Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 10

Полковникове обличчя змінилося. На його худих смаглявих вилицях проступили дві червоні плями, наче від лихоманки.

— Треті сліди належать вам, полковнику Лунде. Це цілком очевидно. А четверті — вам, пані Лунде. Це ще очевидніше.

У двері подзвонили.

— Піди відчини, Мартіне.

Я вийшов у вестибюль з лосячою головою на стіні й відчинив надвірні двері.

Перед порогом у темряві стояв сержант Ев'єн у сірому пальті, підперезаному паском, і ще один чоловік, нижчий за нього, також у сірому пальті, підперезаному паском. Обидва вони тримали в руках сірі капелюхи.

— Заходьте, — сказав я.

Вони зайшли, повісили пальта на гачки біля входу й поклали капелюхи на поличку над гачками.

— Прошу сюди, — сказав я.

У вітальні всі сиділи так, як я їх залишив.

— Це наші співпрацівники Ев'єн і Стен, — сказав Карл Юрген.

Полковник Лунде нічого не відповів.

— Згідно зі статтею двісті двадцять першою кримінального кодексу ми повинні вчинити в будинку трус.

На обличчі в полковника знов проступили червоні плями.

— Отже, кажу ще раз: ви обоє були вчора ввечері на могилі пані Вікторії Лунде. Далі. Доктор Бакке визначив, що панну Лунде не тільки штовхнули на надгробок. її спершу вдарили в лоб…

Люсі й далі обсмикувала сукню. Полковник Лунде сіпнувся на стільці.

— Слухайте уважно, Ев'єне і Стене. Доктор Бакке усе пояснить вам.

Обличчя в Крістіана було таке саме незворушне, як і в Карла Юргена.

— Панну Лунде вдарили чимось дуже гострим, — мовив він. — І досить важким. У мене склалося враження, що це могли бути різець або велика викрутка.

Я вжахнувся.

— Спробуйте знайти ту річ, — сказав Карл Юрген. Ев'єн і Стен мовчки вислухали їх і вийшли з вітальні.

Нарешті я також ліг. Сержант Ев'єн перед тим обшукав мою кімнату.

Я не знав, де були господарі дому. Я просто лежав і думав про полковника Лунде.

Власне, він мав би скреготати зубами з люті. Але я знав, що він цього не робить. Він, мабуть, і далі сидить на своєму стільці, схожий на солдата, якого позбавили звільнення на вечір за те, що він обдурив сержанта, не почистивши своєї гвинтівки.

Я довго лежав, дослухаючись до важких кроків двох помічників Карла Юргена, які ходили по кімнатах.

Але вони нічого не знайшли. Чотири години шукали й нічого не знайшли.

Не знаю, чому я завжди вважав, що полковник Лунде багатий. Мабуть, це хибне уявлення лишилося в мене з дитячих років — згадки про полковника в парадному мундирі і про його великий будинок на схилі Голменколена. Його неосяжних лісів у Естфолі я ніколи не бачив і не бачив срібних келихів. Я намагався згадати, хто мені казав, що в полковника Лунде найкраща в країні колекція срібних келихів. А втім, колекція могла складатися, скажімо, й з п'яти келихів. Та я ніколи не бачив жодного з них.

Думав я і про Люсі. Згадував її дивовижний хист прораховуватись. Якщо Люсі гадала, що полковник багатий, то він напевне небагатий. Мабуть, вона також винесла своє враження з дитячих років, а потім не перевірила як слід, чи найкращий, на її погляд, пакуночок під різдвяною ялинкою справді найкращий.

На всьому будинку лежала печать шляхетної вбогості. Його мешканці намагалися не втрачати гідності й не хнюпити носа.

Оселившись у полковника Лунде, я перші дні не замислювався над тим, хто ж прибирає той великий, химерний будинок. Будинок, який давно не фарбували, підлоги в якому були давно не цикльовані, а лінолеум на другому поверсі потріскався і був старанно поприбиваний мідяними цвяшками.

Пам'ятаю тільки, що я тоді думав: хоч би хто прибирав той великий, химерний будинок, а прибирали його добре. Скрізь у ньому чути було приємний стародавній запах — суміш запаху зеленого мила й політури до меблів.

Та минуло небагато часу, і я довідався, хто підтримує в тому великому, химерному будинку взірцевий порядок.

Це робили всі три жінки з родини Лунде. Такі різні, як вогонь, вода й повітря, вони перебували в цілковитій злагоді, коли йшлося про підтримування в будинку полковника Лунде по-військовому бездоганного ладу. Все відбувалося напрочуд тихо, ніколи не було ніякої колотнечі, ніхто не стогнав, що йому доводиться стільки всього робити.

Минали тижні, і я не раз робив тактовний огляд будинку.

І, признаюсь, я зовсім не дивувався, коли заставав панну Лунде біля прасувальної дошки в пральні, що містилася в підвалі. Велика рана в неї на лобі вже обернулася в червоний струп, який згодом стане білим шрамом.

Не дивувався я також, зустрічаючи Вікторію з відром і ганчіркою, хоч мені здавалося, що вона не любить хатньої роботи. Та я помилявся. Вікторія працювала так само радо й старанно, як і її тітка.

Найбільше мене вразила Люсі, коли я застав її в кухні в ролі дбайливої і вмілої куховарки.

Чому полковник Лунде не продасть цей великий, химерний будинок на схилі Голменколена й не переселиться зі своїми трьома жінками в сучасне зручне житло? За таку велику садибу йому дали б чималі гроші, хоч сам будинок був незатишний.

Раптом я подумав: а може, їм подобається мешкати тут? Правда, Люсі нарікала, що її пригнічує настрій у цьому домі. А ще казала, що він населений примарами.

Але я не помічав, щоб настрій тут був якийсь особливий. Абсурдність ситуації полягала в тому, що ні в настрої, ні в поведінці мешканців цього будинку не відчувалося нічого особливого. І це тоді, коли червоний струп на лобі в панни Лунде кожного дня нагадував мені про те, що сталося, коли я ніколи не забував, як Люсі казала, що вона боїться, не забував, що я повинен був оберігати Вікторію. Я кожного дня зусиллям волі — це вже було справді щось незбагненне — змушував себе думати, що я живу в одному домі з убивцею.

Карл Юрген сказав, що вбивця, якому не пощастило першого разу, мабуть, удруге спробує досягти своєї мети. Я весь час був насторожі. Мене поставлено тут за пса-охоронця, і я намагався бути ним.

Якби до будинку поткнувся хтось чужий, я б хоч мав нагоду гавкнути. Але ніхто чужий не з'являвся.

Щовечора я сидів разом з усією родиною Лунде біля круглого столу з червоного дерева посеред вітальні й почував себе так, наче перенісся на два покоління назад. Панна Лунде гаптувала, Вікторія читала книжку, Люсі гортала журнали й нудилася, полковник розкладав пасьянс або читав якийсь фаховий журнал. Посеред столу лежала плетена серветка, а на серветці стояла лампа.

Минали тижні, і мої страшні думки й згадки віддалялися і здавались якимись нереальними.

Пасьянси, плюшеві стільці, добра їжа й червоне дерево, політура до меблів і плетені серветки, зелене мило й мідяні кулі на ліжку — все це поволі притупляло мою пильність, розпещувало й присипляло мене.

Час від часу до мене навідувався Карл Юрген. Приходив і мій брат Крістіан.

— Чого ми чекаємо, Карле Юргене?

— Чекаємо, поки щось станеться.

— Не лякай мене. Що має статися?

— Не знаю, але сподіваюся, що ти стоїш на чатах. Він дивився на мене ясними пронизливими очима

— Я стою на чатах, Карле Юргене. Але нема чого чатувати… Я не знаю, звідки може прийти лихо… і чого стерегтися…

— А я чекаю.

— На що?

— Чекаю, коли розтане сніг. Я знов сягнув по сигарету.

— А коли розтане сніг, що тоді буде?

— Тоді я прочешу цвинтар Вестре в пошуках різця, про який ти згадував.

— Це слово в мене просто вихопилося, — мовив я. Він знову глянув на мене ясними очима.

— Знаю, але вихопилося в тебе те, що дуже скидається на правду. І я сподіваюся знайти той різець.

— Ти його неодмінно знайдеш, — озвався Крістіан із плюшевого крісла.

Він крутив у руці незапалену сигарету.

— Душа вбивці… — мовив він. — Душа вбивці лишається душею вбивці… поки він скоїть злочин. Тоді в усіх настає реакція. В усіх непрофесійних убивць або тих, у кого ще залишились якісь людські почуття. В усіх них настає реакція. Що ж вони тоді роблять зі зброєю? Убивця тримає її в руках. Тепер для нього зброя — символ скоєного злочину. Символ, якого він хоче позбутися. Наче, відкинувши від себе зброю, він перекреслює свій вчинок. Ненависть і агресивність зникли, треба ще тільки позбутися символу вбивства. Звичайно вони після того повертаються на місце злочину. Коли відчувають, що їм загрожує небезпека. Але не всі. Дивно, та найбоягузливішим, які не зважуються прийти на те місце, як правило, найдужче щастить. Щастить у тому розумінні, що вони не попадають у руки поліції. Душа вбивці, хід його думок — загадкове явище…