КРАХ - Родригес Альберто - Страница 1

Альберто Моліна Родригес

КРАХ

роман

Розділ перший

ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ

Коли в п'ятницю, 22 березня, чоловік набере останню цифру на диску телефона-автомата, виповниться якраз десять хвилин з моменту появи на світ плану операції. Після третього гудка почується голос:

— О'кей!

І чоловік одгукнеться:

— Кіт.

Голос відповість:

— Я чекав на твій дзвінок.

І між ними зав'яжеться розмова.

— Що? Є щось?

— Так. Давай записуй.

— Кажи.

— «Гості прибувають чотири години після нічного обходу якщо бризи порядку».

Кіт занотує повідомлення в записній книжечці.

— Ще щось? — запитає.

— Ні, — отримає відповідь. — Це все.

— Але ж… Серафіне, чи до тебе не дійшло?

— Я… А хіба що?

І Кіт розсміється, а тоді пояснить:

— Серафіне, це означає, що свято скоро. Слухай уважно. Залишайся вдома, чекай на мої вказівки. Відтепер я можу подзвонити в першу-ліпшу хвилину, а не лише о дванадцятій, як було досі. Зрозуміло? І, не чекаючи на відповідь, Кіт повісить трубку.

А в п'ятницю, 22 березня, плановій операції виповниться дванадцять хвилин від народження.

Ледве мине чотири години після розмови, як тишу над темними водами пляжу біля північного узбережжя Куби проріже звук мотора.

Високо в небі потопатиме серед хмар місяць. Коли він вирине на мить, сяйво вихопить із темряви бліді обриси берега, скель, поодинокі сосни.

На березі, за два метри від води, — дві тіні. Одна з них скаже:

— Це вони. Подай сигнал. Інфрачервоним.

Друга виконає наказ.

Мине кілька хвилин — шум мотора поближчає, тіні на березі пересунуться до самих скель над водою. І темна пляма вирине біля берега — швидкохідний катер типу 20.

— Де стануть на ніч гості? — долине з катера.

— Нічліг чекає, — пролунає з берега.

З катера спустять на воду гумового човна, і два чоловіки спрямують його до прибережних скель. Море битиметься об скелі, прибульці з валізами зіскочать на берег.

— Нельсоне, — скаже один з них тому, хто залишиться на катері, — запам'ятай час і місце, щоб забрати нас.

— Не бійся, Аренсібіє. Буду на місці, — запевнить чоловік на борту і додасть запобігливо:

— Звичайно, якщо буде сигнал, — стовп диму.

— Це вже я беру на себе, — скаже прибулий. — Відчалюй.

Катер швидко зникне. Усі четверо — і гості, і ті, що зустрічали — рушать до «кадилаку», який стоятиме метрів за двадцять від берега.

Інфільтрація пройде без ускладнень, і контрреволюція надасть обертів своїй машині. Так, 22 березня, в п'ятницю, на світанку розпочнеться операція «Покер».

Так буде. Але до 22 березня ще два місяці, а зараз — січень.

Ще треба щось підготувати, де з ким зустрітися, внести певні пропозиції, простежити за деякими об'єктами та людьми. Поки що «Покер» існує лише в голові одного-двох чоловік. Навіть саму операцію ще не назвали. Не дано остаточного дозволу на її проведення. Розділ цей — лише погляд у майбутнє. Згадка про те, що має відбутися.

ДЯДЬКО ТАСУЄ КАРТИ…

14 січня.

Бюро оперативного управління. Штаб-квартира

Центрального розвідувального управління.

Ленглі. Віргінія. Сполучені Штати.

Чоловік за столом розігнав долонею дим від цигарки, муркнув:

— Завжди ви мудруєте. Коротше, — тицьнув пальцем у співрозмовника. — Скільки у вас людей, хто вони?

Чоловічок задріботів до шафи, покірно витяг кілька тек. Джеймс знав: хоча він і довірена особа у свого шефа, проте коли справа торкається «надзвичайних операцій», шеф скорий на розправу.

— Ось тут усі матеріали.

Шеф скинув чорні окуляри, глянув у розгорну п на столі теки і, не читаючи, відкинувся на спинку крісла. Схилив голову і запитав:

— Висновок спеціалістів?

— Пристали на мою пропозицію. Ось його досьє.

Джеймс підсунув теку. Справа Пабло Аренсібія Роке. В минулому мафіозо з довгим переліком злочинів. Шеф швидко пробіг очима справу, час від часу ствердно киваючи головою. Згорнув теку, відсунув.

— Дуже добре. Саме те, що треба. Ще що?

— Минулого понеділка ми зробили йому пропозицію: п'ятдесят тисяч доларів і чисте досьє, щоб міг вільно в'їхати до Штатів.

— І що?

Джеймс потис плечима, розвів руками:

— Згодився, звичайно.

Шеф знову відкинувся на спинку крісла, на мить звів очі до стелі, зітхнув глибоко, тоді опустив голову, зустрівся очима з Джеймсом, промовив:

— Гаразд. Давайте вказівку послати його до нашого учбового табору, та попередьте, що йдеться про роботу на Кубі, — кахикнув, прочищаючи горло. — Країну він знає, це полегшить справу.

— Слухаю, — схилився Джеймс, не відриваючи очей від нотатника, в якому стенографував розпорядження.

— Скажіть, що коли буде треба, ми введемо його в курс справи і обговоримо усі деталі операції.

— Це все?

— Так. Попередьте, що він піде не сам. Матиме помічника. Досвідченого підривника.

Шеф зачекав, поки Джеймс занотує сказане, витяг хустинку і додав, старанно протираючи скельця окулярів:

— Переходьмо до другого питання.

Джеймс відклав нотатник, доповів:

— На сьогодні є підходящі кандидатури.

— А вони що, працювали там?

— Так. Обидва були там інженерами в різний час.

— Чудово! Продовжуйте, — підніс шеф до світла скельця окулярів.

— Ми ведемо спостереження. На даний момент обидва — торгові аташе Куби в країнах нашого блоку, ми займаємося ними, проте нам потрібно більше інформації, щось таке, що дало б нам можливість встановити з ними контакт.

— Ваша думка? — шеф знову заходився протирати окуляри.

— Мені здається… — Джеймс вдихнув повітря, розтяг уста в несмілій посмішці, — нам лишається лише чекати.

Огрядний начальник Бюро оперативного управління начепив окуляри, не кваплячись згорнув хусточку, сховав її, ледве звівся на ноги і рушив до дверей.

Джеймс схопився, догідливо відчинив двері. Біля порога шеф обернувся:

— Я згодний. Почекаємо, — і натис на ручку дверей.

Двері зачинились перед носом чоловічка.

Шостого березня у спеціалізовану ортопедичну лікарню поклали хлопчика Альберто Альвареса Ріверу. Діагноз: остеміеліт нижніх кінцівок.

…ПАСТКА…

19 березня.

ДОСЬЄ.

«Архів оперативного бюро Центрального розвідувального управління.

Альберто Альварес Мартінес.

Народився в Гавані в 1934 році в заможній родині. Початкову і середню освіту дістав у приватних школах. Батько займався імпортом електротоварів із США, процвітав.

В 1951 році вступив до Гаванського університету, де познайомився з деякими студентськими лідерами. Після нападу на казарму Монкада в Сантьяго-де-Куба був затриманий з іншими студентами за участь в демонстрації протесту проти вбивства, які, як гадали, вчинили війська. Наступного року батько відіслав його за кордон — через небажання сина відмовитися від своїх підривних ідей.

Так він опинився в 1954 році в Нью-Йорку і в 20 років вступив до Колумбійського університету, де й продовжив перерване навчання.

В університеті потоваришував з сином Ральфа Морріса, одного з провідних економічних радників родини Рокфеллерів. Коли Альберто в 1956 році отримав диплом, Морріс допоміг йому влаштуватися на роботу в «Стандард ойл оф Нью-Джерсі». В службових справах Альберто кілька разів виїздив зі Сполучених Штатів до, Латинської Америки (зокрема на Кубу). Певно, відійшов від підривної діяльності проти уряду президента Батісти.