Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 20

Знов пролунав меланхолійний голос сурми. На нас ніхто не звертав уваги. Ні на санітарів, які поспішали з ношами, ні на мене, що йшов поряд.

Найближча машина стояла на Голменколенваєні.

І добрі дядьки поліцаї були знов просто поліцаї — вони вправно порядкували на вулицях.

Я сів у машину коло полі.

Завила сирена, і машина зразу набрала швидкості.

Все в цій країні роблять як слід, подумав я. Навіть такого дня, як цей. А що ж це за день?.. Ага, неділя, день змагань на Голменколені… Навіть сьогодні, коли дороги забиті десятками тисяч людей… навіть сьогодні поліцаї забезпечують зелену лінію машині «швидкої допомоги»…

Машина «швидкої допомоги»… і в ній Крістіан. Крістіан?..

І цього разу ми їхали не до Улеволської лікарні.

Не до тієї лікарні, що завжди була моїм пристановищем, бо я знав, що знайду там Крістіана і він зробить для мене все.

Я не знав, куди ми їдемо. Може, на пункт швидкої допомоги?

— Крістіане… — мовив я.

Брат не ворухнувся. Я його не впізнавав. Його чисте, вольове обличчя було спокійне, наче він спав.

Я обережно відгорнув з його грудей сіру вовняну ковдру, якою його накрили санітари. І побачив, де вийшла куля: якраз під кишенею зі значком Товариства лижників. Побачив обпалену по краях дірочку, більшу, ніж на спині.

Крістіане… Крістіане…

Я борсався, вибираючись із сірих хмар. Десь же мас бути чисте небо, світло, повітря!

Але хмари погустішали і обернулися в сніг. Той сніг душив мене, я тонув у ньому. Від снігу відділився темний птах і полинув угору. Тим птахом виявився я. Я летів кудись дуже довго.

— Дев'яносто два метри… — сказав я.

Хтось розмовляв, а може, радів, що я так довго лечу. Я не дослухався, мене душив сніг.

Та я знов почав виборсуватися із хмар. Десь же має бути чисте небо, якийсь просвіток.

Треба розплющити очі. Бо тепер я виразно чув розмову, хтось говорив високо в небі, і мені кортіло глянути, хто то. Але мені було так важко їх розплющити.

Знов почулася розмова. Що ті голоси кажуть?.. Чи, може, то лише один голос? Ні, два.

— Мартіне, — сказав один голос.

Хто такий Мартін? Ага, це я Мартін, я, що лечу вище за інших і далі за інших. Чи я нікуди ке летів? Може, я просто лежав? І що це таке біле наді мною?

Ага, стеля. Звичайнісінька біла стеля. А де голоси?

— Мартіне, — знов почувся голос— Ти вже отямився? Я відірвав погляд еід стелі, й перед! мною з'явився Карл

Юрген. Обриси його були не зовсім чіткі, він ніби погойдувався десь близько вгорі і мав двоє облич, які ніяк не хотіли злитися в одно.

Я вдивлявся в ті обличчя, з усієї сили напружував зір, щоб вони злилися в одне. Адже ні в кого не буває двоє облич.

Ні, буває.

— Янус… — промовив я.

— Та ні, це я! — сказав Карл Юрген. — Ти тільки не хвилюйся.

Я не хвилювався. Мені було добре. Я трохи сердився на Карла Юргена, що він збудив мене з такого гарного сну: я ж був птахом і пролетів багато далі за інших птахів. Я знов заплющив очі.

Але тієї миті почув ще один голос.

І одночасно чиясь рука взяли мене за зап'ясток. Голос був ледь хрипкуватий. М'який, лагідний, ледь хрипкуватий голос. Мені було цікаво, хто це так приємно говорить.

Наді мною схилилося ласкаве жіноче обличчя — з сивими косами, розділеними посередині й прикритими білим чепчиком.

— Як ви себе почуваєте, доценте Бакке? — запитав лагідний голос жінки з ласкавим обличчям.

Я уважно оглянув її. До її комірця була пришпилена емблема: червоний хрест на білому полі. Сьогодні все було біле.

— Дуже добре, — відповів я.

— Ви тільки не хвилюйтеся, — повів далі лагідний голос.

Голова в мене стала ясна й легка. І раптом я похопився, що непристойно отак лежати в присутності жінки. Я до кінця розплющив очі й відчув, що остаточно отямився. Може, я просто спав?

Та враз я згадав усе.

— Крістіан!.. — мовив я і спробував підвестися. Ласкаве обличчя з сивими косами, розділеними посередині, знов схилилося наді мною.

— Ви можете сісти, якщо не будете хвилюватися.

— Крістіан…

Наді мною схилився Карл Юрген.

— Усе гаразд, Мартіне. Крістіан почуває себе добре, справді добре.

Аж тепер я цілком отямився.

Я лежав на тапчані під сірою вовняною ковдрою в кімнаті з білими стінами, і біля мене були тільки Карл Юрген і старенька медсестра.

— Де я?..

На пункті швидкої допомоги, — відповів Карл Юрген.

А чому не в Улеволській лікарні?..

Оскільки ти зомлів на пункті швидкої допомоги, тебе тут триматимуть, поки ти не оклигаєш, — пояснив Карл Юрген.

— Скільки я вже лежу?

Карл Юрген глянув на годинник.

— Трохи більше як годину.

— Можна мені чогось напитися? Сестра в білому халаті підвела мене.

— Пийте, — мовила вона, прикладаючи мені щось до губ.

Це було не зовсім те, що я мав на думці, а велика чашка міцної чорної кави. Я випив її одним духом. Тоді потрусив головою, і всі клепки в ній стали на місце. Я сів, ні на що не спираючись.

— Як себе почуває Крістіан? Він… він…

— Крістіан почуває себе дуже добре. Краще й бути не може.

— Так, але… ти його бачив?..

— Авжеж. Його прострілено наскрізь, але він почуває себе добре. Він питав про тебе.

— Де він?

— Його щойно перевезли до Улеволської лікарні. Коли лікар на швидкій довідався, хто він, то відправив Крістіана в його власне відділення до Улеволської лікарні. Разом з купою щойно зроблених рентгенівських знімків.

— Можна мені поїхати до нього? — запитав я, скидаючи з себе сіру ковдру.

Я був у блакитних штанях-гольфах і білих спортивних шкарпетках. Мої лижні черевики стояли на підлозі, а на спинці стільця висіла куртка зі значком Товариства лижників на кишені.

— Спробуйте стати на ноги, — мовила медсестра.

Я став і не похитнувся. В голові в мене вже не паморочилось.

— Ти не вдарився? — запитав Карл Юрген.

— Ви ж, інспекторе, мабуть, знаєте, що коли людина непритомніє, вона падає дуже м'яко, — мовила сестра.

— Так, звичайно.

У вікно лилося навскісне проміння сонця. Я глянув на годинник. Була майже четверта.

Крістіан лежав у ліжку в палаті свого власного відділення в Улеволській лікарні.

Я завмер, втупивши в нього погляд. Карл Юрген також.

— Привіт! — мовив Крістіан. — Ви начебто недуже раді бачити мене?

— Господи боже! — мовив я. — Ти просто як Фантомас…

— Майже, — мовив Крістіан. — Сідайте. Зараз прийде професор. Він вивчає рентгенівські знімки.

Ми сіли — кожен на свій стілець. Просиділи ми так досить довго. Крістіан мовчки лежав на ліжку. Але він не скидався на тяжкохворого. Може, був тільки трохи блідий. Та якби я не знав, що сталося, то не повірив би, що він упав біля високої ялини на вершині Голменколена, прострілений наскрізь револьверною кулею.

Зайшов професор.

То був низенький, натоптаний чоловік із білим, коротко підстриженим чубом і синіми очима. З-під білого халата видніла краватка, що цілком гармоніювала з кольором його очей.

Карл Юрген і я підвелися. Я не був певний, чи професор узагалі помітив нашу присутність. Хоч, мабуть, помітив, бо зласкавився кивнути нам головою.

— Інспектор поліції Галл? Доцент Бакке? Ми знову вклонилися.

Він ощасливив нас коротким порухом голови, не міняючи виразу обличчя.

— Я хотів би знати, в якому стані перебуває доктор Бакке, — сказав Карл Юрген. Його не так легко було збити з пантелику.

Професор зласкавився знов помітити нас.

— Гаразд, я скажу в якому.

Він поправив краватку. Кожен по-своєму витримує штучну паузу.

— Доктор Бакке поранений у спину з близької відстані. Вхідний отвір дуже маленький, якраз між ребрами. Куля пройшла над діафрагмою, потім над гепаром. Ідучи латеральним шляхом, вона ледь зачепила основу легені. Вихідний отвір міститься на грудях, праворуч. Результат: обмежений пневмоторакс і непрацезнатність протягом двох тижнів.