Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 27

— Ще одне запитання, пані. Того вечора, коли Василе повідомив про викрадення автомобіля, ви через годину подзвонили до міліції і сказали, що машина знайшлася. Ви справді телефонували до міліції?

— Так, я телефонувала.

— Це точно?

— Абсолютно точно.

— У міліції не зафіксований ваш дзвінок. Звісно, вони також можуть помилитися. Коли ви повідомили, що машина знайшлася, черговий мусив негайно викреслити з журналу запис про її викрадення. Але цього не зроблено.

— Я можу вам присягтися, що дзвонила за номером, вказаному в телефонному довіднику.

— Тепер про інше. За всі роки, що ви приятелюєте з Петрашку, ви ніколи не спитали його, чому він неодружений?

— Ні, це мене зовсім не обходить.

— А чому він не досяг нічого по службовій лінії?

— Це було б нетактовно з мого боку, виглядало б так, ніби я хизуюся своїми успіхами, адже я досягла чимало.

— А ви не спостерігали в його поведінці якихось відхилень, не помічали за ним якихось дивацтв?

— Важко сказати. Мене влаштовувало те, що він лікує мого чоловіка — позбулася хоч одного клопоту.

— Коли він учився в Клужі, яку галузь медицини обрав для спеціалізації?

— Спеціалізація обирається по закінченні курсу. Він хотів бути хірургом, а я — терапевтом. Але через кілька років я змінила спеціальність — зайнялася психотерапією, бо хотіла вилікувати Вінченціу.

— Дякую вам, пані Камеліє, за відвертість. Мені прикро. що довелося вникнути в деякі неприємні для вас деталі, але повірте, без них мені було б дуже важко розібратися в цій справі.

— Я не розумію, яким чином вони допоможуть вам зняти підозру з Вінченціу.

— На жаль, нічого вдіяти не можу. Підготуйте, будь ласка, Вінченціу — через кілька хвилин до вас прийдуть із міліції з ордером на арешт.

Камелія зблідла, хотіла щось сказати, але не змогла. Вхопилася руками за спинку крісла, аби не впасти.

25

Лікар Петрашку мешкав у старому будинку на Каля Мошілор. Дід застав його дома. Дві досить просторі кімнати були зі смаком умебльовані.

Побачивши Діда, Петрашку анітрохи не здивувався: після ранкової події його прихід був більше ніж виправданий.

— Ви невтомні, товаришу, на диво невтомні! — з усмішкою промовив Петрашку, запрошуючи Діда сісти в м'яке крісло, оббите шкірою. — Я певний, що у вашому віці буду старим пеньком, справжньою руїною. Чи не поділитеся зі мною секретом еліксиру здоров'я і бадьорості? Мені як медикові було б надзвичайно цікаво.

— Щодня палю, їм нерегулярно, до п'ятдесяти років вживав чимало алкогольних напоїв. Все інше — залежно від настрою і вільного часу, — весело відповів Дід, потішений словами лікаря.

— І все-таки дозволю собі дати вам одну пораду: не переоцінюйте своїх сил.

— Постараюся, шановний добродію. Якщо ви швидко і точно відповісте на мої запитання, то обіцяю лягти сьогодні спати на годину раніше.

— З великим задоволенням, товаришу. Я до ваших послуг.

— Отже…

— Не бажаєте коньяку або кави? — перервав його Петрашку, намагаючись бути передусім гостинним господарем.

— Аби не зашкодило щось одне, не відмовлюся ні від чого. Одне буде нейтралізувати інше, — пожартував Дід, задоволений, що розмова почалася так легко й невимушене.

— Мамо! — гукнув Петрашку. — Звари нам дві чашки кави, а я займуся коньяком.

До кімнати увійшла жінка років шістдесяти, занадто молода, щоб бути матір'ю лікаря. Помітивши Дідове здивування, Петрашку пояснив:

— Я називаю її мамою. Вона працює в мене п'ятнадцять років. Батьків я не маю. Спочатку звав її тіткою Марією, але всі мої гості вважали, що вона моя мама, то і я почав так називати.

Дід пригубив коньяк. Вишуканий сорт — «Метакс», останній раз він пив його ще до війни.

— Не вважаю за потрібне приховувати — ми, лікарі, коли-не-коли отримуємо дарунки. Зі свого заробітку я не зміг би дозволити собі таку розкіш. Але не будемо відхилятися від основного — я обіцяв, що ви сьогодні ляжете спати на годину раніше.

— Пане лікарю, в якому році ви познайомилися з Камелією Скурту? Відразу ж перепрошую вас, деякі мої запитання торкатимуться вашого інтимного життя. Ми з вами мужчини, крім того, мені конче потрібно уточнити деякі обставини.

— Ми познайомилися в Клужі, на першому курсі медінституту. Я був молодий і вродливий, мав велику жадобу до життя, не позбавляв себе насолод, — розважливо сказав Петрашку, намагаючися зберегти дружню атмосферу, яка виникла на початку розмови.

— У вас були з нею інтимні зв'язки?

— Про це я не хотів би говорити. І, будь ласка, не ображайтеся. Камелія Скурту — відома людина, професор, і я не посмію кинути тінь на її репутацію. Тим паче незрозуміле, яке значення мають сьогодні події давно минулої юності?

— Ви маєте право не відповідати. Що ж, ви зовсім не турбуєтеся про мій сон. А мети своєї я все одно досягну іншим способом. Коли ви мовчите, я сам скажу: ви жили з нею кілька місяців до вашого від'їзду в Бухарест. Ви тут продовжували навчання, чи не так?

— Правильно.

— У якому році ви закінчили інститут?

— У сорок шостому.

— Здається, у вас були неприємності політичного характеру? Можете сказати, в чому вони полягали?

— Будь ласка, це мені не вперше доводиться пояснювати. Мене запідозрили у зв'язках із румунськими фашистами, хоч із Клужа я тікав через те, що вони хотіли ліквідувати мене як комуніста. Проте істина восторжествувала, і тепер я член партії. Вас цікавлять мої політичні погляди?

— Я, пане Петрашку, політикою не займаюся і ніколи не займався. Все життя тільки те й роблю, що ловлю карних злочинців.

— Сподіваюся, ви не маєте на увазі мене, вимовляючи ці слова? — пожартував лікар.

— Воронь боже! Я все милуюся вашою чудовою колекцією ікон. Яка розкіш, либонь, усі гроші вкладаєте?

— Ікони — моє найбільше захоплення.

Дід устав, підійшов до стіни й почав розглядати старі ікони, без сумніву, надзвичайно цінні.

— Бачу, є у вас і нові роботи, лише патина стара, — Дід показав на одну з ікон.

— Справді, це дуже стара дошка, а робота сучасна. Дивуюся, як ви змогли розпізнати?

— Тепер усі захоплюються іконами. А сорок літ тому в Бухаресті нас було лише кілька колекціонерів. Після смерті дружини я переїхав в однокімнатну квартиру, ікони передав до музею. Визначаю вік ікон за червоточинами.

— За цією ознакою ікона, про яку ви говорите, має не менше двохсот років.

— А я й не догадався б, що вона нова, коли б художник чи, може, ви самі, не застосували фіксативу.

— Маєте рацію, я обробив її фіксативом. У цій кімнаті значне коливання температури. На деяких іконах фарба потріскалась.

— Дивні очі на цій вашій іконі, — промовив Дід і прикусив кінчик язика: він припустився помилки, рівнозначної викриттю.

— Художник намагався наслідувати Рубльова.

— Саме так я й подумав, але не хотів робити поспішних висновків. У моєму віці очі не такі зіркі.

— Художник — мій приятель. Він каже, що заробляє на іконах значно більше, ніж малюючи натюрморти. Отож і взявся воскрешати преподобних апостолів.

Дід знову сів у фотель. З'явилася «мама» Марія — принесла каву.

— Я одружився б із нею заради самої лише кави, — похвалив Дід, сьорбнувши свій улюблений напій.

— Щиро кажучи, поки мама звикла вести господарство, вона робила стільки дурниць, що я мав усі підстави звільнити її. Вона втрималася тільки на каві.

— Ну що ж, пане лікарю, повернімося тепер, як то кажуть, до нашої отари. Сьогодні вранці я не мав часу, та й не випало слушного моменту спитати вас: хто, на вашу думку, вчинив замах на життя Дойни? Ви знаєте її і, напевне, її друзів.

— На жаль, я не знайомий із її друзями. Та й не можу сказати, що добре знаю Дойну. Коли б я був хоч на десяток років молодший, то, може, й цікавився б нею більше. А так просто меланхолійно милуюся на її вроду.

Задзвонив телефон. Петрашку пішов до кабінету, де стояв апарат, і швидко повернувся.