Майже опівночі - Кейдин Мартин - Страница 26

Чи лишилося хоч щось людське в цій поточеній хворобами оболонці? Вінсент подав знак, і йому принесли газету. Усі засоби було пущено в дію, щоб примусити «Сан-Франціско кронікл» спеціально надрукувати таку першу сторінку.

Вінсент шпурнув газету в обличчя Девідові Сілберу.

Набрані червоним заголовки вп'ялися йому у вічі.

«Три мільйони загиблих! Атомна бомба зруйнувала Лос-Анджелес!»

Девід Сілбер схлипнув.

«Ось і настала мить для вирішального удару, — подумав Вінсент. — Тепер треба залишити його самого. Нехай його власний мозок попрацює над цим. Ми не можемо знайти до нього підхід. Ми не можемо застосувати проти нього силу. Єдина людина, яка може знайти підхід до Девіда Сілбера, — це сам Сілбер.

Вінсент обійшов навколо столу і вихопив газету з рук Сілбера. Потім сердито махнув охоронцям:

— Заберіть цю тварюку з моїх очей.

— Хіба ми просто отара овець? Хіба ми заложники з якійсь страхітливій політичній грі? Чому нема відповідей на ці запитання? Чому президент десь переховується, якщо в його закликах довіряти уряду є хоч крихта правди? Чому не сплачено викуп? Чому? Чому? Хіба жити; американця так мало варте, хіба всі ми такі нікчемні, що наш уряд не хоче сплатити якусь сотню мільйонів доларів заради того, щоб наші міста були в безпеці, Щоб ми могли повернутись до них? Я заявляю: ще до закінчення цієї кризи настане час розплати. Я, як і багато інших журналістів, зроблю все, що в моїх силах, аби піддати суду президента Даулінга як державного злочинця. І всі ви повинні підтримати нас у цьому. Президент не побажав потурбуватися про нашу безпеку. Він, бачте, не хоче поступитися шантажистам. Він, який перебуває в цілковитій безпеці, десь у підземному бункері зі сталі й бетону, — він радить нам не втрачати віри, не піддаватися паніці! Він каже це нам в умовах, коли сам надій-но захищений, а народ залишено на поталу атомній смерті.

Ця людина, яка кожного божого дня витрачає в Азії сто мільйонів доларів, не бажає сплатити ціну тільки одного такого дня, щоб урятувати громадян Сполучених Штатів. Ця людина, яка витрачає мільярди на те, щоб привезти з Місяця кілька камінчиків, заявляє нам, що шантаж носить неприпустимий характер і поступатися йому не слід!

Чи знала коли-небудь історія подібне лицемірство? Чи доводилося колись американцям так задешево розлучатися з життям? День розплати наближається…

— Хай йому чорт, я за те, щоб спробувати ці препарати!

Роберт Вінсент поглянув на збуджене обличчя свого помічника. Навіть на незворушного Кербі почала впливати безвихідь ситуації. Як і інші, він ладен був схопитися за першу-ліпшу соломинку. Як примусити Девіда Сілбера заговорити? Адже неможливо було застосувати проти нього силу. Ніяких побоїв, ніяких тортур, хоча Кербі дійшов уже до такої межі, що ладен був на все, аби тільки витягти з Сілбера відомості, такі необхідні для врятування мільйонів людей. Він сердився на себе за самі тільки подібні думки, адже було очевидно, що Сілбер може не витримати навіть одного удару. Лью Кербі боявся й думати про те, що він міг би накоїти. Але, сто чортів, не можуть вони отак сидіти й чекати.

Існували й інші можливості. Несподівано до них з'явився Нійл Кук із ЦРУ. Він не став гаяти час на пусті балачки. Тільки спитав, як стоять справи на даний момент, і Лью Кербі розказав йому. Кук глибокодумно кивнув і виявив бажання побачити Він-сента, якому виклав усе навпростець.

— Ви бачите цю валізку? Я прихопив її з собою, бо в ній те, чого ви зараз потребуєте.

Вінсент звів брови в німому запитанні.

— Медикаменти, — пояснив Нійл Кук. — Найкращі з тих, які ми маємо. Такі, яких ми вживаємо, ніколи в тому не зізнаючись. І не здумайте торочити мені всі оті спасенні дурниці з приводу етики, моралі або ще якогось багна. У вас свої методи, у нас — свої, ми змушені до них удаватись. Я прибув сюди не для того, щоб рвати на собі волосся або вести дискусію про наші професійні вірування, а для того, щоб допомогти всім нам виплутатися з найскрутнішого становища, в яке ми будь-коли потрапляли. І, до речі, я тут неофіційно. Це моя суто особиста ідея. Ніхто більше про це не знає. І не довідається ніколи.

Запала тиша. Нарешті Вінсент зітхнув. Він розумів, що не має права — адже на чаші терезів мільйони життів — просто так узяти й випровадити Кука разом з його препаратами.

— А що там у вас? — спитав Вінсент, показуючи на валізку.

— Нічого смертельного, якщо ви це маєте на увазі, — буркнув Кук.

— Та я зовсім не про те, — заперечив Вінсент. — Просто скажіть мені, що там у вас таке.

— Почну з того, що тут нова сироватка. «Сироватка правди», якщо можна її так назвати. Досить зробити йому лиш одну ін'єкцію, і брехати він уже не зможе. Ніщо в світі не перешко-дить йому викласти нам усю правду.

— Річ не в тому, Кук, — спокійно відказав Вінсент. — Він нам не бреше.

— Але ж цей укол примусить його говорити! — сердито вигукнув Кук. — Він заспіває у нас як канарка, посаджена на сковорідку. Він просто не зможе мовчати, коли йому впорснуть оце. Він змушений буде заговорити, і при цьому не зможе брехати чи ухилятися від запитань! То якого ж біса вам ще…

Вінсент жестом попросив його замовкнути і викликав свою секретарку.

— Місіс Беннет, будь ласка, запросіть сюди доктора Уел-лса. Скажіть йому, що це дуже невідкладно. Так, дякую.

Лікар з'явився за дві хвилини. Вінсент стисло змалював йому ситуацію, а тоді повернувся до працівника ЦРУ.

— Містере Кук, прошу вас розповісти — якщо це вам відомо, звісно, — про хімічний склад препарату.

— Чого ж не відомо, — відказав Кук. І описав препарат лікареві.

Уеллс похитав головою:

— Ні в якому разі. Застосовувати його не можна. Кук недовірливо втупив очі в лікаря.

— Це чому ж?

— З дуже простої причини, містере Кук. Тому, що Девіда Сілбера відділяє від домовини один тільки крок. Або, інакше кажучи, він уже однією ногою стоїть у могилі. Цей препарат уб'є його.

— Ну то й що?

Доктор Уеллс здивовано звів брови, але Нійл Кук уже не зважав на нього.

— Ну то й що, як препарат навіть уб'є його? — різко кинув він. звертаючись до Вінсента. — Зрештою, яка вам користь від нього живого?

— Нам украй важливо, щоб він жив.

— На якого біса?

— Бо, коли він помре, наші невідомі друзі не знатимуть, чи він помер своєю смертю, чи ми вбили його при спробі вичавити якісь відомості. І вони можуть прийняти рішення покарати нас, Кук. А в їхньому розпорядженні усе ще три атомні бомби. Чи візьмете ви на себе відповідальність за загибель цілого міста?

— Так, сер, я справді здав квартиру в найми. Рівно шість днів тому. Гм, зараз пригадаю, номер дев'ять-Е. Авжеж, квартира дев'ять-Е. Вона вмебльована, а такі квартири ми здаємо не часто.

Дванадцятиповерховнй багатоквартирний будинок в Атланті, штат Джорджія, по вулиці Розуелл-Роуд, 2295. Один з багатьох тисяч будинків, що їх обстежували в кожному великому місті Сполучених Штатів. Обстежували ретельно, методично. Агенти ФБР і працівники місцевої поліції з ніг падали від утоми. Вони мали ордери на право входу в будь-яке житло, у будь-яку установу, у будь-яке приміщення з чотирма стінами. Але всього цього було ще не досить. Вони потребували добровільної допомоги з боку домовласників та управителів, але в цьому якраз і полягала складність, бо багато з них повтікали з міст. Втім, це не стосувалося будинку 2295 на Розуелл-Роуд. Його управитель, з лише йому відомих міркувань, не мав найменшого бажання тікати світ за очі.

— Нібито цілком пристойні люди, — вів він далі. — Щоправда, я їх мало бачив.

— Що ви хочете цим сказати, сер?

— Бачте, вони заплатили за квартиру наперед. Готівкою. Дуже ввічливі люди. Подружжя середніх років. Вони привезли дещо з речей. Не надто багато. Валізи, якісь пакунки. Я хочу сказати, це ж умебльована квартира, і багато речей там не потрібно. Вони в'їхали і попросили поставити новий замок. Ага, я тепер пригадую, вони навіть зажадали подвійний замок. Я сказав їм, що це коштуватиме дорого, але вони не стали торгуватись і відразу заплатили.