Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 8

Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.

Полковник Лунде стояв позад мене.

— Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи… навчання Вікторії… ні… ні…

— Я наглядатиму за нею, — сказав я.

— Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку…

Він наче не вмів доказувати речення до кінця.

— Доценте Бакке… все це залишиться між нами?

— На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.

— А. ваш брат… — мовив полковник Лунде, — він теж утаємничений?..

— Мій брат лікар, — відповів я. — Те, що я сказав про Карла Юргена Галла, поширюється й на мого брата. Зберігати таємницю — його професійний обов'язок. Крім того… ми з ним звикли разом обмірковувати кожну справу. Властиво, ми доповнюємо один одного.

— Я розумію. — Полковник на хвилину задумався. — Ви будете тут ці перші дні, доценте Бакке? Я маю на увазі вдень і вночі?

— Вдень і вночі, — проказав я за ним. — Коли хтось захоче побачити мене, нехай приходить сюди. Інспектор Галл і мій брат дзвонили мені, і я сказав їм, щоб вони приїхали сюди, ми поговоримо тут. Вони приїдуть сьогодні увечері.

В очах полковника майнув страх.

— Хіба є… щось нове?

— Не знаю. Я не розмовляв з жодним із них від учорашньої ночі. Але ми ще не зіставляли своїх спостережень. Якраз сьогодні увечері ми зробимо це.

— Вітальня до ваших… — почав полковник.

— Ми посидимо тут, — мовив я.

— Я не знаю, де забарилися моя дружина й дочка… Вони не повернулися з міста. Але ми обідаємо о восьмій. Рівно о восьмій…

Останнього речення він міг і не додавати. Хотів би я побачити живого полковника, який не обідав би «рівно» у визначений час.

— Якби інспектор Галл і ваш брат захотіли…

— Ні, дякую, полковнику Лунде. Ми не будемо обідати. Тільки трохи поговоримо втрьох. Тут, у кімнаті.

Він здавався дедалі розгубленішим. Я не бачив людини, яка б протягом доби втратила майже всю свою самовпевненість. Він скидався на полковника, якого не покликали на засідання генерального штабу, де мали обговорювати його власний проект військового статуту.

— Я… я буду в бібліотеці. Спро… я там посиджу й почитаю…

— Дякую, полковнику Лунде. Він вийшов.

Я стояв біля вікна й дивився на місто внизу. Темнішало, і на вулицях спалахувало світло, один разок перлин за одним. З відстані не можна було ні прочитати рекламні написи, ні навіть розрізнити їхню форму — вони скидалися на невеличкі мерехтливі самоцвіти, червоні, зелені, жовті. Я намагався визначити, де саме світилися разки перлин і самоцвіти, але й це нелегко було зробити. Видно, для цього треба було довше тут пожити.

Цікаво, скільки мені доведеться тут бути?

Кілька діб? Тиждень? Місяць? Чи, може й довше?

У саду тихо шелестіли ялини. Одна волохата гіллячка м'яко билася об стіну за моїм вікном.

Скільки?

Я цього не знав. Знав лише, що пробуду тут, доки на власні очі не побачу того, хто робив замах на життя панни Лунде. І раптом мені спало на думку, що той, хто вже раз робив замах, може зробити його і вдруге. А що як цього разу йому пощастить?

Я відвернувся від вікна і ввімкнув світло. Яскрава лампа під скляним абажуром звисала просто з середини високої стелі. Електричний шнур був прикріплений посередині гіпсової розетки — такі розетки в дитинстві нагадували мені тістечка з кремом. Я ввімкнув решту ламп. Дві поцяцьковані мідяні лампи, одну на нічному столику, а другу на письмовому столі. Абажури на них були мережані, з якимись китичками навколо. Здається, їх називають помпонами.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Люсі. Вона зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.

— Який біс попросив тебе угніздитись тут, Мартіне? Поліція?

Я не люблю, коли жінки говорять таким тоном.

— А чого поліція мала просити мене угніздитись тут, Люсі?

Вона здвигнула плечима, поволі перейшла кімнату, скинула черевички й простяглася на плетеному покривалі мого ліжка.

Вигляд черевичків коло ліжка може схвилювати чоловіка. Залежно, чиї то черевички. Але Люсі була не на мій смак — чи в черевичках, чи без них. Мені не подобалася її ледача млість. І як я міг колись закохатися в неї? Щоправда, мені тоді було п'ятнадцять років.

— Мене вгніздитись тут, як ти кажеш, попросила не поліція, а твій чоловік.

— Мій чоловік?..

її сині, як проліски, очі на мить спалахнули. Вона задумалась. Накручувала білявий кучер на пальці й думала.

— Не сподівалась я, що це станеться з нею… Та коли так, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту?

— Ти переоцінюєш себе, Люсі.

В п синіх очах з'явився крижаний блиск.

— То кого ж тоді ти стережеш?

— Я нікого не стережу. Я вчитиму Вікторію. Твій чоловік хоче, щоб вона склала екзамен за гімназію.

— Вікторія?.. Мені вона подобається. Єдина розумна людина в цьому старому будинку, заселеному примарами.

— Виходить, добре, що я тут, — мовив я. — Вікторія зможе скласти екзамен за гімназію.

Люсі зсунулася з ліжка і знов узула черевички.

Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Дуже знадлива картина для того, кому подобаються такі жінки.

— Моя кімната по той бік коридора. Перші двері праворуч. Заходь, коли тобі чогось буде треба від мене.

Що я міг відповісти? Вона нітрохи не скидалася на беззахисну дівчину, якій загрожувала небезпека.

Карл Юрген сів на вишуканий старовинний стілець біля письмового столу. Крістіан вмостився в плюшевому кріслі, а сам я прилаштувався на краєчку ліжка. Карл Юрген вибрав те місце не випадково. Він завжди сідав так, щоб можна було бачити всіх.

— Я спершу побалакаю з вами двома, — сказав він. — А тоді піду до тих трьох. Насамперед я хочу знати, чого тебе запросили сюди, Мартіне?

Я розповів йому все.

— Отже, я тут за гувернера, — докінчив я. — Але справжня причина ось яка: полковник Лунде вважає, що Вікторії загрожує небезпека.

— Яка небезпека?

— Не маю уявлення.

— Що полковник сказав про Вікторію? Тобто я хочу почути все, що він сказав, слово в слово.

— Сказав… стривай, як він сказав? Ага, сказав: «Я боюся за Вікторію».

— Дуже цікаво, — озвався Крістіан зі свого плюшевого крісла. — Цікавий добір слів.

Карл Юрген закурив сигарету, тоді знову взявся за мене.

— А ранок ти згаяв на пошуки каменяра, Мартіне?

— Так, — відповів я. — І знайшов його раніше за тебе. Кому ти доручив цю роботу?

— Сержантові Ев'єну і сержантові Стену. Каменяра знайшов Ев'єн.

Скільки разів я розповідав у школі своїм учням на уроках — Це тому, що йому дісталася друга половина телефонного списку, — сказав я.

— Так. Ти його випередив. Чого ти ходив до каменяра, Мартіне?

— Того, що й твої поліцаї, яких ти послав. Міркування в нас були ті самі. Проте мені здавалося, що чисто психологічно в мене більше шансів, ніж у сержанта Ев'єна. Що йому пощастило довідатись?

— Думаю, що правду. Тисяча крон за напис. Каменяр не знав, хто замовляв той напис, але перевірив у довіднику номер телефону. Навряд чи він причетний до якогось злочину. Та почекаємо й побачимо.

Крістіан слухав, що ми говорили, й курив. Здавалося, він думав про щось цілком інше.

— Але сержант Ев'єн не дізнався про найважливіше, — мовив я, почуваючи себе так, як Шерлок Холмс, коли він повчав доктора Вотсона.

Я дістав сигарету й поволі закурив її. А тоді розповів про «голос».

— Це теж дуже цікаво, — сказав Крістіан і знову заглибився в якісь свої думки.