Одіссея капітана Блада - Sabatini Rafael - Страница 40

За весь цей час іспанці не встигли зробити жодного пострілу, таким раптовим і навальним був удар Блада.

Взяті на абордаж і налякані холодною сталлю піратських клинків, команди «Сан— Феліпе» та «Інфанти» не чинили ніякого опору. Пожежа на флагманському кораблі так приголомшила їх, що вони визнали себе переможеними і склали зброю.

Звичайно, якби «Сальвадор» виявив більшу стійкість і цим самим підтримав два інші ще не ушкоджені судна, то, можливо, іспанцям і вдалося б схилити фортуну на свою користь. Але сталося так, як і мало статися в іспанців, коли йшлося про гроші або здобич. На «Сальвадорі» зберігалася скарбниця ескадри: близько п'ятдесяти тисяч песо. Прагнучи будь-що врятувати цінності, щоб вони бува не потрапили до рук піратів, дон Мігель перебрався з залишками своєї команди на борт «Сальвадора» і наказав іти до форту на острові Паломас. Чекаючи нападу піратів, адмірал заздалегідь таємно переозброїв форт і залишив у ньому гарнізон. З цією метою він зняв з форту Кохеро, що був у глибині затоки, все озброєння, включаючи й кілька далекобійних «королівських гармат», значно потужніших, ніж звичайні.

Нічого цього не знаючи, капітан Блад у супроводі «Інфанти», якою тепер командував Ібервіль із своїми людьми, кинувся в погоню за іспанцями. Кормові гармати «Сальвадора» безладно відповідали на влучний вогонь переслідувачів. Діставшись мілководдя, під захистом фортових гармат, корабель почав тонути і сів на дно. Наскільки це було можливо, команда «Сальвадора» — хто в човнах, а хто плавом — добралися до берега Паломаса.

Та саме тоді, коли капітан Блад вважав перемогу здобутою, а вихід у океан відкритим, форт виявив свою страшну силу, про існування якої пірати навіть і гадки не мали. З страшенним гуркотом подали про себе звістку «королівські гармати». «Арабеллу» струсонуло від ударів ядер, які знесли частину борту і вбили кількох піратів, викликавши паніку на кораблі.

І коли б не Піт, штурман «Арабелли», що власноручно взявся за штурвал і різко повернув його праворуч, «Арабеллі» було б сутужно, бо за першим не забарився й другий залп.

Тим часом на долю «Інфанти» випали ще важчі випробування. Хоча в неї влучило лише одне-однісіньке ядро, але в пробоїну на ватерлінії її лівого борту ринула вода, і корабель, мабуть, затонув би, якби досвідчений і спритний Ібервіль не вжив негайних заходів, наказавши скинути в воду всі гармати лівого борту.

Таким чином «Інфанту» пощастило втримати на поверхні. Тепер корабель, хоч і хилився на правий борт, сяк-так повз слідом за «Арабеллою». Гармати з форту все ще обстрілювали відступаючі кораблі, але були вже безсилі завдати їм значної шкоди.

Вирвавшись з-під вогню батарей і зібравшись докупи, «Елізабет», «Сан-Феліпе», «Арабелла» та «Інфанта» лягли в дрейф, і капітани чотирьох кораблів могли, нарешті, обміркувати своє досить скрутне становище.

Розділ XVII

ОБДУРЕНІ

У сліпучому сяйві вранішнього сонця на палубі «Арабелли» засідала наспіх скликана рада. Капітан Блад, головуючи на раді, зовсім занепав духом. Згодом він сам признався, що цей день був найтяжчим у його житті. Він не міг не визнати, що, провівши цю операцію з такою майстерністю, якою можна було б заслужено пишатися, і розгромивши ворога з переважаючими силами, вони все ж не здобули жаданої перемоги. Три вдалих постріли батареї, про існування якої ніхто з них і не догадувався, перетворили перемогу на поразку. На порятунок нічого було й сподіватися, поки вони не оволодіють фортом, який охороняв вихід у море.

Зопалу капітан Блад запропонував сяк-так полагодити кораблі і ще раз спробувати прорватися в море. Але його відмовили від такого рискованого наміру, адже гарячковість невластива їхньому капітану — від нього чекають розважливості, а не розпачу. І капітан Блад, як тільки до нього повернувся спокій, тверезо оцінив обстановку: «Арабелла» нездатна вийти в море, «Інфанта» ледве тримається на воді і то завдяки майстерності її капітана, а «Сан-Феліпе» серйозно пошкоджено вогнем піратів ще до того, як він потрапив до їхніх рук. Цілком ясно, що за таких обставин, хотів цього Блад чи ні, він змушений був визнати за краще повернутися в Маракайбо і там переобладнати кораблі, перш ніж робити ще одну спробу пробитися до моря.

Так і вирішили. І ось у Маракайбо повернулись переможці, переможені в короткому, але жахливому бою. Гнітючий настрій Блада посилювався набридлими наріканнями Каузака, песимізм і в'їдливість якого не мали меж. Зазнавши непомірної втіхи від блискавичної і легкої перемоги над переважаючими силами ворога, бретонець знову впав у страшний відчай, заразивши своїм настроєм більшу частину французьких корсарів.

— Кінець усьому, — сказав він Бладу. — Цього разу ми попалися.

— Я чую від тебе це не вперше, — зауважив Блад з героїчною витримкою. — А ти ж, здається, не з тих, хто не розуміє, що сталося. Адже ніхто не посміє заперечувати, що повернулися ми з більшою кількістю і кораблів і гармат, ніж вирушили сюди. Поглянь, чоловіче добрий, зараз на наш флот!

— Я бачу, — буркнув Каузак.

— Он як! Тоді ти нікчемний боягуз!

— Ти називаєш мене боягузом?

— Авжеж!

Бретонець, важко дихаючи, метнув на кривдника злий погляд, але вимагати помірятися силами за образу не зважився. Йому було добре відомо, чого можна сподіватися від Блада. Ще не стерлась із пам'яті сумна доля Левасера, і Каузак, стримавши свої почуття, гірко докорив:

— Це вже занадто! Ти перегнув!

— Ось що, Каузак! — не витримав Блад. — Остогидло мені слухати, як ти скиглиш і скаржишся, що не все йде так гладенько, як тобі хотілося б. Якщо тобі потрібен спокій, то не слід було виходити в море, та ще й зі мною. У мене спокійного життя не жди, його не буде ніколи. Оце і все, що я мав тобі сказати.

Почувши такі слова, Каузак вибухнув прокляттями і подався до своїх людей за порадою.

А капітан Блад, не забуваючи про свої обов'язки лікаря, пішов до поранених і пробув там до пізнього вечора. Потім він поїхав на берег у дім губернатора і написав дону Мігелю листа, який був чемним викликом.

«Сьогодні вранці Ви, Ваше превосходительство, переконалися, на що я здатний, — писав він. — Незважаючи на Вашу більш ніж подвійну перевагу в людях, кораблях та гарматах, я потопив або захопив усі судна великої ескадри, яка прийшла в Маракайбо, щоб знищити нас. Зараз Ви не зможете здійснити своєї погрози, якщо навіть із Ла-Гуайри підійде очікуваний вами «Санто-Ніньйо». Уже маючи деякий досвід, Вам неважко уявити, що може ще статися. Мені не хотілося тривожити Вашу високість цим листом, але я людина гуманна і ненавиджу кровопролиття. Тому, перш ніж розправитися з Вашим фортом, який Ви вважаєте неприступним, так само як я вже розправився з Вашою ескадрою, яку, до речі, Ви теж вважали непереможною, я, керуючись виключно почуттям людяності, роблю вам останнє застереження. Якщо Ви заплатите викуп у п'ятдесят тисяч песо, доставите нам сто голів худоби і дасте можливість вільно вийти в море, я не спалю міста Маракайбо, а залишу його, звільнивши при цьому захоплених мною сорок полонених. Серед них є чимало поважних персон, яких я затримаю як заложників, поки ми не вийдемо у відкрите море, а потім відправлю їх назад у каное, які ми тільки для цього й беремо. Якщо ж Ви, Ваше превосходительство, відхилите мої скромні умови, нав'язавши нам таким чином необхідність захопити форт, хоч це і вимагатиме жертв, то застерігаю вас, що на милосердя не сподівайтесь. Я почну з того, що перетворю на руїни чудове місто Маракайбо…»

Закінчивши листа, він наказав привести до нього захопленого в Гібралтарі віце-губернатора Маракайбо. Ознайомивши його з написаним, Блад послав віце-губернатора з листом до дона Мігеля.

Блад вибрав посильного дуже вдало. Адже віце-губернатор був найбільш зацікавленою людиною в тому, щоб будь-якою ціною врятувати місто від страшного спустошення, яким погрожував капітан Блад.