Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 39

Я вкрився холодним потом.

— Дякую за допомогу, — прошепотів Карл Юрген так тихо, що я ледве розчув його слова. Ми всі говорили пошепки, та я аж потім усвідомив, що вперше чую шепіт Карла Юргена. — Вас відвезуть додому тією самою машиною, що ви приїхали сюди. Ви зробили нам величезну послугу. Я навідаюсь до вас завтра.

Молодий каменяр непевно, боязко всміхнувся до мене. Сержант Ев'єн пішов із ним надвір.

Карл Юрген відчинив двері. Ми з Крістіаном зайшли до вітальні слідом за ним.

Спершу я її не впізнав. Думаю, що Карл Юрген і Крістіан так само не зразу її впізнали.

Коси в неї були коротко підстрижені й пофарбовані: вони здіймалися навколо її обличчя, наче мідяно-руді хвилі. Мені раніше ніколи й на думку не спадало, що насправді вона вродлива. Косметика на обличчя була накладена рукою майстра — помірно, зі смаком. Впадало у вічі й те, що її сукня, так звана «мала чорна», походить із найкращого салону мод. Та сукня сиділа на ній як вилита. Фігура в неї виявилась майже бездоганною. На струнких, іще зовсім не старечих ногах красувалися прозорі нейлонові панчохи. Взута вона була в черевички на високих підборах, такі тонкі й легенькі, що здавалося, наче вони намальовані на ногах.

Полковник Лунде і решта дві жінки сиділи так, немов були приліплені кожне до свого стільця. По-моєму, вони навіть не помітили, як ми зайшли. Ніби їх хто зачарував. Карл Юрген мовчки сів на канапу. Ми з Крістіаном теж посідали обабіч нього. Певне, вигляд у нас був досить чудний.

— Читайте далі, — мовив Карл Юрген.

— Мабуть, я надто стара для Джульєтти, — мовила вона тим своїм дивним голосом. Вона дивилася на мене, адже я був філолог.

— Джульєтта мала чотирнадцять років, — мовив я, сам не впізнаючи свого голосу. — Отже, всі жінки надто старі для цієї ролі. Звичайно, за винятком чотирнадцятирічних…

— Байдуже, — мовила вона. — Однаково я вже стомилася. А ви не вельми чемні, вдерлися сюди, навіть не постукавши.

Вона сіла на плюшевий стілець і закинула одну на одну свої зграбні ноги в нейлонових панчохах.

— Я не вельми зважаю на правила чемності, коли мені доводиться виконувати свій службовий обов'язок. А я прийшов сюди, щоб викрити два замахи на життя, — сказав Карл Юрген крижаним голосом.

Вона глузливо посміхнулася:

— Цікаво буде почути, як ви їх викрили.

— Усі зараз почують, — відповів Карл Юрген. Я дивився на неї, і в мені наростала ненависть.

— Отже, «Гамлет» уже проданий, — мовив я. — Певне, в «Антикваріат Дамма». Уявляю собі, як зрадів майор Дамм, коли побачив перше видання «Гамлета». Хто б із антикварів не зрадів на його місці. І він, мабуть, не поскупився. А що з ним буде, коли ми прийдемо до нього з рештою!

— З рештою?..

— З «Сонетами», теж у першому виданні тисяча шістсот дев'ятого року. Досі в цілому світі їх було тільки тринадцять примірників. А ще «Пристрасний пілігрим», перше видання тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року. І «Тит Андронік», теж перше видання, таке рідкісне, що досі воно було відоме тільки в одному примірнику. І, нарешті, «Ромео і Джульєтта» в першому виданні, з власноручними зауваженнями Шекспіра в багатьох місцях на берегах книжки.

Мій голос звучав немов чужий, але й до певної міри знайомий мені. Таким голосом, цілком незворушним, я розповідав на уроках у школі про громадянську війну в Америці.

— По-своєму це буде сенсація, — повів я далі. — Можна сказати, світова сенсація. Я навіть думаю, що майорові Дамму доведеться їхати в Лондон, щоб продати їх на аукціоні «Сотбі». Скільки за них дадуть, важко сказати наперед. Але я думаю, що мільйонів зо два…

її очі під рудим волоссям заблищали.

— То їх було так багато…

— Я залишив «Гамлета» на місці, — сказав я. — Але з усього видно, що й саму цю книжку оцінили в чималу сумму…

Вона не зводила з мене очей.

— Я завжди терпіти не могла домашніх учителів, — мовила вона. — А надто таких, що нишпорять по чужих горищах…

— Мене це нітрохи не цікавить, — сказав я і сам почув, що голос у мене такий самий крижаний, як у Карла Юргена.

Я обернувся до полковника.

— Ви дуже багата людина, полковнику Лунде. Він зіщулився на стільці.

— Тепер уже однаково, — відповів він. — Після… після всього, що сталося за ці місяці. Якби я тільки знав, що тут діється…

— Зараз знатимете, — сказав Карл Юрген.

У вітальні полковника Лунде було тихо, як у вусі. її важко було впізнати. Ні пасьянсу, ні вишивання, ні розгорненої книжки на круглому столі з підстеленою під лампою плетеною серветкою. І стільці не стояли біля столу, бо ніхто не читав, ніхто не вишивав і ніхто не розкладав карт.

Стільці були відсунені далеко від столу, і на них, кожне окремо, сиділи полковник Лунде і три жінки з його родини.

Карл Юрген підвівсь і пройшовся по вітальні.

Це роль Карла Юргена, подумав я. Його устами промовляє Правосуддя. Правосуддя зі своїми сухими незаперечними фактами. І доказами. Наскільки він певний у них? І наскільки певний Крістіан? І наскільки певний я сам? Раптом я збагнув, що кожному з нас доведеться зіграти свою роль.

Комусь одному це було не до снаги.

Це справа не тільки самого Правосуддя. Йому повинна допомогти Медицина. І навіть скромний Пес-охоронець.

Кожен із нас мав свою роль. І я сподівався, що кожен упорається зі своєю роллю.

Тепер на кону було Правосуддя.

Худе, довготелесе, з холодним поглядом ясних очей, зірких, мов рентгенівське проміння.

— Полковнику Лунде, того вечора, як панну Лунде вдарили на цвинтарі Вестре, ви сказали, що не були там. Сказали неправду. Вам довелося відмовитись від своїх слів, оскільки біля могили знайдено ваші сліди. Чого ви ходили тоді на цвинтар?

— Я вже пояснював, коли складав свідчення. Я був стурбований тим, що панна Лунде пішла з засідання правління Товариства аматорів поезії так раптово…

— Це правда. Тепер я підтверджую, що правда. Але про одне ви не сказали нічого. Навіщо ви забрали з цвинтаря торбу панни Лунде, в якій були книжки?

Невже Карлові Юргенові про це відомо? Чи він тільки здогадується?

— Не знаю… Мені здавалося, що треба її забрати… Чого вона мала валятися там…

— Я змушений просити вас казати правду, полковнику Лунде. В торбі були не тільки книжки. В ній була й земля.

Справді. Те саме казав і Крістіан. Казав: «Ти знайдеш у торбі землю». Що він, у біса, мав на увазі?

Полковник Лунде зіщулився.

— Я чекаю на відповідь, — мовив Карл Юрген. Полковник Лунде мовчав.

— То я сам відповів за вас. У торбі були сліди землі, їх легко виявила наша лабораторія. А звідки вона взялася там? Не з книжок, звичайно. В торбі було щось, полковнику Лунде.

Я затамував подих.

— Там були ще черевики. Черевики вашої дружини — єдина пара її черевиків з низькими підборами. Та пара, яка лишила найбільше слідів навколо могили вашої першої дружини. Коли ви туди прийшли, там уже побував доцент Бакке. Ви знайшли біля надгробка тільки торбу. Ви заглянули в неї й побачили черевики своєї дружини. Отож ви й забрали ту торбу з черевиками й книжками додому. Книжки ви поклали на місце, а черевики вимили. Та нам однаково не важко було виявити на них слід землі з цвинтаря Вестре. Так усе було?

— Так.

Я насилу розчув голос полковника Лунде.

— Ви сховали черевики в шафу своєї дружини. Та ще треба було десь діти торбу. Ви знали, що ми питатимемо про неї. Ви зробили все, що могли, рятуючи свою дружину. Помили черевики. Але ви знали, що поліція наступає вам на п'яти. Не було часу на роздуми. І знали, що спалена тканина залишає запах. Тож ви вилізли на дерево перед кімнатою доцента Бакке й обмотали торбу навколо гілляки. Правду я кажу?

— Так.

— Я не була на могилі, — мовила Люсі. — Виходить, що я повернулась додому боса?

— А вам не спадало на думку, пані Лунде, що ваш чоловік, можливо, вдаривши панну Лунде, легко міг узяти ваші черевики і, вдавлюючи їх у землю, залишити сліди навколо могили? Руки в нього дужі. Ви не допускали такого, що, можливо, ваш чоловік навмисне залишив ті сліди, щоб вони свідчили проти вас?