не вивчати політичні погляди пораненого, — сказав він різко.

Схвальний гомін прокотився по галереях і навіть серед присяжних засідателів, але це ще більше розпалило верховного суддю.

— Господи Ісусе! Чи бачив світ ще коли-небудь такого безсоромного негідника, як оцей? — 3 білим, мов крейда, обличчям суддя повернувся до членів суду. — Я сподіваюся, панове присяжні, що ви звернете увагу на поведінку цього підлого зрадника. Не можна не помітити заклятості людей такого типу, як він. Він сам, своїми власними устами, визнав провину, якої досить, щоб повісити його десять разів… Але це ще не все. Говори, мерзотнику: з якою метою ти морочив голову капітанові Гобарту брехнею про високий сан зрадника Піта?

— Щоб врятувати його від повішення без суду, яке йому загрожувало.

— А яке тобі діло до того, чи повісять цього негідника, чи ні?

— Справедливість — справа кожного вірнопідданого, бо несправедливість, вчинена людиною, яка перебуває на королівській службі, в якійсь мірі безчестить самого короля.

Це був тонкий і гострий випад на адресу присяжних; він розкривав гнучкість та гостроту розуму Блада і міру його самовладання, що особливо посилювались у хвилини великої небезпеки. На будь-який інший склад суду його слова справили б те враження, на яке він і сподівався. Можливо, вони вплинули б навіть на цих слабкодухих овечок. Але тут знову втрутився Джефрейс.

Він почав дихати важко й шумно, потім рвучко підвівся.

— Пресвята діво! — закричав Джефрейс. — Чи доводилось вам бачити такого безсоромного мерзотника? Але з тобою вирішено. Я бачу тебе, падлюко, вже з мотузкою на шиї.

Закінчивши цю зловтішну тираду, суддя знову впав у крісло і заспокоївся. Судова комедія скінчилась. На блідому обличчі судді не проявлялося ніяких ознак душевного хвилювання. Його знову охопила тиха меланхолія. Коли ж за хвилину він заговорив, голос його був лагідним, майже ніжним, але кожне слово чітко лунало в принишклому залі.

— Не в моїй вдачі кривдити когось, а тим більше втішатися чиєюсь загибеллю. Тільки з жалю до тебе я вдався до цих слів, бо хотів, щоб ти подбав про свою безсмертну душу, а не віддавав її на поталу, вперто чіпляючись за брехню та викрутаси. Але я бачу, що всі мої зусилля, все моє співчуття і милосердя марні, тому мені більше нема про що з тобою говорити. — І, повернувши до присяжних засідателів своє сумне вродливе обличчя, він додав: — Панове! Як представник закону, я зобов'язаний нагадати вам, що той, хто хоч і не брав безпосередньої участі в повстанні проти короля, але свідомо приймає, дає притулок або лікує бунтівника, є таким самим зрадником, як і той, хто виступив із зброєю в руках. Моя присяга і власне сумління зобов'язують мене роз'яснити вам суть закону, а ваші присяги і ваше сумління зобов'язують вас ухвалити справедливий вирок.

Після цього Джефрейс почав промову, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад обидва винні в зраді: перший — тому, що переховував зрадників, другий — надавав зрадникові медичну допомогу. Він пересипав свою промову улесливими посиланнями на свого законного государя й повелителя, якого бог поставив над усіма, і лайкою на адресу протестантів та Монмута, про якого, — висловлюючись його власними словами, — він брав сміливість твердити, що найбідніший законнонароджений підданий королівства має більше прав на престол, ніж цей байстрюк герцог.

— Господи! Яке гаддя завелося в нашому суспільстві! — шалено вигукнув суддя і впав у крісло, знесилений таким енергійним виступом. Якусь мить він сидів нерухомо, приклавши хусточку до рота, потім знову якось неспокійно засовався в кріслі, і знову його обличчя спотворив біль. Він ледве зміг кивнути членам суду, щоб ті вийшли для ухвалення вироку.

Пітер Блад слухав нестримну, богохульну і майже непристойну промову Джефрейса з байдужістю, яка пізніше, коли він згадував про все це, дивувала його самого. Він був так вражений поведінкою цієї людини, протиріччям між його духом і тілом, методами залякування і примусу по відношенню до присяжних засідателів, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його власному життю.