Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 30

Дід загорнув ікону в газету й простягнув юнакові руку. Рафаель глянув на кістляву правицю, щиро всміхнувся, міцно потиснув її.

— Бувай здоровий, дідуню. Повісь ікону так, як у мене, щоб світло на неї не падало. Тоді кольори тепліші й зображення благородніше.

— Гаразд, скористаюся з твоєї поради. Сподіваюся, нам не доведеться зустрітися за гірших обставин. Мені було б дуже прикро.

— Обіцяю бути обережним.

27

Алексіу був у своєму кабінеті на четвертому поверсі. Перед ним лежала особова справа Петрашку, він уважно перечитував її.

Хтось постукав у двері, чемно, обережно. Так міг тільки Дід.

— Увійдіть! — гукнув капітан, дивлячись у вікно.

Унизу вирувала велелюдна Каля Вікторієй, і в Алексіу ворухнулася заздрість до тих людей, які безтурботно собі гуляють, займаються своїми справами. А тут уже сьома година, а він не може піти додому.

Дід розгорнув газету, вийняв ікону і повісив її на стіну, знявши естамп.

— Перепрошую, товаришу капітан, може, ви все-таки обернетесь?

Алексіу спочатку не звернув уваги на ікону, та, придивившись до неї, одразу спохмурнів.

— Це вам нікого не нагадує? — спитав Дід.

Алексіу підійшов до ікони, розглянув її, потираючи підборіддя, тоді повернувся до столу і взяв кілька аркушиків зі своїми нотатками.

— Ти підтверджуєш мої здогади. Але вони ще не докази, бо мало чого варті. Проаналізуймо факти. Петрашку ніколи не закінчував медінституту в Бухаресті. Між тисяча дев'ятсот сорок сьомим і сорок восьмим роками був священиком десь у районі Дельти. Переховувався, його підозрювали в належності до залізної гвардії, але він зумів довести, що не тільки не був з легіонерами, а навіть боровся проти них. Має кілька рекомендацій від впливових осіб. Завдяки їм і дістав посаду лікаря. Диплом у нього фальшивий, але він зумів уникнути ґрунтовної перевірки. Вступив до партії. Йому пропонували аспірантуру, але він відмовився, посилаючись на те, що можна бути гарним лікарем і без наукового звання. Насправді ж перестрахувався, бо в цьому разі без перевірки не обійшлося б. його дружні стосунки з Камелією Скурту мають тільки престижний характер. Усе це чудово, але де ж докази злочину?

Дід сів, узяв із цигарниці Алексіу сигарету і спитав:

— Чи не можна попросити кави?

Алексіу двічі натиснув кнопку дзвінка, вмонтовану під столом. Це був умовний сигнал, щоб принесли каву.

— Ваша правда, товаришу капітан. І все-таки я певний, що сьогодні вранці він хотів залякати Дойну. Тільки залякати, а не вбити.

— Не розумію.

— Дуже просто. Зателефонував на фабрику. Шукав Дойну, а головне — хотів мати алібі. Інакше б не повторював мені кілька разів, з ким він розмовляв. Прийшов на квартиру Дойни. його стривожив мій візит до мадам Боздог. Він зрозумів, що лише Дойна могла якось обмовитись, і не помилився. Але що саме дівчина сказала, він не знав. Йому доконче потрібно було довідатись про це і дати їй добру науку. У секти свої закони. Хто розголосить таємницю, кари не мине. І він, як керівник секти, має право покарати іменем божим. Петрашку застав Дойну вдома. Послав її знайти Вінченціу й привести до себе. Дойна ніколи не гуляла з Вінченціу, тим паче не маля причин влаштовувати прогулянку сьогодні. Поки Вінченціу був у кімнаті, лікар ховався у ванній. А коли хлопець пішов, Петрашку вчинив Дойні екзекуцію, зобов'язавши її держати язик на зашморзі, бо інакше їй буде погано. І дівчина не зізналася, хто її душив. Отже, вони розраховували, що ми запідозримо Вінченціу. Петрашку знав особливість уяви хворого хлопця: той ніколи не бачив різниці між манекенами і манекенницями. І мушу сказати, блискуче використав цю особливість. Збив мене з пантелику. Я спочатку повірив, що винен Вінченціу. Гадаю, Петрашку помітив мою розгубленість і постарався посилити її. Він легко переконав Камелію, ніби зустрів Вінченціу, коли той виходив від Дойни, і теж саме сказав мені. І ми заарештували хлопця.

— Гаразд. Але для чого такій людині, як він, ота смердюча секта? Та ще бути її ватажком?

— Я це збагнув, прочитавши дисертацію Камелії Скурту і побесідувавши з нею. Петрашку завжди хотів мати владу над людьми, але як медикові це йому було не під силу. І він вирішив спробувати в іншій сфері. Завдяки красномовству й ораторському хисту, а також здатності трохи гіпнотизувати він досяг цілковитого успіху. На таких збіговиськах це не важко. Що дає йому секта? Передусім юних і вродливих дівчат для любощів, а по-друге, ці ж дівчата-сестри згодом стають його клієнтками і дорого платять, коли настає потреба зробити аборт. На зібрані таким робом гроші він купив машину, розкішно вмеблював квартиру і живе по-царському. Сувора таємниця, якої фанатично дотримуються всі члени секти, надійно забезпечує йому мовчання клієнтури. Грішили всі, ніхто не має права розповідати про це, а зиск — тільки йому.

— У нас досить доказів, щоб заарештувати його.

— І він дістане по закону щонайбільше шість років. А я хочу, щоб заплатив головою.

28

Близько сьомої ранку Панаітеску привіз Діда на вулицю доктора Лістера. Про вчорашню образу водій уже не нагадував, і Дід остаточно задобрив його, пообіцявши, що запросить на сенсаційне викриття злочинців, яке відбудеться найближчим часом. Панаітеску був у новому костюмі. Широкі плечі піджака, щедро підбиті ватою, робили його схожим на штангіста.

Залишивши водія в «б'юїку», Дід перейшов на той бік вулиці. Вартовий був на місці.

— Щось помітив, товаришу Оприш?

— Нічого, Діду. Можна йти додому?

— О котрій годині ти заступив?

— Опівночі.

— Дякую. Іди, будь ласка, відпочивай. А я й очей не склепив за ніч.

Оприш протер очі, засунув руки до кишень і повільно пішов додому.

Дід піднявся на мансарду. Дойна лежала в ліжку одягнена. Вона помітила, що за нею стежать, і цілу ніч не могла заснути. Біля неї стояла чашка з недопитою кавою.

— Занапащаєш собі здоров'я, Дойно. Така, як ти, манекенниця мусить завше бути свіжою і красивою, — добродушно зауважив Дід.

— Чого ви прийшли? Коли ви дасте мені спокій? Що я зробила?

— Не дамо тобі, дівчино, спокою, бо ти погано поводишся і приховуєш важливі речі. Ну, це я жартую. Я прийшов сказати, що вже настав кінець твоїм мукам. Віднині можеш жити спокійно.

Дойна недовірливо зиркнула на нього, її щоки трохи порожевіли. Ніяк не могла повірити Дідовим словам.

— Так, так, дівчино. Як бачиш, ми встановили істину і без твоєї допомоги. А щоб ти переконалася в цьому, доведеться виконати деякі формальності.

— Які ще формальності? — злякано спитала Дойна.

— Нам ти нічого не хотіла говорити, а від мене хочеш негайно довідатися про все. Це не зовсім чемно. Думаю, ти в змозі проїхати зараз зі мною до міліції?

Дойна хотіла щось відповісти, але враз гірко заплакала.

— Я так і знала, що заарештуєте мене.

— Лише той, хто відчуває за собою провину, чекає на арешт. Людина з чистим сумлінням спокійно спить, хоч і знає, що вона під наглядом. А ти, навпаки, цілу ніч не спиш, та ще й признаєшся, що ждеш арешту. Не бійся, проїхати зі мною до міліції ще не означає бути заарештованою. Десятки людей бувають там, і нічого з ними не трапляється.

Дойна влаштувалася на задньому сидінні, старий біля неї, хоч любив сидіти спереду — там не так трясло.

До міліції доїхали за п'ятнадцять хвилин. На звичайному автомобілі й п'яти хвилин було б забагато, але «6'юїк» Панаітеску мав свою швидкість, і водій не перевищував її, особливо ж після недавнього штрафу.

Дід провів Дойну до білостінної кімнати. Тут нічого не було, крім двох чорних табуреток. На одній з них сидів Вінченціу. Коли дівчина оглянулась, то не побачила дверей, що встигли безшумно зачинитися. На білій гладенькій стіні — жодного знаку. Не помітила вона й замаскованого вічка, крізь яке працівники міліції стежили за кожним її рухом.