Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 17

Вона стояла просто переді мною, зовсім близько. І знов скоса дивилася на мене, наче щось задумала і воно її розважило.

«Чому вона не одягнеться як слід? — подумав я. — Чому Люсі не приділить їй трохи уваги? Не так уже й багато треба. Кілька гарних суконь… добру перукарку…»

Вікторія немов прочитала мої думки.

— Тобі й далі здається, що мене неприємно цілувати? — запитала вона.

Вона стояла біля самого мене. Вона ще дитина, ще підліток, а я її вчитель. Я кашлянув.

— Цікаво було глянути на краєвид, Вікторіє. Може, підемо вже вниз?

Вона почала спускатися сходами.

Ми знов розташувалися в дивній кімнаті з гучною назвою «оранжереям. Тут стояв чотирикутний стіл, закладений підручниками, два віденські стільці й чотири горщики із калачиками, через які приміщення й отримало таку гучну назву.

Вікторія розгорнула книжку.

— Щодо громадянської війни, — мовила вона, — то я не цілком розумію, чому генерал Брег…

Я її майже не слухав. У мене ще не розвіялося враження від горища.

— А прабабуся Лунде була дуже стара? — запитав я.

— Дуже, вона мала більше як дев'яносто років.

Я задумався. Не про щось конкретне, але цієї хвилини генерал Брег не вельми цікавив мене.

— Я знаю, що твоєму батькові шістдесят два роки. А скільки років його сестрі?

— Якій сестрі? — запитала Вікторія.

Я здивовано глянув на неї, не розуміючи, чого вона перепитує мене.

— Ну, тітці Марті.

— А, тітці Марті… Вона не батькова сестра.

— Не батькова сестра?..

— Ні. Вона його кузина. їй п'ятдесят вісім років. П'ятдесят вісім років! Я знав багатьох жінок такого віку.

Одні стали спокійні, статечні, а інші й далі були сповнені життя і запалу, кожна по-своєму. Що ж, панна Лунде, яка, виходить, не сестра, а кузина полковника Лунде, живе з іншому світі. У світі, що цілком відповідає атмосфері цього населеного примарами старого будинку, спорудженого на зламі сторіч. Та однаково, хоч я й не довідався нічого особливого, а почував себе так, немов наткнувся на гранату на нейтральній території.

— Вікторіє, я не люблю випитувати людей.

— Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: «Не люблю випитувати людей».

Я знов здивовано глянув на неї.

— Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде — сестра твого батька.

— Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.

— Не стане.

Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.

— Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?

Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.

— Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта — батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд… але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі…

— Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено… тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.

— Так.

— Ти знаєш про це, Вікторіє?

— Звичайно. Я читала «Юридичний порадник».

— Слухай-но…

— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.

Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!

Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина

Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.

— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.

— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати…

Що ж, недарма вона була дочкою полковника.

— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт.

Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», — сказав мені її батько.

Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.

Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.

Потім ми прослухали останні вісті.

Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.

— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.

Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.

— Я вимкну світло, — сказав я.

— Дякую, доценте Бакке.

Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.

Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.

Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.

Чи, може, не зовсім?

До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.

Звук долинав з кімнати Вікторії.

Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.

Вікторія плакала.

Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.

Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.

Я постукав ще раз.

— Вікторіє, це я.

Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось.

— Можна мені зайти, Вікторіє?

Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.

Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.

Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.

— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?

Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.

Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем. Вигляд у неї був такий нещасний, що в мене стислося серце. Може, це звучить банально, але в мене справді стислося серце.

— Я плачу не того, що ти думаєш, — відповіла вона Мені стало страшно.

Вона всміхнулася.

— Нема чого лякатися, Мартіне…

Мабуть, я помилявся, вважаючи, що в мене таке незворушне обличчя, як у гравця в покер. Або, може, Вікторія, з її дивовижним чуттям уміла читати думки людей з їхніх облич.

— Не такий це страх, як ти думаєш. Я нічого не думав.

— Чого ти плачеш, Вікторіє? Вона зім'яла в руці хусточку.

— Сьогодні мій день народження.